Свобода слова… Це словосполучення викликає у пересічного українця доволі простий асоціативний рядок: Савік (так його звуть «у народі»), політичний бомонд, розмови, словесні баталії, жваві дискусії, нерідко «порції бруду» для політичних опонентів тощо. Для більш професійних і «втаємничених» членів суспільства – журналістів – свобода слова майже завжди є своєрідним щитом у повсякденному житті, а іноді і справжнім мечем у міцних руках. А що ж розуміє під свободою слова юрист, від думки якого нерідко залежить і ефективність щита, і могутність меча журналіста?

 

Свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань гарантуються Конституцією України і відповідно до Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (із змінами, внесеними згідно із Законом від 11.05.2004 р. №1703-IV)означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих ЗМІ. У національному законодавстві України не знайдемо окремого законодавчого чи іншого нормативного акта, який би визначав, як використовувати щит і меч свободи слова.

 

Тому варто звернути увагу на цікаве для журналіста співвідношення між поняттям «свобода слова» та поняттям «інформація з обмеженим доступом», адже із цитованого вище визначення «свободи слова» випливає, що воно загалом не поширюється на випадки збирання, розголошення інформації з обмеженим доступом. Інформацією з обмеженим доступом за законодавством України є: державна таємниця, комерційна таємниця, банківська таємниця, адвокатська таємниця, конфіденційна інформація про особу тощо. Таким чином, меч свободи слова в руках журналіста однозначно безсилий перед різними видами таємної і конфіденційної інформації, яку він вже не може вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати…

«Отак завжди! — скаже пересічний українець. — Однією рукою право дається, а іншою воно забирається». На що педантичний юрист порадить наступне.

 

Право України передбачає випадки, коли меч свободи слова може розтрощити граніт інформації з обмеженим доступом. Так, статтею 47-1 Закону України «Про інформацію» передбачається звільнення особи від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значимою, тобто такою, яка підпадає під ознаки частини IX статті 30 Закону України «Про інформацію». Правова норма, передбачена даною статтею, полягає у тому, що «інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист».

 

Звичайно, доволі проблематичним є питання практики: коли журналіст або інша особа може використати меч свободи слова, наприклад, поширюючи інформацію з обмеженим доступом без згоди її власника? Який критерій визначення суспільної значимості інформації? Якщо предмет громадського інтересу такої інформації ще можна визначити з певною долею імовірності, то перевага права громадськості знати інформацію з обмеженим доступом над правом її власника на захист такої інформації визначається не так легко. На сьогодні у будь-якому випадку лише органи судової влади уповноважені приймати остаточне рішення стосовно співвідношення права громадськості знати інформацію з обмеженим доступом і права її власника на захист такої інформації.

 

Подібні випадки можуть мати місце, коли журналіст проводить власне журналістське розслідування і розкриває, наприклад, конфіденційну інформацію, що є власністю держави, або ж висвітлює певні відомості про майновий стан громадянина або про стан його здоров’я тощо. І у таких випадках варто завжди подавати свій репортаж, статтю як предмет громадського інтересу.

 

До речі, питання щодо можливості розкриття певної державної інформації за допомогою меча свободи слова може бути вирішене вже у найближчому майбутньому шляхом прийняття закону «Про доступ до публічної інформації», громадське обговорення положень Концепції якого нині ініційоване Міністерством юстиції України.

 

Інше практичне питання, що завжди цікавить як мінімум пересічного громадянина і фактично не цікавить осіб, які вважають себе обтяженими різними видами недоторканності: «Свобода слова — це право говорити і писати що завгодно, де завгодно і про кого заманеться?». Звичайно, це не так, відповість все той же юрист.

 

Статтями 28 і 32 Конституції України, а також статтями 297 та 299 Цивільного кодексу України закріплюється право кожного на повагу до його гідності та честі, а також на недоторканність ділової репутації. При порушенні цих прав особа може звернутися до суду з позовом про їх захист. Цивільним законодавством встановлено відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням недостовірних відомостей чи інформації (ст. 23 Цивільного кодексу), тобто передбачено достатній захист особи в зазначених випадках. Особа, якаа зазнала негативних наслідків від поширеної недостовірної інформації, може звернутися до суду з вимогою про відшкодування шкоди від поширення завідомо неправдивих, недостовірних та негативних відомостей. У такому випадку «коса» свободи слова найде на «камінь» гідності та честі особи (у тому числі юридичної).

 

До речі, за наклеп свого часу була передбачена кримінальна відповідальність (статтею 125 Кримінального кодексу України 1960 року, який втратив чинність). Під час підготовки нового Кримінального кодексу України було прийнято рішення не включати до нього статтю про наклеп з огляду на те, що наклеп є різновидом поширення неправдивих відомостей, які принижують честь та гідність особи. Законодавством про інформацію передбачено можливість вимагати через суд спростування таких відомостей, а з 1993 року за їх поширення передбачено і цивільно-правову відповідальність у вигляді відшкодування заподіяної цим діянням моральної шкоди. Тому на момент підготовки Кримінального кодексу 2001 року, стало очевидним, що передбачені інформаційним та цивільним законодавством можливості забезпечують особі достатній захист на випадок поширення неправдивої інформації про неї. За таких умов збереження кримінальної відповідальності за наклеп було визнано недоцільним.

 

Однак, окремі суб’єкти законодавчої ініціативи, мабуть, вважаючи недостатнім покаранням для «недобросовісного користувача» свободою слова, пропонували поновлення кримінальної відповідальності за наклеп (законопроект реєстр. №2086, поданий народним депутатом Антоном Яценком), доповнивши Кримінальний кодекс України статтею 151-1, у якій встановлювалася б кримінальна відповідальність за наклеп. Під наклепом автор пропонував розуміти «поширення службовою особою, яка займає відповідальне або особливо відповідальне становище, завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу».

 

Народний депутат Антон Яценко зазначив, що повернення до Кримінального кодексу України норми щодо відповідальності за наклеп з боку службових осіб, які обіймають важливу посаду і знаходяться в особливо відповідальному становищі, дозволить стримувати «потоки бруду». Автор зауважував (і такі слова не залишать байдужим пересічного українця): «Перед тим, як звинуватити іншу особу в скоєнні злочину, протиправній поведінці, прояві корупції тощо службова особа потурбується про збір належної інформації і доказів, які підтверджують такі факти, оскільки сьогодні стає звичним обвинувачувати будь-кого та будь у чому без надання відповідних доказів, базуючись лише на чутках, домислах та припущеннях».

 

Однак, члени Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності рекомендували парламенту відхилити проект закону щодо криміналізації наклепу. Вони вважають, що «криміналізація діянь, про які йдеться в проекті, потребує особливо серйозного обґрунтування». Зокрема, на їхню думку, необхідно довести, що ці правопорушення становлять значну небезпеку для суспільства, а передбачені чинним цивільним та інформаційним законодавством санкції за його вчинення є недостатніми і не забезпечують ефективного захисту прав постраждалої особи та відповідальності винних осіб.

 

Таким чином, на сьогодні кримінальної відповідальності за зловживання правом на свободу слова у формі наклепу, скоріш за все, не буде. Тобто судимості за такий злочин порушники не матимуть. Хоча цивільна відповідальність залишатиметься, а людям, які постійно реалізують і забезпечують право на свободу слова (читай – журналістам), варто все-таки пам’ятати: якщо інформація підібрана і перевірена більш ретельно, то менше буде витрат на роботу юриста.

 

Ось така вона, багатогранна свобода слова!