Кожен журналіст принаймні один раз у житті потрапляв у ситуацію, коли необхідно отримати інформацію у будь-який спосіб у найкоротший термін - як кажуть, «на вчора». У таких випадках ніколи звертати увагу процедури отримання певних відомостей, головне – вчасно мати повну і достовірну інформацію, яка нас цікавить. Однак, коли хвиля поспіху проходить і наступає штиль спокійної рутинної роботи, виникає питання: а чи повинні ми платити за інформацію, чи доцільно це і правомірно відповідно до чинного законодавства України? Саме про це поговоримо у даній статті.

 

У законодавстві України основоположні засади доступу до інформації визначає Закон України «Про інформацію» (далі – Закон про інформацію). Доступ до окремих видів інформації різними суб’єктами регламентується Законами України «Про державну таємницю», «Про телекомунікації», «Про Національну програму інформатизації», «Про Концепцію Національної програми інформатизації», «Про охорону праці», «Про науково-технічну інформацію», «Про телебачення і радіомовлення», «Про бібліотеки і бібліотечну справу», «Про охорону культурної спадщини», «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» та іншими законами. Зрозуміло, що існує низка підзаконних актів з питань доступу до інформації.

 

Закон про інформацію визначає основні принципи інформаційних відносин загалом. До таких принципів віднесено: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода її обміну; об’єктивність, вірогідність інформації; повнота і точність інформації; законність. Як бачимо, жодного слова про принцип платності за інформацію.

 

Натомість стаття 36 Закону про інформацію визначає порядок відшкодування витрат, пов’язаних із задоволенням запитів щодо доступу до офіційних документів і надання письмової інформації: запитувачі повинні повністю або частково відшкодувати витрати, пов’язані з виконанням запитів щодо доступу до офіційних документів та наданням письмової інформації… Кабінет Міністрів України або інші державні установи визначають порядок і розмір оплати робіт із збирання, пошуку, підготовки, створення і надання запитуваної письмової інформації, який не повинен перевищувати реальних витрат, пов'язаних із виконанням запитів. До речі, багатьма «підзаконними» переліками платних послуг, які надаються державними установами, передбачається, наприклад, такі підстави платності послуг, пов’язаних із наданням інформації: видача копії, витягу з історії хвороби; надання документів для копіювання; пошук і надання архівної інформації в електронній формі; надання доступу до справ фондів, інших облікових документів, автоматизованих інформаційних систем, банків даних тощо.

 

У Законі про інформацію також закріплено, що власник документів має право за відповідну плату виготовляти за бажанням запитувача копії запитуваних документів. Не підлягає оплаті робота із пошуку офіційних документів.

 

Окремі закони України містять безпосередні підстави для стягнення плати (або підстави безоплатності) за інформацію. Так, стаття 38 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» визначає, що «доступ до Державного реєстру телерадіоорганізацій України є вільним. Хоча, порядок користування зазначеним реєстром і розмір плати за надання письмової інформації щодо даних цього реєстру встановлюються Національною радою з питань телебачення і радіомовлення. Національна рада розміщує відомості Державного реєстру телерадіоорганізацій України на веб-сайті та двічі на рік публікує їх в офіційному бюлетені Національної ради. Як бачимо, принцип вільного доступу до інформації не перешкоджає встановленню плати за отримання інформації.

 

Звичайно сьогодні у законодавстві України не йдеться про плату за доступ до інформації про регуляторну діяльність, політику органів державної влади та місцевого самоврядування тощо.

 

Досвід деяких країн показує дієвість принципу, відповідно до якого плата за інформацію не має перешкоджати доступу до неї. У США, наприклад, використаються дві форми надання інформації — безоплатна й платна. Якщо в організації беруть гроші за надання інформації, то звичайно мова йде про вартість копій документів і про погодинну оплату за пошук інформації. Американське законодавство зрівнює в правах всіх суб’єктів — і фізичних, і юридичних. У США немає особливих привілеїв для журналістів на одержання інформації. Хоча багато представників преси вказують у запиті на інформацію на те, що вони передадуть цю інформацію великій кількості читачів або глядачів. Також вони зазначають, що у зв’язку з виконанням службових обов’язків запитують інформацію для того, щоб цю інформацію поширювати далі, тому вони наполягають на тому, щоб їх звільнили від плати за неї. Звичайно, таким механізмом можна користуватися і вітчизняним журналістам, адже просимо інформацію не заради себе, а задля задоволення суспільного інтересу! Інша справа, що подібний «альтруїзм» надавача інформації трапляється нечасто, і, що більш суттєво, для такого «альтруїзму» немає чітко виписаних правових підстав.

 

Загалом більшість дослідників інформаційних відносин (і автор у тому числі) приходять до висновку, що принцип платності за доступ до інформації не повинен застосовуватися до отримання інформації про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування, а також офіційної правової інформації, щодо якої встановлено обов’язковість оприлюднення. І цей принцип варто закріпити у законі «Про доступ до публічної інформації», громадське обговорення проекту концепції якого і власне самого законопроекту відбувається сьогодні.