«Детектор медіа» ініціює громадське обговорення цьогорічних претендентів наздобуття Шевченківської премії, їхнього внеску у сучасну культуру України, правомірність висування на найголовнішу нагороду країни. Також ми пропонуємо обговорити інші питання, пов’язані з розвитком мистецтва та впливом держави на культурні процеси, бодай у формі премій, стипендій, грантів, нагород.

Увага ЗМІ до Шевченківської премії прокидається раз на рік – у березні, коли відбувається урочисте вшанування переможців. Причому реакція медіа, як правило, іронічна, а подекуди й спантеличена: мовляв, не знаємо ми таких митців, хто вони такі? Для того, щоби уникнути «прогнозованого ефекту незнання» «Детектор медіа» вирішила ініціювати громадське обговорення всіх претендентів поіменно й завчасно, а також заохотити колег та читачів до висловлювань на запропоновану тему в нашому виданні.

Для початку ми вирішили дізнатися думку стосовно премії та власного висування самих претендентів на цьогорічну шевченківську нагороду (повний список претендентів «ТК» вже публікувала).

 Запитання «Детектор медіа»:

1. Чи зросла увага до вас з боку журналістів після опублікування списку претендентів на цьогорічну Шевченківську премію?
2. Як, на вашу думку, мало би відбуватися обговорення у ЗМІ процесу присудженнянайголовнішої премії країни?
3. Як ви оцінюєте своє висування на премію і власні перспективи її отримати? Як ви оцінюєте той твір, за який вас висунуто (те формулювання, з яким вас висунуто)? Що саме ви, як автор, вважаєте вершиною своєї творчості?
4. Які ваші прогнози щодо цьогорічних лауреатів?
5. Чи сприятиме вашій популярності висунення на Шевченківську премію?

Мирослав Откович, висунутий за особистий внесок у відродження унікальної пам’ятки української національної культури – іконостасу з церкви Воздвиження Чесного Хреста монастиря «Скит Манявський»; спільно з ним висунутий син, Тарас Откович – за культурологічні та мистецькі дослідження іконопису Йова Кондзелевича (народився 1947 року, Закінчив Львівське училище ужитково-декоративного мистецтва ім. Івана Труша, Львівську національну академію мистецтв. Нині директор Львівського філіалу Національного науково-дослідного реставраційного центру України. Заслужений діяч мистецтв України, лауреат премії ім. Митрополита Андрія Шептицького, 2000 р.):

1. Ми мали постійний інтерес. Нашої роботою цікавляться журналісти і друкованих ЗМІ, наприклад, газета «КоммерсантЪ», і телевізійники. До нас звертаються по інтерв’ю і столичні, і львівські кореспонденти.

2. Думаю, що спочатку потрібно розглянути цю премію як явище. Треба зробити інтерв’ю з претендентами – аби зрозуміти, що вона дає Україні сьогодні, що ці люди зробили для сучасної культури. Наприклад, ми просто без жодних інспірацій робили свою роботу (видали альбом і календар). Якби ж ми робили це з думкою про премію, то це було б кон’юнктурно.

Сьогодні обговорюється – потрібна премія чи ні, але претенденти не винні, що роблять свою роботу і хочуть мати об’єктивну оцінку. Нас не цікавить, кому хто і що не подобається в комітеті. Оскільки ми висунуті, то хотіли б почути об’єктивну оцінку. Гадаю, що потрібно дати авторам можливість висловитися, а потім судити їх.

3. Це є результат моєї роботи з 1972 року, це багаторічна, довга і важка праця, з різними підготовчими елементами. А пізніше, на останньому етапі, до цього підключилося і нове покоління, в тому числі й мій син, який також є претендентом на премію за культурологічні та мистецькі дослідження іконопису Йова Кондзелевича. Це один із найвідоміших авторів кінця XVII – початку XVIII століття.

Коли наш альбом дивляться у ближній і дальній Європі, то просто дивуються – вони не знають такої України. Через такого автора пізнається культура краю: попри нині модний поділ на Схід-Захід, ми доводимо єдність – такий самий іконостас як на Заході, створено і в Сорочинцях, і на Чернігівщині. Тобто, національна культура, незважаючи на розділ між двома імперіями, була в руслі народу, не політики. Тож наша робота претендує на соціологічне – для нас іконопис не тільки мистецький твір, ми розглядаємо, як він виглядає в часовій перспективі, що він зробив для розвитку української цивілізації. Певною мірою ми продовжуємо лінію Тараса Шевченка, який працював в археологічній комісії, їздив, збирав і дбав, щоб зберегти ті пам’ятки. Оцінювати наші шанси на здобуття премії складно – ми просто продовжуватимемо свою роботу. Зокрема, ми хочемо відкрити меморіальну дошку, заснувати премію найкращому реставраторові року. Адже ми всі знаємо, що реставратори багато роблять і цю працю треба пошанувати. Думаю, що як професіонал (я вже маю понад 35 років стажу) на завершення своєї кар’єри мушу заснувати на свої власні кошти таку премію.

Очевидно, вершиною я вважаю останній альбом. Це публікація однієї пам’ятки Богородиці з Дорогобужа (ХІІІ століття). Це може бути домонгольський або одразу післямонгольський період. Ясно, що така робота, як Богородчанський іконостас, тривала багато років, але ми встигли зробити перетин епохи, соціологічний і мистецький аналіз. Ми не просто реставрували об’єкт, а зробили комплексне дослідження, в результаті чого з’явився альбом. Це дуже рідкісне видання, яке містить 350 кольорових ілюстрацій, багато тексту.

4. Коли бачиш список претендентів, одразу думаєш про себе, не дуже вникаєш в інші сфери. Щодо поезії, то це Віра Вовк, яка живе в іншомовному середовищі і популяризує Україну в усьому світі. Вона гарний поет і патріотка. Щодо художників, то є два наших львів’яни – Роман Петрук і Тарас Левків. Щодо нас, то я не бачу великих шансів, хоча у нас такий великий об’єкт, ми його не створили, а відродили. На базі цього ми створили нові технології, новий напрям.

5. Я ніби маю реноме відомого художника, звання заслуженого діяча мистецтв. Нещодавно мав виставку в США до 55-річчя українського національного музею в Чикаго. Маю гарний колектив. У галузі реставрації мене знають. Думаю, тільки повний ідіот може казати, що йому не потрібна така премія. Дехто вважає, що це нецікаво, що закордонні гранти кращі, але це самообман. Ми живемо не сьогоднішнім днем, а довгим життям в історичному розрізі. Тому ми би хотіли отримати премію, але якщо не отримаємо, це на нас не вплине, бо в нас надто великі завдання.

Павло Гірник, висунуті збірки «Коник на снігу» (2003), «Смальта» (2006) (народився 1956 року в м. Хмельницькому. Закінчив Київський педагогічний інститут (1979) та Вищі літературні курси (1989). Автор поетичних збірок «Спрага» (1983), «Летіли гуси» (1988), «Се я, причинний» (1994), «Китайка» (1994). Лауреат премій ім. П.Усенка та ім. А.Малишка (1989)):

1. Ні, не збільшилася, ніякої уваги я не відчув.

2. Я думаю, що в першу чергу ЗМІ повинні більше уваги приділяти обговоренню висунутих творів, а не говорити про Шевченківську премію тільки в день вручення самих премій.

3. Та ніяк не оцінюю. Приємно, звичайно, що мене висунуто, а щодо перспектив її отримати нічого не можу сказати. Нехай мої твори оцінюють інші.

4. Прогнозів також дати не зможу. Я зараз перебуваю в селі, тому дещо відірваний від цивілізації.

5. Хто його знає, можливо. Добре було б, щоб це хоча б якось сприяло виданню творів претендентів.

Віктор Грабовський, висунуто збірку «Острів милосердя»(2005) (поет, літературознавець, перекладач. Народився в 1942 р. в с. Баговиця, що під Кам’янцем-Подільським, навчався на філологічному факультеті Львівського університету. З 1967 року – газетярує. Автор книжок лірики «Конари», «Дерево слова», «Споглядання дерева», «Вербна неділя» та інших. Перекладає зі слов’янських мов):

1. Ні, не збільшилася.

2. Обговорення цієї народної премії мало би обговорюватися громадськістю. ЗМІ цей процес мали би широко висвітлювати. Хто ж, як не ЗМІ, можуть посприяти такому обговоренню. А в нас поки що самого обговорення майже немає.

3. Мої перспективи тільки в порядковому номері, під яким я у списку претендентів – 13. Звичайно, своє висунення я оцінюю позитивно, а ось щодо перспектив, то навіть не знаю. Що ж до вершини творчості, то 2005 року в мене вийшла збірка «П’янка розрада» – книжка лірики, що придасться читачеві, як кухлик прохолодної води у спеку. Книжка, по суті, залишилася непоміченою. Читач звик уже до міцніших напоїв.

4. Щиро зізнаюсь: лірик Петро Перебийніс, його описи природи – це щось надзвичайне. Важко визначитися, бо літераторів понад два десятки. Але загалу майже нічого про них не відомо.

5. Не знаю, чи посприяє моїй популярності, бо я більш відомий як критик.

Любов Голота, висунуто роман «Епізодична пам’ять» (народилася 1949 р. в м. Кривий Ріг. Закінчила філологічний факультет Дніпропетровського держуніверситету. Член Спілки письменників, авторка низки поетичних книг, зокрема, «Народжена в степах», «Жінки і птиці», «Опромінена часом», кількох книг для дітей, книги публіцистики «Сотворіння». Лауреат премій ім. Володимира Маяковського (1981), ім. Володимира Сосюри «Любіть Україну» (2001). Автор сценаріїв багатьох столичних масових свят і дійств. Заслужений працівник культури України):

1. Збільшилася досить своєрідно: люди пишуть рецензії, присилають мені мейлом до нашої газети. Але ж я не буду сама на себе друкувати рецензії? Те, що ваше видання зателефонувало, вже велика приємність.

2. Якнайширше. І не тільки тому, що представлено мою книжку. Все-таки ж є якісь критерії висування на премію і впевненість у рівні професіоналізму цих книг – що це не та любительська література, яка більше представлена в подарунках, аніж у магазинах. Бо зараз кожен, хто має гроші, може видати книжку. І ця книжка також є фактом нашого літературного життя. Тому, я думаю, ЗМІ мали б звертатися і до професійних критиків, і до журналістів, які цим цікавляться.

До речі, на мою книжку вийшла рецензія Євгена Повєткіна «Евакуація пам’яті» – я на неї випадково натрапила в інтернеті. У ній надзвичайно точно розставлені акценти. Тому маю велике щастя, мене вже прочитав той, можливо, єдиний читач, для якого писалася книжка. Цікаво було б довідатися, які саме твори висунуто на здобуття премії, наскільки вони суголосні проблемам, які на часі, і взагалі – чи впливає літературний процес на наше життя. Боюся, що не впливає, але мав би.

3. Я рада, що цю книжку висунуто на здобуття премії. Наївно сподіваюся, що це збільшить читацький інтерес до неї. Але думаю, що її прочитають мої колеги, принаймні ті, хто висунутий зі мною на здобуття премії. Про перспективи отримання я не думаю. Є Шевченківський комітет, нехай вони дивляться, читають. Я знаю, що серед представлених є досить пристойні книги і достойні автори, які заслуговують на цю премію. Шевченківська премія завжди була своєрідним підсумком у житті людини, включала не тільки останній твір, а весь доробок автора.

Вершина попереду. Вершину визначають люди, які на цьому знаються. Але мій твір небанальний – у тому плані, що його задум більший, аніж написати книгу. Я не зрікаюся свого сільського минулого, вважаю, що та бурхлива руйнація українського села, яка відбулася протягом останнього часу, зруйнувала щось набагато більше, ніж просто село. Вона доруйнувала те, що руйнувалося в радянські часи, – сільський великий рід. Я маю певні задуми, активно працюю.

4. Не знаю, я не провидець, але можливо, може претендувати Віра Вовк (Селянська) із Бразилії – як людина, яка багато робила для українського слова. Молодша частина членів комітету будуть підтримувати Василя Портяка – як представника їхнього покоління і дуже цікавого прозаїка стефанівського закрою. Думаю, що досить серйозно обговорюватиметься кандидатура Галини Тарасюк, яка вже кілька разів номінується на цю премію. Серед поетів мають право й амбіції отримати цю премію Валерій Гужва, Богдан Стельмах. Переконана, що книга Ольги Слоньовської – одна з найкращих книг, яка в новітні часи номінувалася в галузі літературознавства та критики. Думаю, дуже серйозним номінантом є Володимир Мельниченко з його дослідженнями про Грушевського та Шевченка, зокрема в період їхнього перебування у Москві. Броніслав Грищук – це окремішня фігура в нашій літературі, він дуже цікавий прозаїк. Його письмо дуже критичне, з’явилася іронія, відсторонений погляд. Його досить цікаво читати. Взагалі, варто ламати тенденцію і давати цю премію не тим, хто живе в Києві, а тим, хто живе в географічній провінції.

5. Дуже на це сподіваюся.

Володимир Якимець, художній керівник «Пікардійської терції», висунуто концертні програми «Антологія. Том 1», «Антологія. Том 2. Фольк», «З Неба до землі» (2003-2006) (народився 1974 р. Навчався у Львівському державному музичному училищі та Львівській консерваторії):

1. Не можу сказати, що ми перед тим були обділені увагою журналістів, можливо, зараз ЗМІ більше запитань ставлять саме про Шевченківську премію.

2. Навіть не можу собі уявити. Я впевнений, що в Шевченківському комітеті сидять дуже достойні люди, які вже багато зробили для України. Але все ж таки не зайвим було б запитати думку українців.

3. Мені дуже приємно, я не буду приховувати. Як-не-як із нашим жанром акапельної музики протриматися на естраді 15 років, давати концерти і достатньо успішно випускати диски – це, мені здається, якщо не геройський вчинок, то хоча би знаменна подія. А чи ми того вартуємо, то тут уже не мені судити.

Я знаю, що премію не можна присуджувати за щось неконкретне, наприклад, просто за акапельну музику. Висунуті програми (перша, друга і третя антології) мені здаються достатньо добрими серед нашого матеріалу. Це збірки найкращих пісень, перша антологія – наших пісень, друга – фольклору, а третя – колядок. Таке різноманіття матеріалу, можливо, нам і на руку. Ви знаєте, у нас твори з’являються й одразу стають улюбленими. Бо якщо вони не є улюбленими, то нема чого йти на сцену. Якщо я й визначуся з найулюбленішою піснею «Пікардійської терції», то це буде років через 20.

4. Мені приємно, що відзначили Олега Скрипку – не як керівника гурту «ВВ», а як організатора фестивалю «Країна мрій». Він на це заслуговує. Також сподобалося, що висунуто претендентом Юлію Мостову, статті якої мені дуже подобаються. Серед претендентів є ще багато достойних людей.

5. Дуже багато людей телефонують і кажуть, що висунення на здобуття Шевченківської премії – це вже ознака певної поваги до людей, це вже добре. Якщо присудять Шевченківську премію, то нам буде дуже приємно. Не вийде цього року отримати, то ми ні на кого не триматимемо образи, працюватимемо так, як і до того. Бо ж і до того ми працювали не заради премії.

Леонід Горлач (Коваленко), висунуто віршований роман «Руїна» (2004), збірку поезій «Обрії душі» (2006) (народився 1941 р. на Чернігівщині. Закінчив Ніжинський педінститут. Член Спілки письменників України. Автор більше 40 книг поезії, прози, критики):

1. Для мене висунення на здобуття найвищої премії країни питання давнє. Перше висунення було років тридцять тому, а це вже увосьме. Єдине, на що я сподіваюся, це на добре ставлення до себе. Комітети і ситуації змінюються, але залишається Тарас Шевченко та моя літературна робота. Зараз журналісти заклопотані іншими проблемами. Вони заклопотані обслуговуванням політичних дискурсів, а глибока духовність, до якої належить і наша література, я маю на увазі серйозну літературу, їх не цікавить.

2. У комітеті люди надзвичайно авторитетні, але, на превеликий жаль, вони позбавлені можливості ознайомитися зі всіма речами, які висуваються на премію. Як вони можуть перечитати 17 поетів, висунутих цього року? Як можна передивитися всі вистави і прослухати всіх композиторів? Усе це в сфері умовності. Очевидно, потрібно змінювати роботу і часовий режим. Не оголошувати претендентів на здобуття за півтора-два місяці, а розтягнути це питання бодай на півроку. Тоді за 6 місяців люди зможуть реально, а не формально ознайомитися з творчістю. Треба підключати телебачення і радіо, друковані ЗМІ. А так – усе відбувається кулуарно.

3. Роман «Руїна» – про Івана Мазепу. Це мій п’ятий віршований роман. Якщо ми думаємо, щоб у нас була повнокровна література, значима в європейському контексті, то вона обов’язково повинна мати свій поетичний епос. А в контексті 300-річчя з дня смерті Івана Мазепи, думаю, моя семирічна праця заслуговує на якусь увагу. Щодо ліричної книжки, висунутої на премію, – «Обрії душі», то це результат моєї півстолітньої праці. Найгостріші вірші в ній – про сьогодення, про пошуки України в Україні.

Щодо вершини – це те, що я колись напишу.

4. У мене гідні суперники, всі як один.

5. За нинішньої ситуації в суспільстві, думаю, не посприяє. У нас література стала предметом звичайного ринку, вона, на превеликий жаль, кон’юнктурна. Справжня література – глибинніша.

Броніслав Грищук, висунуто книги прози «По троянській війні» (2006), «Привиди Співочого поля» (2007), «Солом’яні дзвони» (2007) (народився 1940 р. на Хмельниччині. Вчився на факультеті журналістики Львівського університету. Лауреат премії Спілки журналістів «Золоте перо». Заслужений журналіст України, член Спілки письменників України, автор 20 книг прози, поезії, публіцистики):

1. Я вже вдруге висуваюся: торік і тепер. Звичайно, збільшилася увага критиків і журналістів. Публікації з’являлися.

2. Якось активніше. Ви розумієте, дуже багато людей висувається, особливо літераторів. Тому обговорення має відбуватися активніше. Комітет просить присилати публікації місцевих ЗМІ, але ж вони не завжди присилаються.

3. Як я ставлюся? Я знаю, що мені нічого не світить.

А самому себе хвалити якось не випадає.

Вершина моєї творчості попереду, а взагалі в мене ще в Союзі вийшла прозова книжка, яка називалась «Кинджал милосердя», там було кілька оповідань, які я вважаю найкращими. Взагалі, я вважаю, що тоді література робилася краща, ніж зараз. Тоді, принаймні, була хоч моральна цензура.

4. Я бажав би перемоги Любі Голоті та Василю Шкляру. А щодо поезії мені важко сказати.

5. Звичайно, сприяє.

Валерій Гужва, збірка поезій «Вертоград» (2007) (народився 1936 р. на Донеччині. Поет, прозаїк, публіцист. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка):

1. Я б не сказав, що уваги побільшало, але певні зрушення відбулися. З’явилися публікації про цю книгу в журналах «Вітчизна» та «Київ», публікація у «Слові Просвіти». Ще обіцяють надрукувати.

2. Вважаю, що треба поширити коло видань, яких цікавить це питання. Бо все ж таки раз на рік відбувається досить знаменна загальнокультурна подія, не тільки для письменництва, акторів, режисерів. І в результаті цього публічного обговорення вимальовується певне коло і для членів Шевченківського комітету.

3. Дуже скромно, в пропорції один до тридцяти. Лукавити не буду, звичайно, кожен прагне, хоче її отримати. Але я дуже спокійний і врівноважений. Був би щасливий її отримати, а як ні, то нічого страшного не буде. Тим більше, щойно закінчив величезний рукопис і працюю над новою книжкою поезій.

«Вертоград» – це застаріле слово з нальотом застарілої лексики, біблійне. Це виноградник, зрештою наше життя, якщо брати широку метафору. Мій вертоград, то моє життя. Як я оцінюю? Люди, які читали, яких я поважаю, вважають, що це пристойна книжка. Не маю таких вершин, і, як і кожен, думаю, що все попереду. Кілька віршів мені дуже дорогі, але якщо казати, що далі нема куди рухатися, то взагалі навіщо писати.

4. Напевно не можу сказати. Був би дуже щасливий, якби отримали премію Петро Засенко, Віра Вовк, Любов Голота, Броніслав Грищук, Борис Чіп, Василь Шкляр.

5. Якщо посприяє – прекрасно, якщо ні, то нічого страшного.

Геннадій Ляшенко, концерт №2 для віолончелі та симфонічного оркестру , «Музика» для фортепіано та симфонічного оркестру, «Містерія тиші» для хору a cappella на вірші Тараса Шевченка, кантата «Вітражі і пейзажі» для хору a cappella на вірші Богдана-Ігоря Антонича (2004-2005) (народився 1938 р. в Запорізької області. Композитор та музикознавець. Автор статей з питань теорії музики, розвитку сучасної української музичної творчості. Кандидат мистецтвознавства):

1, 2. Звичайно, це мають бути не якісь епізодичні речі, не одна-дві публікації в журналі «Музична критика». Можливо, тоді з’явиться можливість чути власні твори на сцені частіше, ніж два-три рази на рік під час фестивалів. Раніше ж можна було взяти пресу й отримати повну картину творчого та музичного життя. Тепер цього немає.

3. Для мене це приємне визнання досягнень з боку колег. Відносно перспектив мені важко говорити. Минулого року мене вже висували на здобуття премії, але тоді забракло трьох голосів. Подивимося, як буде цього разу.

На здобуття премії висунули чотири мої твори. Важко сказати, чи є вони найкращими. Зараз, коли пройшов час після їх створення, можна оцінювати ці твори збоку. Щось влаштовує, щось ні. Зовсім досконало можуть творити тільки генії, а таких одиниці. Єдине, що мені не подобається, – для письменників та інших митців є окрема номінація, а для композиторів – ні. Виходить, що в одну кучу зібрали авторів та виконавців, класичну музику та не зовсім...

4. Цей процес непередбачуваний. Тут важко щось прогнозувати.

Кость Лавро, ілюстрації до творів класиків вітчизняної літератури та монументальних розписів на тему українських народних казок у Державному академічному театрі ляльок (2002-2006). Представлено видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» (народився у Броварах. Головний художник київського видавництва для дітей «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Увійшов до десятки найкращих художників-ілюстраторів дитячої книги у Болоньї):

1, 2. Шевченківський комітет має робити останнє засідання відкритим для преси, як це було раніше. До того ж, саме голосування має бути відкритим, а не таємним, як зараз. Щоб ні в кого не виникало сумнівів у його чесності. Було б непогано, якби про номінантів, котрі мають найбільше шансів на перемогу, зробили сюжети на центральних каналах.

3. Мене номінують на цю премію вже вдруге. Я передивився список цьогорічних номінантів серед художників і, здається, мої шанси досить непогані. Все ж таки книжки з моїми ілюстраціями виходять стотисячними тиражами і люди мене знають. Добре, що Шевченківська премія існує, вона має бути обов’язково. По-перше, це певний стимул для митців. По-друге, певна фінансова підтримка для них. Мені б хотілося підняти рівень книжкової ілюстрації до того, який існує, наприклад, в Англії. Там роботи відомих ілюстраторів продають на аукціонах за десятки тисяч фунтів. До того ж, дитячу літературу давно ніяк не відзначали. У цій сфері і так зараз працює небагато людей. Не хотілося б, щоб їх праця пройшла непоміченою.

4. Я за цим не дуже слідкую. Знаю тільки, що серед номінантів є Василь Вовкун та Олег Скрипка.

Прокіп Колісник (Словацька Республіка), цикл живописних творів «Таємниця рядна…» (2003-2007). Представлено Музеєм української культури (Свидник, Словацька Республіка), Асоціацією українських письменників (випускник Одеського художнього училища та Академії мистецтв України, учасник багатьох виставок в Україні та за її межами. Більше двадцяти років викладає живопис у Пряшівському університеті):

1, 2. Звісно, журналісти повинні приділяти номінантам більше уваги. Причому, в найскладнішій ситуації знаходяться художники. Адже їх картини не можна показати на радіо або в газеті, а без цього людині важко отримати уявлення про їх творчість. Хотілося б, щоб глядачі могли побачити мої картини на телебаченні. Зараз я збираюся на прямий ефір на радіо, у понеділок повезу журналістів у рідне село. Телебачення робитиме сюжет про музей, який я відкрив у рідному селі.

Але я не збираюся на цьому спекулювати. Мій життєвий девіз – цитата з власного верлібру: «Живопис – це тиха молитва/ крок до небес і крапелька роси/ що пада на калину/ це крик душі /що лине з Батьківщини».

3. Для художника «лебедина пісня» – це та картина, яка ще не написана. Мене вже вдруге номінують на Шевченківську премію. І я вірю, що можу її отримати, але для мене це не самоціль. Цикл робіт, за який мене номінують, є найбільш цілісним.

 
На моїй виставці у Словаччині був Президент Віктор Ющенко і сказав, що дуже б хотів побачити цю виставку і в Україні. Зараз я веду переговори з багатьма інстанціями, котрі в цьому зацікавлені: Міністерством культури України, Адміністрацією Президента, Міністерством закордонних справ. Адже є багато складнощів, у тому числі з Шенгенською візою. Поки що ситуація наче вирішується на мою користь, тому, сподіваюся, вже в цьому році я зможу привезти свої картини на Батьківщину.

 
4. Я не аналітик, тому мені важко про це казати. Для цього треба глибше зануритися у творчість номінантів. Не хочу когось хвалити або дискредитувати.

 
Станіслав Стриженюк, збірка поезій «Тетянин день» (2004). Представлено Одеською організацією Національної Спілки письменників України (народився 1931 року в місті Гайвороні. Вчився в Одеській спеціальній середній школі Військово-повітряних сил, а з 1950 року – в Одеському політехнічному інституті. Навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Казахстані, який закінчив у 1963 році. Працював начальником Одеського обласного управління культури, головним редактором Одеської кіностудії художніх фільмів, відповідальним секретарем Одеської організації Спілки письменників України ):

 
1, 2. Не можу сказати, що я обділений увагою. Мої роботи знає студентство, школярі. Нещодавно я отримав листа він Івана Дзюби, який висловив подяку за мою останню збірку. Багато хто вже встиг привітати мене з номінацією на цю премію. Про це написали навіть в районній газеті с. Гайворон, де я народився. Щоправда, трохи переплутали та написали, що я вже переміг. Будемо сподіватися, що це гарний знак.

 
3. Мене вдруге висувають на цю премію. Вперше це сталося 1972 року, коли головою Шевченківського комітету був Олесь Гончар. Тоді я дійшов до фінального туру, але в останній момент відмовився. Сказав, що я ще занадто молодий для цієї премії. Цього разу мене номінують за мою останню збірку «Тетянин день». Вона була написана вже в новому столітті. В ній присутня тема Шевченка, адже це моє письменницьке кредо, мій дух. Особливе місце в ній займає одна поема, мені здається, що тематично вона дуже доречна. А її композиційну складову нехай оцінюють критики.

 
4. Список цьогорічних номінантів дуже цікавий. Щоправда, не з усіма останніми творами висунутих письменників я встиг ознайомитися. Кажуть, що дуже гарна опера «Богдан Хмельницький», яку Василь Василенко поставив у Донецькому театрі. Але я особисто її не чув.

 
Василь Сідак, мистецький цикл «Дерев′яна скульптура» (2003-2007). Представлено Національною Спілкою майстрів народного мистецтва України (народився в Закарпатській області. Його твори є в різних музеях Києва, Ужгорода. Москви, а також у приватних колекціях за кордоном):

 
1, 2. Увага журналістів до мене не збільшилася. Я живу в маленькому селі в Закарпатській області. Далеко не кожен засіб масової інформації захоче сюди їхати. До того ж, зараз у людей в принципі небагато уваги до мистецтва. Але сподіваюся, що це такий період і ситуація зміниться.

 
3.Звісно, мені приємно. Але я знаю, що не отримаю цю премію. На неї номінується багато великих людей. Як для кожного митця, цей цикл робіт для мене – наче дитина. Деякі виходять краще, деякі гірше. Але я бачу певні недоліки і вірю, що найкращі скульптури в мене ще попереду.

 
4. Списку цьогорічних номінантів я, на жаль, ще не бачив.

 
Галина Стефанова, театральні моновистави «Стіна» за п′єсою Ю.Щербака, «Палімпсест» за творами В.Стуса (2002-2007), «Польові дослідження українського сексу» за твором Оксани Забужко. Представлено Центральним правлінням Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, науково-методичною радою Національного музею літератури України (народилася в Магаданській області, виросла у Львові. Закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка-Карого та філологічний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка):

1, 2. Поки що ні. Були дзвінки від радіо та каналу «Культура», але не можу сказати, що раніше була обділена їх увагою. Взагалі увага до власного українського простору дуже невелика. І це стосується не тільки номінантів на Шевченківську премію. Це закономірно для постімперського суспільства, але певні кола вже б’ють на сполох. Мене це хвилює, тому що я – актриса і з цим пов’язано моє життя.

Одним із інструментів національної самоідентифікації повинна стати журналістика, яка збудить та зацікавить суспільство до культурної праці. Як би ми не любили російських та закордонних акторів, нам не вдасться отримати від них такої української любові та віддяки, як від наших рідних.

3. Перш за все хотіла б уточнити, що мене номінували за три моновистави та «Польові дослідження українського сексу». Але до преси помилково потрапили тільки три назви. Але всі вони – нерозривна єдність. У них я вклала те, що мене хвилює, що мені болить. Я не ставлю перед собою такої мети, як перемога. Сам факт висунення для мене є дуже почесним. На все воля Божа. Серед домінантів – 64 чоловіка. І мені приємно навіть просто опинитися в їх товаристві.

4. Важко сказати. Я дуже обережна зі словами. Мені, як актрисі, часто доводиться перевтілюватися в різні образи та дивитися їх очима на світ. Але я не можу подивитися на всіх номінантів очима Шевченківського комітету. Тим більше декого з цих людей я не знаю, декому симпатизую, за когось уболіваю.

Олександр Дзекун (режисер-постановник), вистава «Берестечко» за романом Ліни Костенко «Берестечко» Рівненського обласного академічного українського музично-драматичного театру. Також за цей твір номіновано актора Володимира Петріва (виконавця ролі Богдана Хмельницького). Представлено Вченою радою Національного університету «Острозька академія» (народився 1945 року в Донецькій області. Заслужений артист РФ, лауреат державної премії РФ. В 1966 році закінчив Дніпропетровське театральне училище за спеціальністю режисер народного театру та в 1974 році Ленінградський державний університет театру, музики та кінематографії за спеціальністю режисер драми. У грудні 1999 року він повернувся до України, де поставив п’єсу «Брат мій, Чичиков» за «Мертвими душами» Гоголя, «Ревізор». Вперше в Україні поставив «Старший боярин» за романом видатного українського поета-прозаїка Тодосія Осьмачки на сцені київського Молодого театру):

1, 2. Я дуже здивувався, що минулого року зовсім ніхто не звернувся до мене з цими питаннями. В пресі були тільки прізвища та твори висуванців. Але що це за люди, які їх здобутки – ніхто про це не писав. Навіть про тих, хто переміг. Шевченківський комітет мав провести прес-конференцію, показати якісь сюжети про номінантів, уривки з їх творів, вистав, друкувати фото картин. Я намагався знайти в продажу твори письменників, які отримали Шевченківську премію в останні два роки. Мені вдалося знайти тільки «Солодку Дарусю» Марії Матіос. Це дуже талановита письменниця, але її твори важко знайти. Творів деяких переможців і досі немає у видавництвах. Наприклад, Олександра Гижи, який переклав на українську мову «Біблію».

Це ж єдина національна премія, треба піднімати її престиж. Але нашим каналам цікавіше показувати «Людину року» за участю бізнесменів, ніж діячів культури. Держава повинна виділяти кошти, щоб хоча б журналісти національного каналу могли поїхати до Запоріжжя та розповісти про чудовий спектакль «Тарас Бульба», який був там поставлений. Це повинно бути частиною культурної політики держави. На сценах наших театрів ставлять п’єси закордонних авторів, але ми не повеземо на гастролі до Німеччини спектакль за п’єсою Брехта. Вони вже бачили це не один раз. Ми повинні показувати щось своє.

Я режисер, який має якийсь фах. Народний артист Росії, володар державної премії Росії. 8 років тому мені запропонували повернутися на Батьківщину і я погодився. Всі ці роки я займався тим, що хотів створити український театр. В Молодому театрі вперше в Україні поставив Тодосія Осьмачку, але жодного слова про цю подію в пресі не було.

В Україні відбулася помаранчева революція, але революції в мистецтві не було. Кожен тримає театр, як свій хутір. Театри здають в оренди. Я сам був свідком того, як у холі одного з театрів проходив похорон. Це в той час, коли актори на сцені репетирували «Ромео і Джульєтту». Щоб заробити гроші, більшість акторів у вихідні працює тамадою.

3. В минулому році мене вже висували на Шевченківську премію. Тоді я думав, що отримаю її. По-перше, твір, за яким робилася вистава, написала геніальна поетка – Ліна Костенко. По-друге, проблема кризи лідера дуже актуальна для України. Адже Богдан Хмельницький – єдина людина, яка визнала свою провину перед народом. Для цієї постановки я обрав український театр у Рівному, який зберігся як суспільне, історичне та естетичне явище. Там майже завжди аншлаги. Він має цікавий репертуар. До того ж, не кожен театр візьме історичну поему про трагічну подію. Тепер мені тільки хочеться, щоб цією премією нагородили Володимира Петріва, який виконав роль Богдана Хмельницького, дуже гарний талановитий актор. Я працював з багатьма акторами (в тому числі у Москві) і можу сказати, що він один із найкращих.

4. Не знаю. В минулому році Шевченківську премію отримав Дніпропетровський моноспектакль. Але ж не можна порівнювати його з нашої п’єсою, бо це зовсім інакші критерії.

Світлана Остапа, Ольга Ліцкевич, «Детектор медіа»