Телебачення не може навчити історії, але може навчити сприймати історію як живий процес. Українське телебачення й нині у «найкращих» радянських традиціях висвітлює лише ті сторінки історії, котрі вигідні «партії й уряду». Інтерес медіа до історії має бути системним, а не пов’язаним із політичними подіями чи ювілейними датами. Завдання журналістів – не хронологічно передавати новини, а залучати суспільство до конструктивної дискусії. Аби коментарі істориків звучали справді фахово, треба створити базу істориків-консультантів за їхньою спеціалізацією. Перший національний кардинально змінює формат історичної програми «Далі буде» – замість дайджесту глядачі побачать повноцінні програми, присвячені щоразу окремій темі.

 

Питання, обговорювані на круглому столі «Білі плями української історії», що відбувся на Першому національному у середу, 24 жовтня, оберталися довкола того, яку історію показує глядачам українське телебачення, наскільки коректно ЗМІ висвітлюють історію країни минулого століття, зрештою, які події та постаті заслуговують на те, аби про них розповідати у спеціальних програмах та документальних фільмах.

 

Дискусія, як анонсували організатори, була покликана привернути увагу журналістів та редакторів вітчизняних і зарубіжних ЗМІ до маловідомих подій української історії. Загальний висновок, якого дійшли учасники круглого столу, – білих плям в історії не буває. Їх створюють або ті, кому це вигідно, або ті, хто історії не знає. Утім, учасники заходу спрямували обговорення в інше річище – створення міфів в українській історії. Адже до цього процесу долучається, зокрема, й телебачення.

 

Наприклад, у «найкращих» традиціях радянських часів українське телебачення розповідає тільки про те, що вигідно «партії та уряду». «Розповідати історію України потрібно в контексті світової, і не замовчувати “нецікаві” сьогодні факти», – переконаний учасник дискусії журналіст Ігор Солдатенко (ГО «Хартія IV»). Історики вважають, що української революції 1917-20 років не відбулася б, якби перед тим не було лютневої революції в Російській імперії, яка скинула самодержав’я. Україна не стала би на шлях незалежності восени 1917 року, якби не жовтневий більшовицький переворот у Росії. А між тим у підручниках історії про це – ані слова. Відповідно, й телебачення про таке не надто активно розповідає.

 

Щодо змісту історичних програм та їх формату, то історики закинули телевізійникам, що ті більше цікавляться найближчим минулим, до того ж не завжди оперативно. Натомість глобальні проекти про історію відсутні. Тож складається враження, що історія – це тільки те, що було позавчора.

 

Учасники круглого столу зазначили, що наші телеканали подають українську історію мартирологічно, тобто як історію невдач та поразок. Хоча в ній дуже багато героїчних сторінок та героїв, і її варто подавати життєствердно. Приміром, славною сторінкою нашої історії є проголошення Карпатської України чи, до прикладу, постать наркома освіти Миколи Скрипника. Шкільні підручники з історії України також повинні бути оптимістичнішими, бо те, що існує незалежна Україна, вже є приводом до оптимізму.

 

Телебачення повинно допомагати історикам розвіювати радянські міфи, зокрема про те, що для українського народу Друга світова війна закінчилася не 1945-му, або що ті, хто пережив німецьку окупацію, – вороги радянської влади. Журналісти не повинні чекати указів Президента про відзначення тієї чи іншої пам’ятної дати. Вони повинні заздалегідь готувати суспільство до таких подій і дат. «Тоді б не вийшло такої бурхливої реакції на указ Президента про відзначення сторіччя Романа Шухевича та присвоєння йому звання Героя України», – сказав завідуючий відділом музею історії Києва Віталій Нахманович.

 

Історики продовжують досліджувати ті сторінки української історії, яких було небезпечно торкатися в радянський час. Приміром, української революції 1917-20 років XX століття, голодомору тощо. Але роботи, кажуть вони, ще дуже багато. Приміром, в 1994-му році польські історики вже знали поіменно 32 тисячі з 70-х тисяч поляків, загиблих на території України під час волинської трагедії. А українські ще й досі не визначилися з кількістю жертв голодомору 1932-33 років. Причому цифри називаються з різницею у кілька мільйонів.

 

Дехто з присутніх уже під час круглого столу запропонував свої послуги у висвітленні тих чи інших історичних тем. Зокрема, публіцист Василь Овсієнко готовий розповісти про дисидентський рух, правозахисників (Василя Стуса, Миколу Руденка та ін.), Сандармоську трагедію тощо. А ось кандидат історичних наук Владислав Гриневич зазначив, що телебачення повинно припинити використовувати істориків безоплатно, їм потрібно перейти на ринкові відносини, адже будь-яка праця має винагороджуватися. Ще історикам не подобається нефахове, на їхню думку, використання журналістами їхніх коментарів. Вони записують синхрон на 15-20 хвилин, жаліються історики, а в сюжеті дають 15-20 секунд, решту говорять за кадром. Зрозуміло, що сюжет на 2-3 хвилини не може вмістити всього меседжу історика, але журналісти видають його слова за свої власні, не посилаючись на автора.

 

Крім того, під час обговорення була озвучена ідея створити базу істориків-консультантів з їхньою спеціалізацією. «Важко історику, який спеціалізується на питанні української історії 80-х років ХХ століття, фахово відповідати на запитання, чи були фараони українцями або, скажімо, про Хрущова», – зазначив доктор історичних наук Георгій Касьянов.

 

«Ви є каналом формування історичної пам’яті та громадської думки. Досвід Росії показує, що телебачення для цього використовують дуже ефективно. Вони виробляють не тільки документальні історичні фільми, а й окремі програми. Україна ж у цьому плані відстає», – сказав Владислав Гриневич. Крім того, Росія дає свій погляд на історію, в якому немає місця подіям в Україні, тому український глядач краще знатиме постаті Мініна і Пожарського, ніж Скоропадського й Петлюри.

 

Телебачення не може навчити історії, переконаний керівник Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України Юрій Шаповал. «І не варто. Телебачення може навчити людей сприймати історію як живий процес, – впевнений він. – Сьогоднішнє телебачення поглинула політика. Журналістам потрібно донести до політиків, що всі теми, які вони сьогодні обговорюють (газу, коаліції), завтра стануть історією. Найперше завдання журналістів – не хронологічно передавати новини, а примусити суспільство дискутувати навколо важливих тем. У Польщі, приміром, телебачення провокує суспільство до гострих дискусій».

 

Василь Овсієнко повідомив організаторів заходу, що постійно пише листи керівництву Першого національного з проханням показати фільми про правозахисників у дні, коли в Україні вшановується їхня пам’ять. Але якщо їх і показують, то або рано вранці, або вночі. А у прайм-таймі на екрані можна побачити хіба що Вєрку Сердючку. «Сьогодні такі дні, що можна писати правду і не боятися, що за неї тебе ув’язнять. А так було не завжди. Тому треба цей час якомога ефективніше використовувати, в тому числі й журналістам», – сказав Василь Овсієнко.

 

У журналістів, на жаль, немає системного інтересу до історії, переконаний Георгій Касьянов. Він проявляється у зв’язку з політичними подіями або з якимись ювілейними датами.

 

Телевізійникам, які займаються історичною тематикою, бракує відеоматеріалу. Окрім гарного тексту, їм потрібно формувати відеоряд, і з цим найбільше проблем. Росія не йде на співпрацю і не дає користуватися архівами, які зберігаються в Москві. Історики порадили журналістам більше співпрацювати з Польщею, яка піде назустріч.

 

Головний редактор ТВО «Новини» Костянтин Ігнатчук розповів присутнім про плани історичного проекту «Далі буде» (Перший національний). Раніше він виходив у форматі дайджесту, а тепер кожна програма буде присвячена окремій темі. Зокрема, у першій ітиметься про анархістський рух від початку ХХ століття до сьогоднішніх днів. Час і день виходу «Далі буде» ще остаточно не визначено, але попередньо можна сказати, що це буде щосуботи о 22-й годині.

 

«Зараз ми призупинили вихід програми – накопичуємо матеріал. У нас у роботі одразу шість програм, перша з яких вийде в листопаді, – зазначив Костянтин Ігнатчук. – Під час сьогоднішнього круглого столу ми впевнилися, що правильно визначили шлях і теми. Історики це фахово підтвердили. Принаймні, декілька тем, які ми запланували, сьогодні також прозвучали, зокрема про Миколу Скрипника. Крім того, ми плануємо показати фільм про голодомор в Україні. Навіть не про сам голодомор, а про спротив йому, бо панує думка, що наші люди склавши руки вмирали від голоду. А факти говорять про те, що був активний спротив. Буде в нас і спецпроект, присвячений цій темі. Також ми плануємо міжпрограмки – маленький хвилинний формат, що анонсуватиме якусь тему».

 

Наостанок історики закидали журналістів цікавими історичними темами: про десятирічне стеження московських енкавеесівців за Михайлом Грушевським, про операцію «Сейм» тощо. А також подарували організаторам свої книги.

 

«Отримана під час круглого столу інформація дозволить нам більш зважено і фахово розповідати про історію», – сказав на завершення директор з виробництва публіцистичних програм Першого національного Роман Вибрановський.