Від авторів: робота над цим текстом була завершена ще минулої суботи, але за час, який пройшов до відправки його у редакцію, ми, як і читачі «ТК», встигли дізнатися результати екзит-полів і деякі попередні результати голосування. Тому дозволили собі, не змінюючи нічого в самому тексті, доповнити його кількома невеликими коментарями, які виділені напівжирним курсивом.

 

Нарешті сталося: «Наша Україна – Народна Самооборона» таки погодилася віддати посаду прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Про це перший номер блоку Юрій Луценко заявив 28 вересня під час трансляції підсумкового мітингу на Європейській площі: «За найкоротший час буде сформовано український уряд і посада прем’єр-міністра, яка, очевидно, дістанеться Юлії Володимирівні, буде запорукою відновлення саме помаранчевих ідей, помаранчевого плану розвитку України до ЄС». Хоча ще 23 вересня під час ексклюзивного інтерв’ю на «Інтері» він прямо сказав, що на посаді прем’єр-міністра має бути людина Президента: «Я хотів би, аби в нашому внутрішньопомаранчевому змаганні ми могли перегнати Блок Юлії Тимошенко. На сьогодні це є не дуже вірогідним, проте це було б оптимальним із точки зору можливості Президенту обирати людину, з якою б йому було б оптимально зручно працювати до наступних президентських виборів. З моєї точки зору, це дало би стабільність, з одного боку, влади, а з іншого боку – дало би можливість Президенту не тільки отримати колосальну відповідальність при власне мінімальних, мікроскопічних його можливостях, які йому вкрали під час реформи Конституції, але і дали би можливість реалізовувати свій курс наводити порядок і в парламенті, і в країні».

 

Отже, Луценку довелося спростовувати самого себе і говорити вголос те, чого не хотів фактичний лідер блоку – Віктор Ющенко, який за три дні до того (25 вересня 2007 року) під час телемосту на рідній Сумщині на пряме запитання про призначення Тимошенко главою уряду відповів звичною обтічною фразою: «Все можливо». Але вже 27 вересня відбулася його зустріч віч-на-віч із лідеркою БЮТ, під час якої нібито було розставлено всі крапки над «і»: посади діляться 50/50, якщо Тимошенко стає прем’єр-міністром. Якби цю тезу висловив сам Ющенко, це могло би бути використано Партією регіонів як доказ змови Президента і БЮТ з метою фальсифікації виборів.

 

Однак чи не запізно була зроблена ця заява про відновлення помаранчевої коаліції? І чому глава Секретаріату Віктор Балога того ж таки числа назвав дуже жорсткий дедлайн формування коаліції та досягнення домовленостей щодо уряду – протягом 1 жовтня? Можливо, на Банковій вирішили, що такі добровільно взяті зобов’язання напередодні дня голосування переконають частину «помаранчевих» виборців у стійкості Президента і «НУ-НС» після 30 жовтня і послугують додатковим чинником вибору на користь президентського блоку, а не БЮТ.

 

Що ж стосується медіаактивності власне президентського блоку, то перші номери «НУ-НС» в останній тиждень виборчої кампанії почали дозволяти собі більше і виходити за жорсткі рамки кампанії, визначені в Секретаріаті. Зокрема, і Луценко, і Кириленко рішуче спростовували ймовірність створення коаліції з Партією регіонів, і таким чином їм вдалося звести нанівець інформаційні атаки спікерів БЮТ (Миколи Томенка про фразу Віктора Ющенка в інтерв’ю «Фігаро» щодо можливості коаліції з Партією регіонів). Можливо, це результат врахування помилок, а можливо – свідоме бажання Луценка і Кириленка дистанціюватися від Банкової і спроба нав’язувати оточенню Ющенка свої поствиборчі сценарії. Наприклад, тезу про прагнення лідерів «НУ-НС» стати чимось більш незалежним від Президента, можна підтвердити й іншими цікавими епізодами. Так, під час «Свободи слова» на ICTV (28 вересня 2007 року) В’ячеслав Кириленко заявив, що для його блоку питання російської мови не стоїть. Ведучий тоді нагадав, що на аналогічне питання про статус російської мови у східних регіонах Президент відповів більш гнучко. Проте Кириленко (який до того зазначив, що бачив увесь ефір із Главою держави) підтвердив незмінність своєї позиції по мові.

 

Однозначно вдалим ходом команди Президента можна вважати проведення висвітлення в ЗМІ зустрічей із лідерами БЮТ і Партії регіонів (27 вересня 2007 року). Це нагадало ситуацію серпня 2006-го, коли саме від Ющенка залежало остаточне рішення по кандидатурі прем’єр-міністра чи розпуску парламенту. Запам’яталися теплі жести і слова під час зустрічі з Тимошенко, що, очевидно, мало підштовхнути глядача до думки про остаточне замирення двох лідерів з ініціативи Ющенка. Такий плюс також не буде зайвим для ухвалення рішення тими, хто вагається між БЮТ і «НУ-НС». З іншого боку, виборці побачили твердого і рішучого Президента під час зустрічі з прем’єр-міністром, на якій Ющенко нагадав Януковичу про відповідальність за проведення «чесних і прозорих виборів». Таким чином, виборцям іще раз нагадали, в кого є реальні важелі для утримання регіоналів у рамках закону. Поряд із активністю СБУ щодо виявлення порушень у списках виборців та виграними справами у судах щодо агітації за «НУ-НС» і голосування громадян, які повертаюся з-за кордону за кілька днів до 30 вересня.

 

Також, Банковою був чудово використаний спеціальний проект ICTV «Свобода слова з Президентом України» для позиціювання Віктора Ющенка незалежним арбітром нації. Незважаючи на те, що йому довелося вислухати на свою адресу чимало докорів та іронії, що від прямих відповідей на прості і чітко сформульовані питання Президент часто ухилявся і підміняв їх непрямою виборчою агітацією (здебільшого у вигляді завуальованих обвинувачень Партії регіонів, соціалістів та комуністів у некомпетентності і непатріотизмі), йому вдалося виглядати спокійним і зваженим (хоча задовгі монологи Президента навіювали нудьгу). Сторони (представники інтелігенції та Президент) демонстрували повагу один до одного, розуміння та, за деяким винятком, приділили час на обговорення справді болючих суспільних проблем (занепад освіти і культури, криза моралі, відсутність справжньої політичної еліти). Президент показав, що йому відомі ці проблеми і що в нього є бачення їх ефективного вирішення. Саме таку оцінку Президенту могли дати глядачі, слухаючи відгуки Віталія Коротича та Лариси Івшиної у другій частині програми.

 

Зрештою, саме Ющенко поставив крапку виборчій кампанії своїм зверненням до народу ввечері 29 вересня. У своєму виступі Президент ще раз підкреслив, що лише він здатен говорити від імені українського народу, причому «з позиції правди і позиції сили». Він нагадав, що дострокові вибори – це його заслуга і шанс «подолати корупцію».

 

 

Партія регіонів на фініші виборчої кампанії вирішила використати досвід «помаранчевих» 2004 року. Увесь тиждень Віктор Янукович у своїх поїздках та виступах на прямих ефірах регіональних ТРК проводив два головні меседжі: по-перше, БЮТ і «НУ-НС» можуть виграти лише в разі фальсифікації виборів; по-друге, якщо буде фальсифікація виборів, Партія регіонів очолить масові акції громадянської непокори:

«Ми не допустимо фальсифікацій, і якщо це відбудеться, ми підніматимемо народ» (прямий ефір Миколаївській ОДТРК, 23 вересня 2007 року).

 

«”Помаранчева” команда і “біле братство” чесно вибори не виграють, і вони це відчувають. У них скрізь є падіння рейтингу, люди їм вже не вірять» (прямий ефір ТРК«Лтава», 25 вересня 2007 року).

 

«Я хочу попередити: ми дуже добре підготувалися до боротьби з нашими опонентами, знаючи їхню здатність саме у цьому плані. Звичайно, ми дивимося за ними у підзорні труби, мікроскопи і так далі, цілодобово слідкуємо» (прямий ефір Дніпропетровської ОДТРК, 26 вересня 2007 року).

 

Масштаб істерії, розв’язаний спікерами-регіоналами на всіх без винятку телеканалах, очевидно, мав на меті приховати явне протиріччя нових меседжів з інформаційною кампанією ПР, яка велася протягом липня-вересня і зводилася до пропагування «видатних» досягнень уряду Януковича і Партії регіонів порівняно з провалами «помаранчевих». Актуалізація образу підступного ворога – «помаранчевих» – має витіснити зі свідомості «біло-блакитних» виборців, що ще вагаються чи байдуже ставляться до участі в голосуванні, реальні прорахунки і помилки уряду Януковича. Водночас, щоби пом’якшити цей радикалізм, 28 вересня в ході заключних телемостів і концертів були проведені символічні заходи, які мали продемонструвати мирні наміри Партії регіонів, а в заключному слові Віктор Янукович закликав до порозуміння і припинення політичної кризи.

 

Як було видно з телекартинки трансляції останнього агітаційного концерту Партії регіонів на Майдані незалежності (а також із уривків з виступу на центральній площі Донецька), Віктор Янукович в ролі «революціонера» почувається не менш органічно, ніж у ролі «господарника». Принаймні, саме до такої ролі він звик протягом 2005-2006 років, коли ПР була в опозиції і вела виборчу кампанію, в якій головна ставка була на розкрутку його персони. Важливим моментом є й те, що на останньому етапі цієї кампанії виборчий штаб ПР, керований людьми Рината Ахметова, все-таки не зміг обійтися без використання його харизми

 

Поряд із меседжами, розрахованими на масового користувача, регіонали використовували телеканали і для спілкування з Президентом. Наприклад, 23 вересня Тарас Чорновіл в ефірі каналу «1+1» заявив, що у випадку спроб «помаранчевих» сил зірвати вибори, Верховна Рада 5-го скликання продовжить свої повноваження, а Партія регіонів організує акції непокори й апелюватиме до міжнародних інституцій. Крім того, 27 вересня Раїса Богатирьова заявила, що в разі невходження Партії регіонів до нової коаліції «може виникнути ситуація політична, коли такий же черговий вихід, з такої ж політичної кризи – через дострокові вибори, але вже і президентські вибори дострокові». Очевидно, це була пряма погроза Ющенку – реакція на його зустріч із Тимошенко і заяву про створення демократичної коаліції за результатами виборів. Зважаючи на те, що Богатирьову поряд із Колесніковим вважають спікерами Рината Ахметова, а Тарас Чорновіл виступає із захистом позиції самого Віктора Януковича, можна стверджувати, що обидва лідери Партії регіонів одностайні щодо вибору жорсткого сценарію протидії «помаранчевим» і Президенту в разі програшу на виборах.

 

Протягом останніх днів інформаційної кампанії також спостерігалися чіткі дії Партії регіонів щодо дискредитації судових установ (адміністративних судів), які, згідно закону, мають розгляди скарги щодо визнання недійсними результати підрахунку голосів або щодо порушень у роботі виборчих комісій та ЦВК.

 

«На прикладі рішення Окружного адмінсуду Києва наші політичні опоненти здійснюють "польові випробування" створеного ними механізму судового впливу на ЦВК та виборців, що має кінцевим наслідком встановлення результатів народного волевиявлення через суди» (28 вересня 2007 року).

 

Регіоналам було конче необхідно донести меседж про залежність цих судів від Президента, оскільки «НУ-НС» та БЮТ вдалося шляхом скасування деяких рішень ЦВК продемонструвати політичну залежність більшості її складу від партій антикризової коаліції. Про це дуже влучно висловився Андрій Магера: «Про який авторитет можна говорити після того, як ЦВК вчасно не зареєструвала кандидатів від БЮТ через надумані причини, як зареєструвала якийсь клон "Пори", ухвалює якісь політичні заяви, втручаючись у політичні розборки з одним із суб'єктів виборчого процесу, ухвалюючи низку інших постанов, зокрема, щодо президента, беручи на себе повноваження Конституційного суду» (28 вересня 2007 року).

 

Однак те, що жодна з ключових сил не наважується використати прийом доведення ідеї до абсурду відносно проблеми фальсифікації виборів, що сама тема викликає надзвичайно гострі діалоги між представниками ПР, БЮТ і «НУ-НС» та звинувачення з наведенням конкретних цифр і деяких фактів, є доказом «невіртуальності» такої загрози.

 

Заключний тиждень виборчої кампанії став справжнім бенефісом Петра Симоненка. Нарешті глядачі мали змогу почути практично увесь набір меседжів, які комуністи використовували у своїх виборчих турне Україною.

 

Однак як тільки опонентом Симоненка ставав досвідчений політик або науковець (політолог Олексій Гарань на ефірі «Тільки про головне» 27 вересня 2007 року), здатний ставити незручні запитання по суті, як пропагандистський ефект виступу лідера КПУ знижувався до нуля. Симоненку так і не вдалося за останній тиждень донести до телеаудиторії переконливі меседжі, чому КПУ об’єдналася з «олігархічною партією» – Партією регіонів, чому вона бере участь у виборах, які апріорі вважає незаконними, яким шляхом КПУ збирається віднаходити кошти для виконання своїх соціальних обіцянок, включених у виборчу програму.

 

Єдиною вдалою фішкою, яка могла спрацювати в південно-східних областях, можна вважати тезу Симоненка про те, що комуністи у парламенті стануть запобіжником від створення коаліції між Януковичем і Ющенком та змусять олігархів виконувати соціальні зобов’язання перед народом. Гарним ходом було також вказування Симоненком на те, що сьогодні практично всі основні сили використовують у своїй агітації ліві та комуністичні ідеї, але лише комуністи є тією силою, яка буде їх послідовно втілювати («Інтер», «Свобода», 28 вересня 2007 року).

 

Ще одне цікаве спостереження: в останні дні поява в телеефірі лідерів КПУ та СПУ виглядала скоординованою і наперед узгодженою. Особливо помітно це було під час ефіру «Свободи Савіка ШУстера» з 28 вересня 2007 року, коли по завершенню виступу Петро Симоненко залишив студію, а його місце зайняв Олександр Мороз. Причому тези останнього в частині звинувачень «НУ-НС», БЮТ і Президента мало чим відрізнялися від тез лідера КПУ.

 

 

 

 

 

 

Лідерка БЮТ на останньому перед виборами тижні відзначилася кількома доволі яскравими проявами в медіапросторі. Надзвичайно грамотним із точки зору завоювання електоральних симпатій стала підготовка і власне прем’єра на Першому національному фільму «Мати і мачуха» про долю українських заробітчан за кордоном, у якому ведучою виступила сама Юлія Тимошенко. Очевидно, неважливо було те, що реальна віддача саме від голосів закордонних українців не є надто значною, бо фільм адресувався значно ширшій аудиторії всередині країни – на родичів та близьких тих, хто перебуває за межами Батьківщини. Не можна не погодитися з оглядачем «Детектор медіа» Юрієм Лукановим, який називає цей крок Тимошенко безпрограшним. На відміну, скажімо, від комуністів, лідер яких досить часто оперував у своїй риториці згадкою про заробітчан – жертв антинародної політики влади, Тимошенко та її технологи змогли перевести тему у людський, майже побутовий вимір, що не могло не викликати позитивного відгуку – як мінімум у симпатиків цієї політичної сили. Треба віддати належне і самій Тимошенко – вона у досить незвичних і не надто комфортних для українських політиках умовах прямого, нетрибунного спілкування з людьми виглядала достатньо органічно. Щоб оцінити це, можна для прикладу спробувати уявити собі лідера Партії регіонів, який би в аналогічному проекті, скажімо, розповідав про важке життя донецьких шахтарів…

 

Інші медійні виступи Юлії Тимошенко та окремих її соратників на минулому тижні переважно були спрямовані на те, щоб отримати від союзників із «НУ-НС» – та в першу чергу від Президента – остаточні чітко артикульовані відповіді на питання щодо моделі післявиборчого блокування. Зокрема, в інтерв’ю «Подробностям» на «Інтері» Тимошенко чітко означила взаємозалежність нинішньої позиції Президента та можливості висунення на майбутніх чергових президентських виборах єдиного кандидата від демократичних сил. При цьому наголосивши, що веде мову виключно про чергові вибори 2009 року, виключаючи можливість їх дочасного проведення. Ці ж тези неодноразово повторювалися Тимошенко під час зустрічей у регіонах та численних інтерв’ю в друкованих виданнях. Наполегливість, як ми вже зазначали вище, дала свої результати – і Президент, і лідер пропрезидентського блоку публічно підтвердили свою прихильність ідеї блоку демократичних сил.

 

Єдність і взаємне непоборювання двох «помаранчевих» сил досягли такого рівня, що в останній «Свободі Савіка Шустера» Тимошенко та Луценко змогли навіть мирно розминутися на несподівано дражливій темі реформування збройних сил, де терміни відміни призову до війська, запропоновані лідеркою БЮТ, суттєво різняться не лише з позицією міністра оборони, але й із позицією Президента України. Це при тому, що в своїх інтерв’ю на минулому ж тижні Тимошенко неодноразово актуалізувала тему військової реформи.

 

Втім, справжня ціна передвиборчих домовленостей, безумовно, стане зрозумілою вже після підведення підсумків голосування 30 вересня (можливо, навіть раніше, ніж цей текст буде опубліковано).

 

Для Володимира Литвина та його блоку минулий тиждень міг стати часом серйозних випробувань. Телевізійний сюжет, знятий прихованою камерою і показаний на каналі СТБ, про те, як здійснюється підкуп виборців начебто від імені блоку Литвина, міг би стати приводом досить серйозного скандалу і підірвати і без того не 100-відсоткові шанси цієї політичної структури.

 

Був цей сюжет наслідком технологічної операції якоїсь із зацікавлених у невдачі екс-спікера політсил, чи став результатом недоречної ініціативи місцевих активістів-литвинівців (хоча авторам доводилося чути непоодинокі свідчення про аналогічні роздачі пайків та грошей з уст цілком незацікавлених громадян, які, до речі, збиралися голосувати саме за блок Литвина і після цих випадків передумали). Так чи інакше справжність чи фальшивість цієї історії перевірити надто важко.

 

Але одне можна сказати точно: медійного резонансу вона так і не набула. З одного боку, Литвин, можливо, за порадою своїх технологів вирішив проігнорувати ситуацію, очевидно, з тих міркувань, що часу на те, щоб розкручувати контртехнологію надто мало, і визнав за краще не актуалізувати інформацію у свідомості виборців традиційно схильних вірити у негатив.

 

Дещо дивує, що за неї не вхопилися політичні конкуренти, особливо ті, хто не хотів би зайвого ускладнення після виборчого балансу сил. Утім, це могло бути наслідком реальної оцінки шансів блоку Литвина на проходження до парламенту і бажанням утриматися і зберегти нормальні стосунки. Так чи інакше перетин післявиборчих інтересів зіграв свою роль і дозволив Литвину оминути небезпечний інформаційний риф і благополучно дотягнути до дня виборів, повторюючи вже звичний набір меседжів і підтримуючи його роликом-клятвою. При цьому в публічних виступах в телеефірі (наприклад, у того ж Савіка Шустера минулої п’ятниці ) Литвин по-партизанськи відмовчувався у відповідь на цілком прямі запитання – кому ж із важковаговиків він віддасть свою потенційну «золоту акцію».