Як фахівець, який має досвід роботи із ЗМІ і юридичні знання у галузі інформаційного права, вважаю своїм обов’язком взяти участь у дискусії, що розгорнулася навколо питання чи може політична реклама поширюватися мовою, відмінною від української. Політична реклама – це лише незначна частина величезного пласту інформації, яка обертається в суспільстві, у тому числі й завдяки ЗМІ. Проте правильне юридичне вирішення поставленого питання є набагато важливішим, ніж здається на перший погляд, адже з точки зору правового регулювання мови поширення інформації немає жодних підстав вважати політичну рекламу якимось особливим видом інформації, який потребує якихось спеціальних обмежень у порівнянні з іншими. Тому відповідь на те, чи може держава обмежувати обіг політичної реклами на тій підставі, що вона викладається не українською мовою, має принципове значення, оскільки подібним чином має вирішуватися питання і щодо мови інших видів інформації – комерційної та соціальної реклами, різноманітних повідомлень, зроблених широкій публіці або обмеженому колу осіб, зрештою газетних, журнальних статей та теле- чи радіопрограм.

 

Маємо дві протилежні точки зору на вирішення цього питання – Незалежної експертної ради, більшість членів якої утвердилася в думці, що мова політичної реклами не обов’язково має бути українською, та поки що двох осіб, які цю точку зору не поділяють – пана Ігоря Розкладая, юриста Інституту Медіа Права, нинішнього члена експертної ради, та пана Романа Головенка, юриста ІМІ, колишнього члена експертної ради. Останній досить уїдливо охарактеризував «з професійної точки зору» висновок експертної ради як «начудили».

 

В експертну раду я не входжу (і не входила), хоча моя організація, як і організація, в якій працює пан Роман Головенко, у цій раді представлена особою керівника. Хочу зазначити, що не з усіма висновками експертної ради я погоджуюсь, принагідно зауважу шановним членам експертної ради, що визнання ними тих чи інших матеріалів передвиборної агітації такими, що містять склад злочину, тобто кримінально караного діяння, виглядає щонайменш дивним і викликає занепокоєння, оскільки будь-яке, навіть дуже поважне, громадське утворення не може виконувати функції суду. Проте у питанні мови політичної реклами повністю погоджуюся з висновком експертної ради.

 

Я уважно ознайомилася із аргументами п. Ігоря Розкладая, якими він обґрунтовує своє твердження про те, що політична реклама може поширюватися лише українською мовою, і можу сказати: вони непереконливі, тому що нелогічні. Поясню чому.

 

На думку п. Ігоря Розкладая, навіть без глибинного аналізу зрозуміло, що передвиборна агітація та політична реклама – речі відмінні. Передвиборна агітація може поширюватися не лише партіями і блоками – суб’єктами виборчого процесу, а й звичайними громадянами, які в силу різних обставин можуть не володіти державною мовою, говорити суржиком, мовою певної місцевості або мовою, звичною для своєї громади. Однак закон дозволяє їм агітувати за ту чи іншу політичну силу. У такому випадку, законодавчо регулювати мову передвиборної агітації було б прямим порушенням ст. 5 Конституції та ст. 24 «Про мови в Українській РСР», які унеможливлюють привілеї чи обмеження за мовними ознаками. За винятком того, що насправді ці питання регулюють ст. 24 Конституції та ст. 5 закону про мови і що є очевидною опискою, я повністю погоджуюся із висновком юриста. Але п. Ігор Розкладай, розмірковуючи далі, пояснює, що політична реклама, на відміну від передвиборної агітації, підпадає під дію закону «Про рекламу», який регулює мову реклами шляхом відсилання до законодавства про мови. Таким законодавством у даному випадку, на думку п. Ігоря Розкладая, є ст. 35 закону «Про мови в Українській РСР», в якій зазначено, що «тексти офіційних оголошень, повідомлень, плакатів, афіш, реклами і т. ін. виконуються українською мовою». Отже, виходячи з цієї норми закону, п. Ігор Розкладай доходить висновку, що політична реклама повинна бути виконана українською мовою. І ось у цьому погодитися з ним я аж ніяк не можу.

 

Наводити аргументи на користь того, що навіть після глибокого аналізу законів про вибори та про рекламу відмінність між передвиборною агітацією та політичною рекламою зовсім не є такою очевидною, як видається п. Ігореві Розкладаю, в даному разі не має жодного сенсу. Для того, аби зрозуміти нелогічність та безпідставність висновків п. Ігоря Розкладая, достатньо проаналізувати його власні судження. Ігор Розкладай допускає, що громадяни можуть вести агітацію неукраїнською мовою, більш того, він вважає, що вимагати від них, щоби вони вели агітацію лише українською мовою, було б порушенням Конституції та закону «Про мови в Українській РСР».

 

Визначимося із тим, що є передвиборною агітацією. Закон «Про вибори народних депутатів» встановлює, що «передвиборна агітація – це здійснення будь-якої діяльності з метою спонукання виборців голосувати за або проти певного суб'єкта виборчого процесу». Поставимо собі просте запитання, чи буде передвиборною агітацією повідомлення громадянином своєму оточенню, в якому без сумніву знайдуться громадяни із правом голосу, інформації про те, що кандидати такої-то партії надзвичайно порядні особи, тому, в разі їх обрання до парламенту, вони принесуть неабияку користь Україні та її народу? Чи буде передвиборною агітацією виготовлення та використання громадянином на публічному заході плакату з текстом: «Виборці, якщо у вас є краплина здорового глузду – не підтримуйте таку-то партію, оскільки її кандидати – хабарники та злодії»? Думаю, навряд чи хто буде заперечувати, що і в першому, і в другому випадку діяльності громадянина можна виявити усі ознаки передвиборної агітації, встановлені законом. Чи може громадянин, провадячи таку діяльність, користуватися звичною для нього мовою?

 

Пан Ігор Розкладай дав однозначну відповідь на це питання – так, оскільки подібна діяльність громадянина, на відміну від політичної реклами, іменується передвиборною агітацією. А ось і логічна помилка. Ст. 35 закону «Про мови в Українській РСР», як її розуміє п. Ігор Розкладай (потрібно визнати, що не лише він), зобов’язує не тільки будь-яку рекламу, але й будь-які повідомлення, і будь-які плакати виконувати українською мовою. (Згадаємо щойно наведені приклади агітації.) Єдиний виняток робиться для оголошень – їх потрібно виконувати українською мовою лише у тому випадку, якщо вони офіційні. (Враховуючи те, що оголошення і повідомлення вживаються у тлумачних словниках як синоніми, то відсутність логіки у такому розумінні ст. 35 є очевидною).

 

Проте, мабуть, п. Ігор Розкладай та його однодумці цей нонсенс якось для себе пояснили. Хотілося б це пояснення почути, а заразом і те, чим керуватися громадянину при веденні передвиборної агітації – ст. 24 Конституції та ст. 5 закону про мови або ст. 35 цього ж закону? А доки п. Ігор Розкладай розмірковуватиме над відповіддю, наважуся дати пораду від себе. У громадянина, який веде передвиборну агітацію, кандидата у всенародні чи місцеві депутати, який займається тією ж діяльністю, а також у всіх «маленьких» та «великих» українців, росіян, білорусів, євреїв, болгар і та інших мешканців України, які бажають прийнятною для себе мовою поширювати та отримувати інформацію: повідомлення, рекламу (байдуже політичну, комерційну чи соціальну), статті, передачі, у тому числі й професійно (маю на увазі журналістів), є два варіанти дій, які зрештою призводять до однакового результату. Перший – тлумачити ст. 35 закону про мови як таку, що розповсюджується лише на ті оголошення, повідомлення, плакати, афіші, рекламу і т. ін., які виходять від органів державної влади та місцевого самоврядування, тобто є офіційними. Другий – вказувати тим, хто намагається витлумачити цю статтю по-іншому, на той факт, що у такому разі, вона суперечить Конституції, а отже, юридичною аксіомою є те, що стаття не застосовується, оскільки пріоритет безумовно та безперечно належить Конституції. Думаю, що, спираючись на свій же аргумент – регулювання мови агітації було б порушенням Конституції, а також на всебічний глибокий аналіз норм чинного законодавства, п. Ігор Розкладай все ж зрозуміє, що з точки зору правового регулювання мова реклами, мова передвиборної агітації, мова повідомлень, оголошень etc. нічим не відрізняються.

 

Щодо позиції п. Романа Головенка, викладеної на веб-сайті ІМІ, то з нею я також детально ознайомилася, із якимись його аргументами почала погоджуватися, якісь – спростовувати, але потім дійшла до тієї частини, у якій п. Роман Головенко висловлює свій погляд на принцип верховенства права і зрозуміла, що невдячна справа переконувати у неправоті юриста, який стверджує, що розповсюдження інформації (сподіваюсь, що п. Роман Головенко не буде сперечатися з тим, що політична реклама є інформацією) мовою, якою користується значна частина населення України, суперечить принципу верховенства права. Можливо, ми з п. Романом Головенком ще подискутуємо з цього приводу, обіцяю зупинитися й на згаданому ним рішенні Конституційного суду щодо застосування державної мови органами державної влади та органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України, але після того як він більш докладно ознайомиться із напрацюваннями у таких галузях юридичної науки, як теорія держави та права, конституційне право, міжнародне публічне право.

 

І наприкінці хочу зазначити дві важливі речі.

 

По-перше, застерегти журналістів та керівників телерадіоорганізацій, що допоки мовлення з використанням радіочастотного ресурсу з причини його вичерпності, а отже недоступності для усіх, ліцензується, держава при видачі ліцензії має право встановлювати обсяг передач, які телерадіоорганізації повинні поширювати певною мовою, у тому числі державною українською. Проте у такій багатонаціональній та багатомовній державі, як Україна зобов’язувати телерадіоорганізацію вести мову виключно українською мовою, є дискримінацією людей, які спілкуються іншими мовами.

 

По-друге, нагадати державним мужам та їх радникам, що основний закон України – її Конституція, визнає право особи користуватися рідною мовою (а користування мовою означає ніщо інше як поширення та отримання інформації цією мовою) не менш важливим за право на свободу світогляду та віросповідання. Тому при вирішенні надзвичайно делікатних за своєю суттю мовних питань потрібно використовувати знаряддя скульптора, а не лісоруба.