Чомусь після кожної значущої культурної події в нашому суспільстві неодмінно знайдуться митці, яких «образити може кожний». І, будьте певні, заволають про свою образу якнайскоріше, аби випередити спокійну рефлексію критиків.

Ще одне правило – той зойк стосуватиметься не заходу загалом, а якоїсь його складової, що неприємно вразила ображену персону особисто. Маючи певний досвід організації культурних проектів, я щораз дивувався таланту наших митців пожалітися світові з трибуни в мас-медіа на несправедливість: то коньяк на презентації першого українського видання Бодріяра був не французький, то музиканти шоковані тим, що в репортажах на спеціалізованих маркетингових сайтах в першу чергу пишуть про спонсора їхнього концерту, то міністр зовнішніх справ не поспішає на відкритті виставки позувати перед фотокамерами з художницею…

От і 14-й Форум видавців у Львові без ображених не обійшовся. Принаймні, образа на Президента України, який вперше в історії особисто відвідав головну сцену вітчизняного книговидавництва – єдине, що справило враження на письменницю й журналістку Ларису Денисенко.

Розпач мисткині ллється епічним ритмом: «У суботу, 15 вересня, читачі хотіли бачити книжки та авторів, вони купували квитки і намагалися увійти до приміщення, де Форум відбувався. Але – ні! Того було не можна близько чотирьох годин». Далі – ще болісніше: «Злітали оплачені презентації, зазначені у програмі автограф-сесії, злітали прибутки видавництв».

Враження таке, що пані авторка – невиїзна, а на форумі опинилася вперше і лише проїздом, на один день. Але ж це не так, бо, маючи честь вже другий рік поспіль бути членом академічної ради журі Форуму, я обидва рази бачив Ларису Денисенко у Львові протягом кількох днів. Отже, вона не може не знати, що триває ярмарок чотири дні, таким чином, субота – не єдина можливість на нього потрапити. І кожен день він працює з ранку до вечора, не лише чотири години. Більше того, події Форуму відбуваються зовсім не тільки у Палаці мистецтв, який відвідував Президент, – вони розкидані по цілому Львову, і завжди можна знайти якусь цікаву подію, якщо не потрапляєш на іншу, було б лише бажання.

Поява офіційної, навіть не першої персони держави, на всіх міжнародних культурних подіях спричиняє певне обмеження для публіки. Джардіні ді Кастелло, центральна площадка Венеційської бієннале – найстарішого і найрепрезентативнішого форуму сучасного мистецтва, у день інавгурації імпрези також на кілька годин перетворюється на протокольне місце, куди не може потрапити переважна більшість журналістів, критиків та митців, тим більше – публіки. На кілька годин територію, якою в інший час можна вільно ходити, придбавши квиток, перекривають кількома кордонами, й аби потрапити за кожний із них необхідно щораз нове спеціальне запрошення. І поки мер Венеції та італійські міністри виголошують промови для обраних гостей під великим балдахіном, решта зовсім не останніх людей у світовому мистецтві, включно з колекціонерами-мільйонерами, тиняються за огорожею. Або, щоб не марнувати кілька годин, їдуть дивитися інші павільйони Бієннале. Двічі бувши присутнім на цій події, я помітив образу на обличчях хіба українських журналістів, що, до речі, опинялися там не за власні гроші, а коштом тревел-гранту фонду «Відродження».

Наголошую – Венеційську бієннале при цьому не відвідує президент Італії.

Стосовно ж Віктора Ющенка, нагадаю, що він свого часу був першим і досі – єдиним прем’єр-міністром України, який прийшов на відкриття виставки сучасного мистецтва. Це було 2000 року, в ЦСМ при Києво-могилянській академії, на розкішній ретроспективі греко-католицького генію поп-арту Енді Воргола. Тоді теж затримали відкриття, припинили впускати публіку, але той виразний жест пана Ющенка став значущим та резонансним для цілого суспільства, а не тільки для тих, хто і так поціновує сучасне мистецтво. Цікаво, що студентська молодь тоді не лише не бурчала на те, що їй на кілька годин перекрили «доступ до тіла» імпрези, а навпаки захоплювалася: «У владі є люди, які розуміють те, що цінуємо ми, а не лише шаровари».

Даремно пані Денисенко вираховує збитки, що отримали українські видавці за чотири години президентського заходу на Форумі. Самий прецедент особливої уваги першої особи держави до книги та читання (а Віктор Ющенко особисто відвідав цього року і свято дитячого читання у Києві, ініційоване президентом львівського Форуму видавців Олександрою Коваль), розтиражований усіма телеканалами країни, є вагомим соціальним жестом та прикладом. Бо те, що саме влада диктує смаки загалу, є історично перевіреним фактом. Отже, коли Президент країни вшановує книжковий ярмарок, а не концерти російського шансону, як було у нас за його попередника, це вже є стратегічно вигідним і для української книги, і для видавців, і для письменників.

Особливо ж важливим мені видається загальновідомий факт, що, на відміну від більшості наших державних мужів та паній, цікавість до культури Президента Ющенка є рисою властивою його особистості, а не симуляцією, вибудованою піарниками.

Пані ж Денисенко, яка, думаю, втішена своєю роллю у просуванні української книжки в телепрограмах, радив би замість гніватися на Президента і Форум видавців, хоч на половину меншу завзятість спрямувати на керівництво каналу «1+1», аби програми про культуру давало в ефір не у «свинячий голос». Оце справді свідчило б про сумління митця, який на своєму місці робить усе можливе для загальної справи.

Панове митці, годі ображатися. Кесарю – кесареве, Богу – Богове, а ви – своє робіть сумлінно та натхненно. Як пані Олександра Коваль, якій ображатися часу немає. Як ваші колеги в цілому світі.

Стосовно ж Ющенка, головне, панове творці, аби не прийшлося нам з вами за його наступника згадувати жарт українського художника Олександра Ройтбурда про кірієнківський дефолт: «Ви все питали, коли ж буде краще? Тепер зрозуміли, що краще – вже було?».

Костянтин Дорошенко, директор з розвитку проекту «Детектор медіа»