У суботу, 15 вересня, протягом чотирьох годин львів’яни та численні гості, що прибули до Львова для участі в наймасштабнішій культурно-мистецькій події осені – Форумі Видавців, стояли перед зачиненими дверима Палацу Мистецтв, у якому розташований ярмарок. На дверях у цей час висіла табличка «технічна перерва». На Форум мав прибути Президент України, але запізнювався; прибувши, глава держави походив експозицією, придбав книжок на кількасот гривень і зробив низку заяв для журналістів. Лише після від’їзду Президента охоронці почали пускати тих, хто дочекався, всередину, а видавці – підраховувати багатотисячні збитки... Свою оцінку цій історії дала Лариса Денисенко – письменниця, телеведуча і юрист.

Наш Президент дуже любить запізнюватися. Зрештою, запізнюються навіть літаки, але компанії-перевізники несуть за таку недбалу літакову поведінку повну відповідальність. Звісно, якщо то не форс-мажор. В нашій державі з нашими державниками форс-мажор, на відміну від фарс-мінору, трапляється рідше.  

Отже, що сталося. Майже як в народній пісні: «Я тебе чека-а-аааа-ла». Місцева львівська влада чекала на Президента, чекав на Президента й Форум; точно не в моїй особі, але – чекав. Щоб чекати було веселіше, - адже всі знають, що вчасно ВІН не приходить ніколи, - форумом водили хороводи місцеві співробітники служби безпеки та міліції. У суботу, 15 вересня, читачі хотіли бачити книжки та авторів, вони купували квитки і намагалися увійти до приміщення, де Форум відбувався. Але – ні! Того було не можна близько чотирьох годин.

З 15:00 до 19:00 на Форум не пускали нікого. Ні читачів, ні письменників, ні журналістів, ні видавців. Злітали оплачені презентації, зазначені у програмі автограф-сесії, злітали прибутки видавництв. Ніхто не переймався цим, і ніхто навіть не вибачався, а навіщо? «Ви ж розумієте, що це – Президент?»… Розуміємо, звісно, «очєнь і очєнь», як казав промовистий Свирид Петрович Голохвостий. «Ми ета что-та одно, а ві ета что-та другоє», - як казав Секлеті старий Сірко.  

Шкода, але ми дійсно розуміємо, хто такий Президент, і не розуміємо, ким є ми. Саме тому нами можна нехтувати, просто давати по писку безправ’ям і залишатися непокараними. Навіть у той час, коли ми, українці, для них, можновладців, перетворюємось на електорат. Можна посміхатись у телекамери, наголошувати на тому, що 2007 рік – «рік української книги», одночасно легко нехтуючи щонайменше статтями 3, 8, 19, 24 (частина друга), 28, 33, 41 (частина перша), 43 (частина перша), 54 (частина перша), 64, 68  Конституції України.  

Якщо в такий спосіб Президент вирішив підтримати українську книжку, українського читача, видавця та письменника, хай краще читає вдома, наодинці чи своїм дітям, але - без камер. Тоді наші права, нерви та прибутки будуть цілішими.