
Тема зниклих безвісти є недостатньо видимою в публічному просторі: дослідження PFRU
Тема зниклих безвісти є недостатньо видимою в публічному просторі: дослідження PFRU


Тема зниклих безвісти є недостатньо дослідженою і присутня в інформаційному просторі фрагментарно: через ініціативи родин, локальні акції, повідомлення про пошук та окремі інформаційні приводи.
Про це свідчать результати якісного соціологічного дослідження «Пам’ятування осіб, зниклих безвісти: підходи та практики», проведеного в рамках Програми «Партнерство за сильну Україну».
За даними Нацполіції, станом на липень 2026 рік зниклими безвісти за особливих обставин вважаються понад 114 тисяч осіб. Рідні та близькі живуть в умовах тривалої невизначеності щодо долі зниклої людини, а висвітлення їхніх історій можуть як підтримувати родини, так і завдавати додаткового болю. Отже метою дослідження було виявлення соціально прийнятних та підтримувальних підходів до публічного пам’ятування осіб, зниклих безвісти.
В рамках дослідження було проведено 14 глибинних інтерв’ю, з них 11 – з родинами зниклих військових та три – з родинами цивільних осіб. Також проведено п’ять фокус-груп з 31 учасником у трьох вікових групах: 18-25 років, 26-45 років та 46+ років. Серед учасників були як ветерани, так і внутрішньо переміщені особи. Крім того, дослідники провели 15 експертних інтерв’ю з фахівцями з питань пам’ятування, прав людини, війни та зниклих безвісти.
Усі інтерв’ю та фокус-групові дискусії проводилися дистанційно. До участі долучилися представники 12 областей: Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Київська, Луганська, Одеська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська та Чернігівська області.
Згідно з результатами дослідження, тема зниклих безвісти присутня в інформаційному просторі фрагментарно: через ініціативи родин, локальні акції, повідомлення про пошук та окремі інформаційні приводи. Це відмічають як і рідні, так і представники суспільства.
Родини зниклих цивільних говорять про слабшу підтримку з боку відповідних інституцій та менш зрозумілі механізми пошуку зниклих й супроводу родин. Зокрема, їм не завжди зрозуміло, куди звертатися та хто відповідає за супровід їхнього випадку.
Учасники фокус-груп, які не мають рідних, що зникли безвісти, загалом визнають важливість теми та висловлюють співчуття їхнім родинам. Але, за оцінкою самих рідних і близьких, співчуття не завжди супроводжується розумінням специфіки життя в умовах невизначеності щодо долі близької людини.
«Серед нас нікого немає, у кого є члени сім'ї зниклі безвісти. Просто нам цього не зрозуміти: як людина може це переживати. Це дуже складно», - відповіла одна з учасниць.
Для родин зниклих безвісти важливим є не лише публічне пам’ятування, а й те, як державні та інші інституції визнають їхній досвід і ставляться до зниклої людини. Тому уважний супровід може створювати відчуття, що близька людина не забута, а родина не залишилася наодинці з невизначеністю.
Натомість формальні відповіді, відсутність інформації, переадресація відповідальності та знецінювальне ставлення можуть сприйматися родинами як невизнання їхнього досвіду та значущості зниклої людини.
На відміну від пам’ятування загиблих, пам’ять про зниклих пов’язана з надією на повернення та не означає завершення історії людини, адже її доля залишається невстановленою.
Для родин пам’ять про зниклих безвісти насамперед пов’язана зі збереженням зв’язку з близькою людиною. Вона проявляється в розмовах, фотографіях, відео, особистих речах і спільних спогадах, які допомагають підтримувати відчуття її присутності.
Щодо особливої символіки, присвяченої зниклим безвісти, дослідження показало, що наявність символу чи практики пам’ятування сама по собі не гарантує розуміння її значення. Зокрема, частина учасників фокус-груп не знала про Прапор Надії або не могла пояснити, що він символізує.
Результати інтерв’ю показали, що практики пам’ятування мають розроблятися за участі родин зниклих безвісти. Саме вони можуть визначити, які форми пам’ятування є підтримувальними, а які можуть спричиняти дискомфорт або додатковий біль. При цьому участь родин має бути добровільною та не повинна означати покладання на них усієї відповідальності за організацію практик.
Персоналізація практик пам’ятування дозволяє представити зниклих безвісти як конкретних людей з власними історіями, а не лише як статистику. Водночас експерти наголошують на ризиках публічного розміщення фотографій, імен, позивних, підрозділів та інших персональних даних. Якщо людина перебуває в полоні, розголошення такої інформації може створити додаткову загрозу для її безпеки.
Експертні інтерв’ю виявили низку системних бар’єрів, які ускладнюють розвиток практик пам’ятування на місцевому рівні. Зокрема, громадам бракує фахівців із меморіалізації, фінансових ресурсів, достовірної інформації та практичних методичних рекомендацій.
Ілюстрація: видання «Гречка»












