В інтерв’ю для «Жінок у медіа» Маргарита розповідає про свій професійний шлях в «Українському тижні», сучасні загрози для українського медіасектору, жіноче лідерство та принципи, на яких ґрунтується робота редакції.

Професійний шлях

Першим головним редактором «Українського тижня» був Юрій Макаров, якого запросили очолити нове видання ще у 2007 році. Якою була ваша історія приходу в «Український тиждень» і як ви зрештою стали його головною редакторкою? 

«Український тиждень» — не перше моє місце роботи, але мені пощастило працювати в медіа, у назвах яких завжди була згадка про Україну. Після університету я потрапила на стажування в редакцію, яка об’єднувала три видання: сайт Gazeta.ua, друковану «Газету по-українськи» та журнал «Країна».

Звісно, усе почалося зі стажування на новинній стрічці: рерайт, пошук новин, навчання. Мені пощастило зустріти на своєму шляху людей, чиїми настановами я користуюся й досі. Згодом мені запропонували постійну роботу. Друкована газета тоді виходила двічі на тиждень, й це була доволі кропітка праця. До моїх завдань входили підготовка тем, написання власних заміток, збір коментарів, інтерв’ю. Згодом я долучилася і до роботи над спецтемами у журналі «Країна». Загалом там я пропрацювала понад три роки, звідки пішла у декретну відпустку.

Після кількох місяців адаптації в декреті я зрозуміла, що прагну рухатися далі й маю працювати, аби бути фінансово незалежною. Тоді почала фрілансити, підлаштовуючись під сон і прогулянки дитини. Це був період карантину ковід, тому я активно використовувала Zoom, Google Meet і телефон. Саме тоді вперше почала писати для «Українського тижня» як позаштатна авторка.

Коли я виходила з декрету й шукала нові можливості, мені запропонували перейти в «Тиждень» на позицію штатної журналістки. Головним редактором видання на той час був Сергій Демчук. Так вийшло, що він був моїм колегою ще з попереднього місця роботи. Я прийшла в редакцію, орієнтуючись насамперед на економічні теми. Можу сказати, що колектив зустрів мене дуже тепло.

Згодом Сергія Демчука мобілізували до лав ЗСУ, а мені запропонували очолити редакцію. Це було складне та зважене рішення, адже до цього я не мала досвіду керувати медіа. Ми порадилися з командою й вирішили, що, спираючись на взаємну підтримку, в нинішніх умовах це буде правильний крок.

Для мене це була величезна відповідальність, адже «Український тиждень» — це медіа з багатою історією. Воно засноване у 2007 році, коли в інформаційному просторі переважали російськомовні медіа та активне просування російських наративів. «Тиждень» був одним із тих україномовних журналів, які мали чіткі принципи, говорили про історію й культуру України та не боялися ставити гострі запитання.

Усі попередні редактори — і Юрій Макаров, якого я глибоко поважаю, і мої попередники, які після початку повномасштабної війни пішли захищати країну, — заклали міцний фундамент. Моє завдання сьогодні — зберегти життєздатність видання, продовжити справу колег і водночас адаптувати медіа до нових викликів та трансформацій.

Робота редакції в умовах війни

Двоє ваших попередників на посаді головного редактора, Юрій Лапаєв і Сергій Демчук, пішли до війська. На головній сторінці сайту є фраза: «Дякуємо тим, хто воює, за те, що ми можемо працювати». Як мобілізація колег змінила саму редакцію, її структуру, навантаження, теми й спосіб роботи?

Я очолила редакцію вже після початку повномасштабного вторгнення, але трансформації розпочалися раніше. 23 лютого 2022 року вийшов крайній випуск друкованого журналу, який уночі встигли розвезти по точках реалізації. З початком повномасштабного вторгнення команду довелося скоротити, а роботу повністю переформатувати в онлайн-режим. Сайт існував і раніше, але переважно дублював друковані матеріали, тепер же він став нашою основною платформою.

Багато наших колег мобілізувалися, дехто, на жаль, загинув. Попри це ми продовжуємо працювати. Обов’язки всередині команди перерозподіляються. У нас невелика, але дуже професійна команда, де журналісти нерідко беруть на себе редакційну роботу, а редактори — організаційну. З одного боку, навантаження зросло й люди виснажені, як і більшість українців зараз. З іншого ж, це свідчить про високий професіоналізм й уміння правильно організувати процес.

Тематично «Тиждень» не змінив свого напряму роботи. Ми залишаємося аналітичним медіа, орієнтованим на вдумливе читання та лонгріди, які спонукають до роздумів. Основними темами для нас залишаються гуманітаристика: історія, культура, наука та освіта. Міжнародну політику ми розглядаємо крізь призму того, як світові рішення впливають на Україну та яке місце наша держава посідає у світі. Звісно, тема війни стала наскрізною для всіх матеріалів, адже це той контекст, у якому ми живемо щодня.

Змінився й графік роботи. Карантин та війна закріпили відмову від обов’язкового сидіння в офісі з 9:00 до 18:00. Для нас головне — якість матеріалу, комфорт і безпека людей. Тому ми поєднуємо дистанційну роботу з офісними зустрічами для спільних нарад та живого спілкування.

Конкуренція за увагу та інструменти аналітичного медіа

«Український тиждень» не працює в логіці класичної новинної стрічки й робить ставку на аналітику та вдумливе читання. Як ця модель працює сьогодні, коли медіа конкурують за увагу аудиторії із соцмережами, короткими відео та нескінченним потоком новин?

Якщо оцінювати лише сухі показники охоплень, то глибока аналітика програє швидким новинам. Але ми й не конкуруємо з новинними стрічками й не плануємо їх запроваджувати. Мета «Тижня» — створювати тексти, які залишатимуться актуальними не лише «тут і зараз», а й через тиждень, рік чи навіть більше. Ми часто звертаємося до своїх архівів, оновлюємо та актуалізуємо важливі матеріали минулих років, адже в них розкрито фундаментальні речі.

Сьогодні в інформпросторі є проблема з Telegram-каналами, які заради швидкості та клікабельності нерідко поширюють неперевірену інформацію. Наш шлях інший. Водночас ми не можемо ігнорувати сучасні тренди та активно розвиваємо свої соціальні мережі. Наприклад, ми адаптуємо наші розлогі відеоінтерв’ю з YouTube у коротку форму, як-от Reels, Shorts. Для нас це інструмент боротьби за увагу читача. Але не заради дешевої хайпової фрази, а щоб заохотити людину перейти на сайт чи YouTube-канал і зануритися у глибший контекст проблеми.

Мене іноді засмучує, коли під публікаціями у соцмережах спалахують суперечки між людьми, які не читають далі заголовка й будують критику на власних фантазіях. Це свідчить про те, що не всі зараз готові до вдумливого читання. Але наше завдання — зберегти якість для нашого читача.

Хто є читачем «Українського тижня»?

Наш читач — це освічена, інтелектуальна людина, яка прагне бачити контекст і передумови подій, а не лише короткі факти. Це людина, яка цікавиться історією, культурою, освітою, прагне розібратися в ролі України у світі й вміє формувати власну думку.

Франкомовна версія та міжнародна присутність

У вашого видання, крім української та англійської, є також французька версія сайту. Чому свого часу обрали саме французьку мову і для якої аудиторії вона працює? 

Франкомовну сторінку ми запустили з початком повномасштабного вторгнення. Вона існує як окремий напрям у межах нашого медіабренду. Очолює її Алла Лазарева, наша власна кореспондентка у Парижі та заступниця головної редакторки. Вона й до цього була вагомим голосом України у Франції, бере участь у телеефірах та дискусіях.

Французька мова — один із ключових інструментів глобального інформаційного простору. Франція є важливим союзником України, який впливає на прийняття рішень у Європі. Для нас було принципово важливо доносити українську позицію франкомовній аудиторії на противагу потужній російській пропаганді, яка досі присутня у французькому медіаполі. Якщо ми не розповімо про себе самі, це зроблять вороги у вигідній їм інтерпретації.

Крім того, французька мова поширена у багатьох країнах Африки, де Росія зараз активно просуває свої маніпулятивні наративи й вербує найманців. Завдяки франкомовній сторінці ми працюємо на випередження.

Як ви визначаєте, які українські теми й матеріали важливо донести саме до французькомовного читача?

На відміну від українського сайту, французька версія має новинний формат, адже іноземному читачеві часто потрібно пояснювати контекст, який для українців є очевидним. Там публікуються як переклади наших кращих аналітичних матеріалів, так і оригінальні статті, орієнтовані на франкомовний простір. Ми бачимо фідбек: у нас сформувалася представлена аудиторія, а наші тези з французької версії X, колишній Twitter, регулярно цитують місцеві лідери думок.

Редакційні принципи та компроміси

Якщо прибрати з «Українського тижня» назву, логотип і дизайн, за якими трьома ознаками читач має зрозуміти: це текст саме вашого видання?

Думаю, перша ознака — це глибина та аналітичність. Це тексти, які спонукають до роздумів, аналізу й формування власної позиції, а не для швидкого споживання. 

Другим пунктом я би визначила інтелектуальну самостійність та незаангажованість. Видання не підлаштовується під швидкоплинні кон’юнктурні тренди чи політичні інтереси. Ми системно говоримо про суб’єктність України незалежно від того, чи це популярно в цей момент.

Третій пункт — український погляд на світ. Ми розглядаємо світові та міжнародні події не відірвано, а через призму інтересів України та нашого місця у глобальних процесах.

Якими принципами ви керуєтесь у своїй роботі як головна редакторка? На який компроміс заради аудиторії, охоплень чи впливу ви ніколи не підете?

Наші ключові принципи: точність, відповідальність перед читачами та незалежність. Ми ніколи не видаємо припущення за факти, не використовуємо сумнівних інсайдів із серії «з власних джерел стало відомо» і не пропонуємо неперевірену інформацію. З моменту заснування у 2007 році «Тиждень» заслужив високу довіру, і ми не можемо її зрадити. Також ми не транслюємо чиїхось політичних чи бізнесових інтересів.

Щодо компромісів: ми ніколи не опублікуємо текст лише заради охоплень чи клікабельності. Ми легко відмовляємо авторам, навіть постійним, якщо запропонована тема не відповідає профілю та цінностям «Українського тижня». Ми цінуємо, коли автори приходять до нас не з готовим текстом, а з ідеєю, яку ми можемо обговорити в межах наших редакційних стандартів. Quality over quantity — це про нас.

Публічні політики: гендерна рівність та штучний інтелект

За останній рік ви почали формалізувати речі, які раніше могли існувати як неписані редакційні правила. З’явилися, зокрема, гендерна політика та політика використання ШІ. Чому для редакції стало важливо саме зараз переводити ці принципи в публічні документи?

Минулого року ми ухвалили політику гендерної рівності, а нещодавно оприлюднили й політику використання штучного інтелекту. Також на сайті відкрита загальна редакційна політика. Прийняття цих документів не змінило кардинально нашої роботи, адже ми й раніше дотримувалися цих стандартів. Проте для нас важливо бути чесними та прозорими з аудиторією.

Безглуздо заперечувати існування ШІ. Це не ворог, а помічний інструмент у роботі редакції, якщо у вас розвинений, так би мовити, «інтелектуальний м’яз». Ми не використовуємо ШІ для написання статей. Для нас ШІ — це автоматизована розшифровка диктофонних записів, озвучування текстових матеріалів на сайті чи допоміжна обробка зображень. Проте вирішальне слово завжди за журналістом та редактором. Якщо ж якесь зображення повністю згенероване ШІ, ми обов’язково його маркуємо.

Щодо політики гендерної рівності, то це — документ про недискримінацію, етичність та подолання стереотипів. Завдяки допомозі ГО «Жінки в медіа» ми сформулювали ці принципи офіційно. Зараз, у часи війни, важливо давати голос різноманіттю, залучати жінок як фахових експерток у найрізноманітніших галузях, оскільки професіоналізм не залежить від гендеру.

Особистий досвід, сексизм і баланс

Чи доводилося на своєму професійному шляху стикатися із гендерною дискримінацією, сексизмом з боку колег, героїв ваших матеріалів абощо?

Якихось відвертих ситуацій сексизму чи дискримінації у моєму професійному житті, на щастя, не було. Проте бували випадки, коли професіоналізм доводилося доводити додатково, адже в суспільстві досі побутує стереотип, що чоловік апріорі сприймається як фахівець вищого рівня.

Пригадую, коли я була в декреті й працювала на фрілансі. Тоді проводила інтерв’ю в Zoom під час денного сну дитини. У якийсь момент мій син прокинувся. Я була змушена взяти його на руки, аби заспокоїти, і продовжити розмову. В той момент одразу помітила, як змінився тон моїх співрозмовниць: відповіді стали формальними, з’явилася відчутна прохолода й упереджене ставлення до мами з дитиною. Це було неприємно. Особливо зважаючи на те, що співпрозмовницями були двоє жінок. 

Проте, на мою думку, наразі ситуація в суспільстві суттєво змінилася на краще. Про ці проблеми почали говорити відкрито, стало більше поваги до балансу між материнством та професійною реалізацією.

Жіноче лідерство та взаємопідтримка медійниць

Ви є учасницею програми «Лідерки в медіа», яку реалізує ГО «Жінки в медіа». Коли ви вперше відчули себе не просто редакторкою чи журналісткою, а людиною, яка відповідає за інших і має вести команду за собою? Чи змінило це ваше уявлення про лідерство?

Для мене лідерство — це насамперед про відповідальність і вміння об’єднати команду. Лідерка — це не та, хто диктує правила згори, а та, хто вміє чути кожного, аналізувати ситуацію та знаходити консенсус задля спільних цілей. Лідерство — це точно не про посаду чи статус, це про довіру та голос, до якого прислухаються. У «Тижні» ми сформували саме таку атмосферу, де кожен може вільно висловити свою думку.

Як жінки-лідерки у сфері медіа можуть вже сьогодні підсилювати одна одну і чому це важливо?

Сьогодні багато жінок очолили редакційні колективи. Вкрай важливо не замикатися всередині своїх редакцій і не сприймати колег як конкуренток, а створювати спільні ком’юніті. Завдяки програмі «Лідерки в медіа» ми створили таку спільноту, де можемо обговорити будь-які питання — від пошуку професійних контактів та аналітики сайтів до особистих порад. Цей взаємообмін досвідом підсилює кожну з нас.

Які ключові виклики для українських медіа зараз ви вважаєте найсерйознішими і чому?

Найперший виклик — безпековий. Слід зважати на те, що сьогодні в Україні немає повністю безпечних регіонів. А редактори та журналісти несуть відповідальність за безпеку команди під час обстрілів, повітряних тривог та виїздів на роботу «в полі».

Друге, що я би відзначила, це виснаження. Сьогодні люди працюють у стані хронічного стресу й перевтоми, поєднуючи цілодобову роботу з турботою про сім’ї, але продовжують тримати інформаційний фронт.

Третій виклик — фінансовий. Медіасектор перебуває у скрутному фінансовому становищі. Пошук грантів, партнерств та фінансування є критичним для виживання, адже ворог вкладає колосальні ресурси в інформаційну війну, і ми мусимо протиставити цьому якісний український контент.

Майбутнє друкованого журналу

Протягом останніх років чимало українських друкованих видань закрилися або скоротили наклади, зокрема через проблеми з фінансуванням. Чи можете уявити ситуацію, коли «Український тиждень» знову стане регулярним друкованим виданням?

Ми категорично не відмовляємося від друкованого журналу. Випуск від 23 лютого 2022 року — не останній номер, а лише вимушена перерва. Читачі постійно запитують нас про відновлення друкованої версії, адже сумують за паперовою естетикою та обкладинками.

До речі, вже під час повномасштабної війни ми випустили два потужні друковані спецвипуски обсягом понад 200 сторінок кожен. У них ми зібрали аналітику та репортажі щодо кризи в системі гуманітарних наук та освіті. Це доводить, що друковане слово «Тижня» живе й обов’язково повернеться до свого читача в повному обсязі.

Зараз це питання впирається у фінансові та людські ресурси. Мені складно говорити про якісь конкретні строки, проте я вірю, що «Український тиждень» у майбутньому зможе працювати рівнозначно і як сайт, і як друковане видання. 

Цей матеріал став можливим завдяки International Media Support (IMS) в рамках проєкту ГО «Жінки в медіа» «Об’єднані заради рівності в медіа: сприяння гендерній рівності через співпрацю громадських організацій, медіа та органів влади». Будь-які висловлені тут погляди належать авторам і не обов’язково відображають погляди IMS.