Привітання з національними святами є рутинною дипломатичною практикою. І вже другий рік поспіль Марко Рубіо, державний секретар США, день 12 червня асоціює з днем Росії. Однак у дипломатії форма є змістом. І коли державний секретар США затверджує таке привітання, це не завжди свідчить про протокольні питання. Часто це є повідомленням про саму позицію. Цього року це коротке за змістом «привітання» є черговим підтвердженням всієї архітектури того, як адміністрація Дональда Трампа бачить війну в Україні та своє місце в ній.

Але що означає «рутина», коли за цим стоять десятки тисяч жертв серед українців? Саме тут рутина перестає бути такою і стає тим, що в теорії міжнародних відносин називають нормалізацією.

У 2022 році тодішній держсекретар США Ентоні Блінкен також «вітав» росіян із цим днем. Але якщо ми порівняємо «привітання» Блінкена та Рубіо, то побачимо принципову відмінність у дипломатичній логіці. Блінкен використав формат привітання як трибуну для публічної критики режиму, а Рубіо — як сигнал нормалізації. Наче один і той самий протокол, але є суттєва різниця в жанрі.

Формула «конструктивного залучення» (constructive engagement) має довгу й не завжди втішну біографію в американській зовнішній політиці. Але перш ніж говорити про неї, варто нагадати про інтелектуальну традицію, яку вона заперечує. Для цього заглянемо у 1946 рік. Мова про Джорджа Кеннана, який сформулював свою оцінку тодішньої радянської поведінки у двох ключових документах. Перший — «довга телеграма», надіслана 22 лютого 1946 року з посольства США в Москві, де Кеннан стверджував, що Радянський Союз «нечутливий до логіки розуму, але дуже чутливий до логіки сили» і відступатиме, «коли зустрічатиме сильний опір». Другий — стаття «Джерела радянської поведінки» («The Sources of Soviet Conduct»,) опублікованій у впливовому журналі «Foreign Affairs» у липні 1947 року під псевдонімом «X», яка саме й запровадила в широкий ужиток поняття «стримування» й стала інтелектуальним фундаментом американської стратегії періоду холодної війни. Кеннан аргументовував, що американська політика щодо СРСР спиралася на хибне припущення про те, що Вашингтон може впливати на радянську поведінку через економічні та дипломатичні стимули. Натомість потужна внутрішня динаміка керувала поведінкою Москви незалежно від зовнішніх сигналів. Ця логіка залишається актуальною й сьогодні, але кожне нове покоління американських політиків намагається обійти її.

Найбільш знаковою спробою цього «обходу» є концепція «конструктивного залучення», розроблена Честером Крокером. Крокер виклав її у статті «Південна Африка: Стратегія змін», опублікованій у вже згаданому журналі «Foreign Affairs» у зимовому номері 1980—1981 років. Ставши помічником держсекретаря з африканських справ у адміністрації Рейгана, він оголосив, що США проводитимуть із апартеїдною Південною Африкою «більш конструктивні відносини, засновані на спільних інтересах, переконанні та покращеній комунікації». Політика діяла з 1981 по 1986 рік, коли Конгрес подолав вето Рейгана й ухвалив Комплексний антиапартеїдний акт. Висновок виявився невтішним, і Леон Салліван, один із лідерів американської бізнес-присутності в ПАР, заявив у 1987 році, що політика «не спрацювала».

Логіка «конструктивного залучення» завжди однакова: взаємодія краща за ізоляцію, торгівля породжує взаємозалежність, а та, своєю чергою, знижує ризик конфлікту. Щодо Росії, то таку логіку в різних варіаціях використовували всі президентські адміністрації після закінчення холодної війни. І щоразу Москва використовувала цю взаємодію для зміцнення власних позицій, а не для зближення з Заходом. Марко Рубіо, підписуючи цьогорічне привітання, по суті, відтворює саме цю логіку, але тепер щодо Росії, яка веде активну війну в Україні.

Однак тут важливо звернути увагу на місце Рубіо в адміністрації та на те, наскільки воно є власною позицією держсекретаря, а наскільки — виконанням президентського курсу. Рубіо прийшов у Держдеп із репутацією зовнішньополітичного яструба. На слуханнях у Сенаті у січні 2025 року він заявив, що «немає способу, яким Росія захопить всю Україну» і що «немає способу, яким Україна відіб’є всі окуповані території». Початкова позиція Рубіо це, по факту, реалістичний компроміс. Але протягом останніх півтора року його публічна риторика еволюціонувала разом із президентським курсом. У травні 2026-го Рубіо заявив, що мирні переговори зайшли в глухий кут і що США «не зацікавлені в нескінченному циклі зустрічей, які ні до чого не ведуть». Рубіо не є самостійним архітектором зовнішньої політики США (хоча має такі наміри). У системі виконавчої влади США держсекретар є виконавцем президентського курсу, а не його співавтором (хоча історія США має декілька й таких прецедентів, але зараз мова не про це). Те, що ми бачили як «переговори» з Росією, сам Рубіо не вів; він скоріше координував позиції з європейськими союзниками. І ця «паралельна дипломатія» (формальна через Держдеп і неформальна через особистих емісарів), є характерною рисою зовнішньої політики президента Дональда Трампа, а тому суттєво ускладнює «читання» будь-якого офіційного сигналу з Вашингтона.

У теорії міжнародних відносин нормалізація є процесом, за якого те, що раніше вважалося неприйнятним, поступово стає звичним через низку малих кроків і повторення, що поступово стирає межу між неприйнятним і звичним.

Після приходу до влади адміністрація Трампа здійснила різкий розрив із політикою Байдена: заморозила допомогу Україні, провела переговори в Анкориджі без участі Києва та відмовилася (поки що?) від нових санкцій проти Москви. Привітання з днем Росії є елементом цієї ширшої конструкції, і його повторення цього року є її підтвердженням. Адміністрація Трампа вибудовує відносини з Москвою не як із противником, якого треба стримувати за логікою Кеннана, і не як із режимом, якому треба опиратися через ізоляцію за логікою Байдена. Вона вибудовує їх як із потенційним партнером, із яким можна домовитися через особисті контакти й символічні жести, де кожен жест є ставкою в переговорах.

Проблема цієї логіки не в тому, що вона цинічна, а в тому, що вона фактично не відповідає природі путінського режиму, який не вестиме переговори в «добрій вірі», а розумітиме лише «логіку сили». Торік голова Комітету з закордонних справ естонського парламенту Марко Міхкельсон сформулював це через бездоганну аналогію: «Чи можете ви уявити держсекретаря США у 1943 році, який вітає нацистську Німеччину і бажає їй світлого майбутнього?».

Адміністрація президента Трампа відповіді на ці питання не дає і робить наступний крок, поступово перетворюючи такі вітання знов у традицію, поступово нормалізуючи те, що, умовно, вчора, здавалося неможливим. Традиція як позиція. Однак варто пам’ятати, що нормалізація часто завершується невдачею, чи не так?

Тетяна Клиніна, PhD, старша наукова співробітниця Університету Техасу в Остіні, аналітикиня Центру контент-аналізу