“Корупція в оборонці вбиває українських військових” нещодавно зазначила Тетяна Ніколаєнко. І з цим неможливо посперечатися, це наш спільний біль. Але чи є вона єдиним фактором, який вбиває?

Давайте будемо чесними з собою.

Внутрішня бюрократія, інертність та тихий саботаж на місцях вбивають не менше. Коли хтось перекладає відповідальність, місяцями затягує рішення, через страх отримати догану або ховає реальні проблеми на ділянці фронту під красивими доповідями, за це платять життями і військові, і цивільні.

Але є ще один, найглибший фактор, це наша спільна втома, яка непомітно переросла у байдужість, конформізм і пасивність «мовчазної більшості». Позиція «моя хата скраю» або сприйняття війни як важкого, але далекого «серіалу» в телефоні, це те мастило, на якому тримається стара система. Доки ми мовчимо, система має повне право не змінюватися.

Ми захоплюємося молоддю, яка виходить з картонками на підтримку антикорупційних органів. Вони круті, це щирий порив. Але чому за роки повномасштабної війни ми як суспільство не сформували такого ж потужного тиску щодо реформи військової служби, чесних ротацій, побудови адекватних укриттів чи справедливого правила “воювати доведеться всім”? Чому наше культурне та інтелектуальне середовище так і не змогло зробити захист країни безумовною честю, а не тим, чого намагаються уникнути?

Ми щиро хочемо, щоб процеси в державі стали ідеальними. Але хто має зробити їх такими? Хіба чергові корупціонери злякаються критики у фейсбуці й раптом стануть совісними?

Сьогодні армія, оборонні підприємства, критична інфраструктура та міністерства критично потребують розумних, чесних та ініціативних людей. Соціальні ліфти відкриті як ніколи.

Але поки одні, на жаль, у меншості, тягнуть цей надважкий віз на собі до виснаження, інші воліють залишатися глядачами.

Величезну роль у цьому процесі зіграли й наші медіа. Замість глибокого аналізу системних викликів, реформи військового управління, технологічного переозброєння чи створення прозорих правил мобілізації, інформаційне поле виявилося гіпертрофовано зафіксованим лише на темі корупції.

Безумовно, викривати мародерів необхідно. Але коли журналістика зводиться до суцільного потоку корупційних скандалів, ігноруючи конструктивний порядок денний, вона починає працювати деструктивно. Такий підхід не лікує систему, він її паралізує. Замість того, щоб мотивувати суспільство до змін та пропонувати рішення, медіа створюють суцільну атмосферу зневіри й токсичності, де єдиним висновком стає: "Все пропало, сенсу боротися немає". Це випалює віру в те, що наші зусилля мають значення.

Тотальна корупція стала для багатьох із нас надто зручною ширмою. Нею так легко виправдати власну пасивність.

Коментар у соцмережі створює фейкове відчуття дотичності до боротьби, але це ілюзія за принципом “ми пахали, я і трактор”.

Якщо ми справді хочемо вижити і перемогти, нам доведеться вийти з зони комфортного диванного засудження. Бо ідеальну країну замість нас не побудує ніхто.

Я особисто знаю людей, які роблять дуже багато неймовірних речей, для нашої країни і перемоги, але на жаль вони у меншості, а ви не поспішаєте їм на допомогу.

Критика без особистої дії чи прямої праці - це глухий кут.

Джерело: фейсбук-сторінка Дмитра Ларіна