Колеги, читаю зараз пости щодо публікації "Реальної газети" по нашому удару в Старобільську. Можна і треба критикувати цю публікацію, як і будь яку іншу. Можна ставити незручні запитання не лише політикам, а і власним колегам-журналістам. Головне: ЯК! Як критикувати та ставити запитання, в якій тональності.

В останню масовану атаку по Україні і перш за все Києву та Київщині ворог наніс безліч ударів, зокрема, по нашим музеям, об'єктам культури. Для нього важливо бити не лише по нашим ВПК, інфраструктурним об'єктам - зменшуючи можливість нашого фізичного спротиву. Наша культура, ідентичність та наша стійкість, єдність - це теж дуже важливі цілі для ураження та знищення. Бо насправді наше фізичне виживання залежить саме від нашої ментальної та когнітивної стійкості.

Так само ми прекрасно знаємо з історії, що Україна дуже часто програвала власну державність саме через розбрат серед самих українців. І ворог дуже добре це знає теж. І буде робити все, що може, щоб цей розбрат посіяти зараз, зробити хаос, ненависть одне до одного нашим повсякденням.

І мені прикро, що останнім часом саме медійники - які, здавалося б, мають дуже добре розуміти небезпеку саме когнітивного впливу - не здатні стримувати власні емоції. Щойно наче трохи вшухла колотнеча навколо шорт-листа одного журналістського конкурсу. Навіть не конкурсу. А однієї номінації в ньому. А якщо ще конкретніше - то несправедливої, на думку деяких колег, оцінки двох робіт різних команд. Так, в важливій номінації. Так, можливо, там дійсно була недооцінена одна з робіт... Але... Все ж таки це лише премія. Просто строка в біографії... Чи вартувало через це так розсваритися журналістам-розслідувачам між собою? Щоб потирали руки ті, хто ненавидить саму місію розслідувань як таку - всередині країни та зовні?

Тепер от "Реальна газета". Ні Andrii Dikhtiarenko, ні його колеги, які працюють з темою ТОТ, в цій дискусії жодного разу не хейтили нікого з опонентів. Натомість опоненти вже як тільки їх не обізвали - і корисними ідіотами, і ворогами (куди дивиться СБУ?) тощо. Серйозно? Наші колеги, які свого часу виїхали з окупованих частин України і зараз працюють поряд з нами на Україну і заради українців, в офіс яких прилетіла ворожа ракета - гідні такої ненависті, такого хейту?

Мене це просто вбиває.

Я побачила лише один приклад здорової дискусії (можливо, звісно, були і ще) - під постом Alyona Lunova, де дискутували Андрій Діхтяренко та Олексій Панич. На мій погляд, в Олексія були доволі слушні аргументи і зауваження до тексту РГ. Так само гідно в багатьох випадках відповідав Андрій. І це була саме дискусія аргументів, хоча і там, звісно, відчувалася різна інтерпретація тексту, цитат з нього тощо. Але - без переходу на особистості.

От поки писала, побачила пост Катерина Коберник з тим же посилом, з яким пишу і я. Давайте дійсно перестанемо бити по своїм. Дискусії - так, критика - так, це не лише стандарти, а і необхідність, без них не може бути живого організму навіть воюючої країни або журналістики під час війни. Але критика з метою бути почутими, щоб покращити наші спільні зусилля. А не щоб зробитися ворогами самим та дати привід до негативу щодо журналістів нашим громадянам. 

Джерело: фейсбук-сторінка Наталії Лигачової