Після удару дронів по окупованому Старобільську, під час якого загинули щонайменше 20 людей, частина українських телеграм-каналів і коментаторів зайнялася не аналізом трагедії, а спробою довести, що жертв або не існує, або вони «самі винні». Логіка, впізнавана за публікаціями російської пропаганди після Бучі. Те, що вона з'явилася в українському інформаційному просторі, — окремий привід для занепокоєння.

Студенти існували. Це не постанова

Перш ніж розбирати наративи — факти.

Загиблі — реальні люди. Їхні сторінки у ВКонтакте досі відкриті, деякі підписані на офіційну групу Старобільського педагогічного коледжу. Вони публікували фотографії, мали друзів. Зараз там коментарі зі співчуттями. Їх імена збігаються з опублікованими росіянами списками загиблих.

Анастасія Василенко опублікувала у себе на сторінці коротке відео у березні цього року. 23 травня там зʼявилися перші співчуття.

На сторінці Олександри Ковпак останні три дні — коментарі зі співчуттями та словами прощання. Останнє фото у відкритому доступі дівчина опублікувала 26 лютого.

На похорон 19-річної Анни Погрібніченко приїхали пропагандисти та зняли сюжет з вбитими горем родичами. На сторінці у ВКонтакте — також люди залишають слова скорботи, підтримки та пам’яті.

Родичі загиблої Даші Сердюк показують пропагандистам її останні повідомлення, які вона їм записала вже після удару. Останнє фото, яке Даша опублікувала в соцмережах у відкритому доступі — фото зі свого дня народження. Під ним зараз теж хвиля жалоби.

Телеграм-канали публікували відео, зняті в перші хвилини після удару. На них розбір завалів, крики молодих людей, яких затисло цеглою та дії рятувальників. Також пропагандисти публікують відео з тими, хто вижив. Це теж не актори. Вони називають імена реальних людей і розповідають подробиці трагедії.

У відкритому доступі обмаль кадрів з місця удару по гуртожитку — перші хвилини після удару фільмували одиниці, і ще менше поділилися ними. Росія протягом багатьох років ретельно зачищала інформаційне поле в Луганську та Донецьку, тому мова може йти про пропагандистські джерела. А минулого року ватажок угруповання «ЛНР» Леонід Пасічник взагалі заборонив публікувати фото та відео наслідків атак.

Що сталося в Старобільську

За версією російської сторони, у ніч на 22 травня українські дрони вдарили по Старобільську. Був частково зруйнований гуртожиток Старобільського коледжу так званого “Луганського державного педагогічного університету” (клон Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, який з окупації релокувався). За їх даними, на момент удару там перебувало близько 80 студентів; загинула 21 особа, кілька десятків отримали поранення.

Генеральний штаб ЗСУ заявив, що метою удару був "один зі штабів підрозділу "Рубікон"" — структури Міноборони РФ, яка координує розробку і застосування безпілотників. За версією Генштабу, штаб розташовувався в адміністративних будівлях університетського комплексу.

Іноземний журналіст (його імʼя не називається), який побував на місці, розповів виданню “Медуза”, що не побачив жодних ознак військової присутності саме в зруйнованому гуртожитку. Втім, він бачив неподалік зруйновану будівлю Старобільського професійного коледжу (нагадаємо, вище мова йшла про гуртожиток педагогічного коледжу). Російські силовики не дозволили оглянути цю будівлю, посилаючись на те, що там буцімто ніхто не постраждав. Пресі ж заборонили виходити за межі окресленого периметра.

Річ у тому, що за адресою — площа Гоголя, 1 — в Старобільську знаходяться два навчальних заклади: Старобільський професійний коледж та Старобільський коледж Луганського педагогічного університету. У них різне керівництво, різні напрями підготовки, різні сайти та навіть різні приміщення. Старобільський професійний коледж займав старовинне двоповерхове приміщення з червоної цегли. Старобільський коледж Луганського педагогічного університету був у сірій пʼятиповерховій “коробці”: навчальні аудиторії та гуртожитки були в одній будівлі. Обидва будинки знищені.

Адміністрація педагогічного коледжу активно розповідала про життя коледжу в соціальних мережах і показувала будні студентів на фото. Реальній Газеті не вдалося побачити на цих знімках військових чи військову техніку — навіть якби вони випадково потрапили в кадр на задньому фоні.

Старобільський професійний коледж припинив публікувати фотографії зі студентами ще у вересні 2025 року. Натомість на сайті навчального закладу є розділ для дистанційного навчання: кімнати Zoom та коди доступу для них. Також у професійного коледжу мав бути гуртожиток. Де він знаходився та хто там жив — невідомо. Але серед переліку загиблих немає студентів з цього навчального закладу.

У соціальних мережах поширювався документ про нібито підселення військових із 88-ї мотострілецької бригади до гуртожитку. Проте наказ мав ознаки фальсифікації: у двох версіях різняться підписанти, а сам текст написаний безграмотно та з логічними помилками. Крім того, документ стосується гуртожитку професійного коледжу, а не педагогічного — того, який фактично постраждав.

Цікаво, що у ніч проти 22 травня жителі Старобільська повідомляли про удар дронів та масштабну пожежу в районі "Нібулону" — території, де до повномасштабного вторгнення була велика українська аграрна компанія, яка працює у сфері вирощування, зберігання та експорту зернових і олійних культур. На ранок про ймовірну атаку об'єкта та пожежу там окупаційна адміністрація нічого не сказала.

Як Росія використала трагедію

Першим кількість загиблих озвучив особисто Володимир Путін. Він одразу доручив армії підготувати удар у відповідь. У ніч на 24 травня Росія атакувала Київ і Київщину, застосувавши зокрема ракету "Орєшнік" — втретє з 2024 року. Викликає сумнів, що росіяни за майже добу змогли підготувати комбіновану атаку на українську столицю. Втім, запуск дронів, крилатих та балістичних ракет в Кремлі назвали ударом помсти.

Наслідки удару по Старобільську росіяни перетворили на медійне шоу: організовували масові покладання квітів, демонстрували траурні написи на великих екранах в різних російських містах, приспускали прапори на магазинах і кафе. Все відбувалося за командою місцевих адміністрацій. Луганське відділення пропагандистського руху “Движение Первых” вдалося до улюбленого прийому — флешмобу.

Інформаційна хвиля супроводжувалася використанням реальної трагедії людини як риторичної зброї. Емоційні повідомлення про смерть чергувалися з політичними гаслами, хоча герої сюжетів описували факти та ЗСУ не звинувачували. Потім з'являвся політичний висновок в стилі “українська влада влаштувала танці на кістках”. До того ж щодо загиблих і постраждалих студентів повсякчас використовується слово “дитина”. Це свідома маніпуляція, адже людина 18+ — вже не дитина і має приймати свідомі рішення.

Пропагандистські ресурси оприлюднили знятий прихованою камерою запис моменту, коли родичам показують тіло загиблого студента або студентки, супроводивши його ремаркою про "дуже жахливе відео" — у такий спосіб фактично перетворюючи приватне горе на інструмент емоційного впливу.

24 травня на місце звезли "іноземних журналістів" — серед яких виявилися переважно лояльні до Кремля блогери з задокументованою історією прокремлівських наративів.

Чей Боуз (Chay Bowes) з Ірландії є кореспондентом RT — фінансованої Росією міжнародної телемережі. До роботи в пропагандистському виданні він займався бізнесом — зокрема, власним магазином зброї — і лише потім оголосив себе журналістом. У червні 2023 року Росія запросила його виступити на засіданні Радбезу ООН, де він описав війну як «проксі-конфлікт, розв'язаний НАТО».

Саад Халаф (Saad Khalaf) — кореспондент Al Arabiya в Москві з послужним списком акредитованих Росією поїздок на лінію зіткнення. У Старобільську він подякував "російській стороні" за можливість побачити "правду" на власні очі й заявив, що не побачив жодних ознак військового призначення об'єкта.

Джованні Піньї (Giovanni Pigni) — італійський журналіст, який живе та працює в Росії, де висвітлює країну і війну в Україні. Публікується в La Stampa і бере участь у заходах, організованих або лояльних до Кремля: зокрема, брав інтерв'ю у ватажка "ДНР" Дениса Пушиліна.

Лу Юйгуан (Lu Yuguang) — шеф московського бюро Phoenix TV, акредитований у МЗС РФ, працює в Росії близько 20 років. Phoenix TV — гонконгський телеканал із задокументованою лояльністю до Пекіна, який системно транслює проросійські наративи щодо війни в Україні.

Цікаво, що навіть серед повністю лояльних Кремлю журналістів, в Старобільську опинилися й ті, хто росіянам не повірив. Луганські пропагандисти поскаржилися на журналістку з Італії, яка додавала слово “буцімто”, коли описувала події з гуртожитком коледжу. Журналісти ВВС та СNN не пристали на пропозицію росіян поїхати в окупований Старобільськ.

Маргіналізація жертв: чому частина українців відмовляється вірити

На тлі цього пропагандистського тиску частина українських коментаторів обрала дивну стратегію — не спростовувати маніпуляції, а заперечувати саму реальність жертв або знецінювати їх.

Ці наративи змінювалися послідовно: спочатку — «ніяких студентів не було”, “це все вигадка російських ЗМІ”. Версія мала право на життя, поки не зʼявилися фотографії травмованих студентів. Далі наратив переріс у “це випадкові дівчата та хлопці”. Згідно з цією версією, замість справжніх жертв опублікували випадковий набір фотографій дівчат. Як було показано вище, дівчата на фото дійсно виявилися студентками Старобільського педагогічного коледжу.

Потім зʼявився меседж “студентки самі винні: готувалися стати пропагандистками та позували з прапорами ЛНР”. Нагадаємо, що мова йде про людей, які останні три роки (у випадках, коли мова йде про уродженців “староокупованих” територій — 12 років) жили в умовах постійної пропаганди та викривленої реальності. На ТОТ школярі та студенти часто не мають вибору: з якими прапорами фотографуватися та учасниками яких рухів ставати.

Врешті зʼявилася думка, що в гуртожитку загинули не майбутні вчителі та виховательки садочків, а операторки дронів, які проходили навчання. Висновок зроблений на основі того, що в Челябінській області на посади операторів БПЛА у підрозділ “Рубікон” набирали дівчат. Спільне між двома фактами — лише те, що "Рубікон" вербував дівчат і більшість загиблих у гуртожитку теж були дівчата.

Оголошення про набір до російських військ безпілотних систем дійсно можна було знайти в групі оголошень окупованого Старобільська, проте опублікував його телеграм-канал “Пункт отбора на военную службу Стаханов”. В тексті дійсно згадується гуртожиток, але незрозуміло, в якому місті: Луганську, Кадіївці чи будь-якому іншому. Згодом це повідомлення було видалене, але оголошення продовжили публікувати в обрізаному вигляді — щоб не було видно автора публікації.

Окремо циркулював аргумент про чоловіка 1978 року народження серед госпіталізованих: мовляв, що він робив у студентському гуртожитку? Відповідь очевидна — гуртожитки мають технічний персонал, викладачів-кураторів, охоронців, вахтерів. Хтось з них міг бути у приміщенні тієї ночі.

Логіка, за якою під сумнів ставлять “справжність” загиблих і постраждалих студентів, має назву. Вона називається маргіналізацією жертв — і саме нею послуговувалися ті, хто називав Бучу чи удар по “Охматдиту” “постановкою”. Тут так само шукають будь-який привід не визнавати жертву жертвою. Різниця лише в тому, хто є об'єктом.

Люди, які зараз живуть на окупованих територіях, — не колаборанти за замовчуванням. Вони опинилися під окупацією не з власної волі. Дівчата, які виросли на окупованій Луганщині, навчалися за російськими підручниками, жили в медіапросторі, де не було українського телебачення, і навчалися в школах, які під себе переформатували окупанти. Вимагати від них яскравих проявів української ідентичності дивно.

Готовність відмовляти в людській гідності мешканцям окупованих територій — це не патріотизм. Це відтворення логіки, проти якої Україна воює.

Те, що частина українців обирає в цій ситуації мову знецінення жертв, — тривожний симптом. Не тому, що це грає на руку Кремлю — хоча й це правда. А тому, що це руйнує здатність розрізняти, де закінчується аналіз і починається дегуманізація.