Я спостерігала за цим явищем з іншого боку, паралельно читаючи коментарі людей онлайн під час прямого ефіру CNN в Бразилії про концерт у центрі Києва під час війни. Дякую @tdcenter_es за організацію цього візиту зараз. І усвідомлювала як важливо мати цей голос у такому прояві також.

Приблизно разів сто в наш бік я почула: “You are crazy”. І що ми виграємо цю війну, бо у нас є справжня відданість та пристрасть. 

Ми про це все знаємо. Але буває, що самі в цій страшній реальності вже забуваємо, які ми. Дивитися на нас чужими очима час від часу дуже корисно.

Я бачила, як на останній пісні прямо під сценою під слова «люди ми тільки тоді, коли дуже сильно любимо» одна з найпотужніших волонтерок країни почала плакати…, і не тільки вона. Цей спів в унісон дуже сильно розчулював, з відчуттям бажання людей бути людьми. А на словах «не даруй речей, даруй сина» в натовпі була така тиша, що разом зі співом вона пронизувала.

Цей концерт, насправді, мав дуже багато сенсів. Дискусія всередині країни довкола нього також. Бо в ній наш нерв, наша втома, певна утопічність і біль. Але саме цей нерв дає нам можливість жити і битися. І тому найголовніше, що цей концерт був наповнений сенсами життя.