Колишній російський політв’язень Володимир Кара-Мурза виступає перед західними аудиторіями, намагаючись змінити їхнє ставлення до Росії. Його приймають в університетах США, він спілкується з європейськими лідерами та входить до складу платформи «російських демократичних сил» в ПАРЄ. Платформа створена для налагодження діалогу між опозиційними росіянами та європейською спільнотою. У 2024 році він отримав Пулітцерівську премію за свої колонки у Washington Post.

Та чи справді він той, до кого дослухаються українці і мають дослухатися в ЄС та США?

Його називають «моральним голосом кращої Росії майбутнього» й «одним із найпереконливіших голосів мужності та совісті у світі». І це може бути цілком заслужена оцінка, якщо знати, яких переслідувань зазнав цей політик, соратник убитого опозиціонера Бориса Немцова.

Проте у своїх виступах перед американськими студентами та викладачами, інтерв’ю та дописах для західних медіа російський опозиційний політик поширює типові для російської опозиції тези про російське суспільство, яке не варто звинувачувати у війні, про дискримінацію росіян у всьому світі, санкції, що працюють неправильно.

Декілька разів «опозиціонера» або ж, як він сам просить себе називати «дисидента», запитували про те, чи готовий він приїхати в Україну. Він відповів, що погодився б, якби його запросили. А також заявив, що регулярно спілкується з членами українського парламенту.

Проаналізуємо слова Кара-Мурзи, зроблені для зарубіжної аудиторії та російськомовних медіа за кордоном останнім часом.

Інший бік Росії

«Я дуже вдячний за можливість показати американським аудиторіям інший бік Росії, тому що дуже часто люди на Заході, люди у Сполучених Штатах, люди у Флориді бачать тільки той бік, яку пропаганда Володимира Путіна хоче їм показати», — говорив Володимир Кара-Мурза в інтерв’ю місцевому каналу News4JAX The Local Station.

Інтерв’ю Володимира Кара-Мурзи каналу News4JAX The Local Station

Ця ж думка лунає і в багатьох інших його інтерв’ю та виступах: росіяни, на його думку, проти війни. Але як він конструює цей «інший бік Росії»?

Кара-Мурзу кинули за ґрати саме за поширення «фейків» про російських окупантів і «держзраду» через публічні виступи у США, в яких він говорив про російське повномасштабне вторгнення. Він мав відсидіти 25 років, його утримували з порушенням прав людини (в одиночній камері), а також переслідували перед ув’язненням (із найбільш кричущих випадків — він двічі переніс отруєння «новачком»).

Проте, як написав Константин Еггерт, один із журналістів, що інтерв’ював Володимира Кара-Мурзу, таких сміливих людей дуже мало. А отже, додамо, існування політв’язнів в Росії не дає змогу говорити, про те, що там панують антивоєнні настрої.

Ще одним аргументом, який використовує Кара-Мурза, є те, що дані російських соцопитувань про підтримку війни не є релевантними. Адже люди бояться говорити. Тому надійних даних просто немає.

Але це означає, що у випадку з «іншим боком» Росії ми можемо використовувати тільки емпіричні дані — власні спостереження та досвід спілкування з росіянами, чим політик і користується. Проте це непевний ґрунт. Він постійно протиставляє «мільйони» росіян, які нібито проти війни, «тисячам» тих, хто причетний до воєнних злочинів.

Ось, наприклад, виступаючи на запрошення проєкту Antidote у Санта-Барбарі, він розповідає, що є «мільйони людей, які принципово відкидають те, що відбувається зараз, які принципово відкидають Путіна, які принципово відкидають його клептократичний і вбивчий режим, які фундаментально відкидають агресивну війну проти України…». І пізніше він погоджується, що на його думку, є щонайменше десятки, якщо не сотні тисяч людей, які справді відповідальні за воєнні злочини».

Виступ Володимира Кара-Мурзи на запрошення проєкту Antidote у Санта-Барбарі, модераторка Sara Pankenier Weld

На російськомовному каналі «И грянул Грэм», що мовить із Латвії, журналіст Вадим Радіонов прямо запитує політика: «Що робити з мільйонами людей, які підтримують систему?». Ось відповідь: «Ті, хто несе безпосередньо відповідальність за вбивства, за воєнні злочини, за всі ті злочини, які обов’язково мають бути покарані, їх, звісно, не мільйони, їх десятки тисяч за найбільш максимальною оцінкою. Не більше. Набагато більше людей, мовчазних співучасників, які, скажімо так, нічого не роблять проти цієї системи». Такі люди, на думку, політика, мають після війни пройти процес «суспільного осмислення».

Проте все ж таки, коли немає обґрунтованої інформації про те, скільки антивоєнних росіян, говорити про мільйони і протиставляти їх тисячам, здається, не є правильним. Для самих же «ліберальних» російських політиків, які себе ж можуть ввести в оману.

Час від часу свою тезу про «мільйони» антивоєнних росіян Володимир Кара-Мурза намагається підтвердити через відсилку до останньої передвиборчої президентської кампанії в Росії в 2024 році, коли в лідери держави висувався «антивоєнний кандидат» Борис Надєждін. І росіяни стояли у довгих чергах, щоб підтримати його.

Але якщо проаналізувати погляди цього кандидата, то побачимо, що він, наприклад, виступав проти повернення Україні окупованих територій (за його словами «Крим — кримський»; на окупованих територіях він збирався проводити референдуми, а не віддавати їх). Тому так, росіяни можуть виступати «проти війни», але принципово важливо, як вони бачать завершення війни. Якщо вони вважають, що Росія має залишити собі відібране у сусідів, чи коректно їх називати антивоєнними?

Те саме стосується показників політично мотивованих справ, заведених проти росіян, які також часто наводить Кара-Мурза. Наприклад, під час виступу у Джорджтаунськму університеті (Вашингтон, США) він згадав інформацію російської правозахисної організації «Меморіал»: «Щодня п’ять людей в Росії стають об’єктом тієї чи іншої форми політично мотивованого переслідування, чи то кримінальна справа, затримання поліцією, адміністративний арешт».

Виступ Володимира Кара-Мурзи у Джорджтаунськму університеті, модераторка Jill Dougherty, Center for Eurasian, Russian and East European Studies adjunct professor, former CNN Moscow bureau chief, and current CNN on-air contributor on Russian affairs

Про це він пише й у своїй колонці для Washington Post, наводячи інформацію зі звіту ООН, згідно з яким близько 60 політично мотивованих справ відкривається проти російських громадян щомісяця.

Гіркіна також можна вважати політичним в’язнем, і він у цьому переліку, але він одночасно звинувачений у воєнних злочинах в Україні. Чи є він «антивоєнним голосом»?

Тож хай як багато Кара-Мурза не говорив про «мільйони» антивоєнних росіян, ця теза все ж лишається недоведеною. Якщо вже вдаватися до емпіричних спостережень, то дуже багато українців можуть розповісти про своїх друзів і родичів у Росії, які підтримують «СВО». Чи можемо ми на підставі цього говорити про «мільйони» росіян, які за війну?

«Дискримінація росіян»

Ті, хто стежить за активністю «опозиційних» росіян, пам’ятає, як на пресконференції після звільнення з російських в’язниць вони виголосили цілу низку ідей, які здивували багатьох. Так, на перших хвилинах залунала ідея про перегляд санкційної політики. Володимир Кара-Мурза говорив тоді про те, що вона погана, бо спрямована більше проти простих людей, ніж проти влади.

Для західних аудиторій політик продовжує повторювати цю ідею, але лунає вона радикальніше. Так, він говорить про дискримінацію «за кольором паспорту».

Практично всі його слова про це побудовані однаково, як, наприклад, в інтерв’ю місцевому каналу з Флориди. Спочатку він говорить про величезні діри^[1] у санкціях, що дозволяють причетним до війни росіянам уникнути відповідальності, про те, що до 30% обладнання, яке використовується у війні проти України, походить із західних країн або їхніх партнерів. І це справді проблема, з якою можуть погодитися й українці. Але потім розповідає про те, що простих росіян дискримінують «виключно тому, що вони є громадянами Росії або розмовляють російською мовою; знаєте, дискримінація когось за національністю не є більш прийнятною, ніж дискримінація за кольором шкіри». Тож санкційну політику потрібно переглядати, щоб дискримінації уникнути.

Про «дискримінацію» Кара-Мурза згадує майже у кожному своєму інтерв’ю. Наприклад, російськомовній редакції німецької газети Bild, російській службі Deutsche Welle, російській службі «Голосу Америки».

І оскільки одним із завдань російської платформи в ПАСЕ Кара-Мурза вважає зміну санкційних механізмів, потрібно розуміти, що говорити про дискримінацію росіян під час повномасштабної війни не є коректним. Адже йдеться про національну безпеку країн Європи, які також є об’єктами поки що гібридної війни. Тож немає нічого дивного в тому, що деякі країни, особливо ті, що межують із Росією, хочуть проводити додаткові перевірки громадян.

До того ж, обмеження щодо росіян в ЄС можуть стати інструментом тиску на російське суспільство, яке має розуміти й відчути на собі, що підтримка Путіна, війни має свої наслідки.

«Лідери західних демократій розділяють колективну відповідальність з російським суспільством»

У більшості своїх інтерв’ю Володимир Кара-Мурза заперечує принцип «колективної вини» росіян, проте вважає, що вони несуть «колективну відповідальність» за те, якою стала Росія. Окрім росіян, за словами політика, винен і Захід.

Інтерв’ю Володимира Кара-Мурзи російській службі DW, програма #вТрендde, інтерв'юер Костянтин Еггерт

У виступі в Джорджтаунському університеті він розповів, що Росія за Єльцина хотіла вступити до НАТО, але цей запит був «проігнорований»: «Чиновники НАТО були настільки вражені пропозицією Єльцина, що не змогли надати чіткої відповіді… Що ж, цього було недостатньо, бо ми всі знаємо ціну цієї неспроможності, і той факт, що Росії бракувало стимулу для європейської та євроатлантичної інтеграції в 90х роках, дуже зашкодив зусиллям щодо побудови сталої демократії».

Проте бажання Єльцина вступити до НАТО все ж недостатньо для того, щоб країну прийняли в Альянс. Здивування чиновників НАТО і неготовність до кроків назустріч Росії теж можна було зрозуміти. Навіть країнам Балтії, які після розвалу СРСР швидше за інших перейшли до демократизації та реформ, знадобився тривалий процес для вступу. І вони теж можуть розповісти про те, що спочатку зустрічалися з нерозумінням. Але ж вони не зупинилися і добилися свого у 2004 році.

Ще одне звинувачення, що викликає подив, це твердження про те, що «багато західних лідерів… чинили величезний тиск на уряд Єльцина, щоб той не відкривав архіви [КДБ], бо знали, що в цих архівах також буде багато цікавого про них, адже протягом багатьох років, багатьох десятиліть західні політики, західні лідери співпрацювали… з радянським режимом». (Це твердження Кара-Мурза подає з посиланням на радянського дисидента Володимира Буковського). Проте тут важливо зауважити, що причиною того, що Росія стала на шлях тоталітаризму, політик вважає саме те, що винні у злочинах радянські чиновники, спецслужбісти, не понесли відповідальності. Тож Захід нібито винен у тому, що в Росії цього не сталося.

В інтерв’ю каналу FRANCE 24 English він звинувачує західнідні еліти за політику «умиротворення» Путіна.

Інтерв’ю Володимира Кара-Мурзи каналу FRANCE 24 English

А у матеріалі російської служби «Голосу Америки» він говорить, що колективну відповідальність разом із росіянами несуть і західні лідери: «Коли було чудово зрозуміло, що це за людина [Путін] і яким шляхом він веде нашу країну, оголошували йому перезавантаження, зазирали йому в очі і бачили там його душу, купували у нього газ, запрошували його на саміти…, а деякі навіть конкретно продавалися йому, на кшталт Шредера, колишнього канцлера Німеччини. Тому лідери західних демократій розділяють колективну відповідальність з російським суспільством. Лідери західних демократій нарівні зі значною частиною російського суспільства несуть відповідальність, безперечно, за те, що путінський режим виріс у того монстра, яким є зараз».

Так, звісно, навіть деякі західні експерти, та ж відома дослідниця авторитаризму Енн Еплбаум, говорить про так звану Ostpolitik: популярну думку про те, що торгівля, економічні зв’язки з Росією приведуть до її лібералізації. І вважають її помилковою. Так, безперечно, є ціла низка західних еліт, підкуплених Путіним. Проте, якщо дивитися на приклад України, воля суспільства має бути визначальною. І якось дивно звинувачувати когось іншого у тому, що у тебе вдома безлад.

«Чи хочу я, щоб моя країна розвалилася? Звісно, ні»

Володимир Кара-Мурза — один із тих російських опозиційних політиків, яких корінні народи Російської федерації звинувачують в расистських висловлюваннях. Доволі гучним був скандал, який виник після виступу політика у французькому сенаті у квітні 2025 року, де він заявив, що «росіянам психологічно тяжко вбивати українців… Але, якщо це хтось з іншої культури, нібито це простіше». Пізніше політик пояснював, що його не так зрозуміли і що, говорячи про це, він посилався на думку іншої людини. Проте що сказане, те сказане.

До того ж, аналіз висловлювань Володимира Кара-Мурзи на тему корінних народів говорить про те, що деякі проблеми з трактуванням цього питання все ж є.

У виступі у Джорджтаунському університеті він говорить, що «Росія була справжнім плавильним котлом у 20 столітті, не меншим, ніж Сполучені Штати» і що «немає такого поняття, як, ви знаєте, етнічний росіянин чи щось таке. Ми всі змішалися, і це добре».

Проте порівняння Радянського Союзу з його політиками геноциду, примусових депортацій щодо цілих народів із процесами, які відбувалися у США, навряд чи є доцільним. Так, справді, багато представників національностей Радянського Союзу втратили свою національну ідентичність через репресії та дискримінацію за національною ознакою, але навряд чи це можна вважати чимось позитивним. До того ж, говорити про те, що поняття «етнічного росіянина» немає, дуже передчасно, адже приклади расової нетерпимості у сучасній Росії є. Про це, наприклад, можна прочитати у матеріалі російської журналістки Фаріди Курбангалєєвої, яка вважає, що російська влада займається «денацифікацією» не тільки в Україні, але й щодо «неруських» народів, що живуть в Росії.

Так, звісно, голосів таких народів може бути не так багато і вони не настільки популярні на Заході, як опозиційні росіяни. Але все ж політикам, які декларують прагнення до демократії, важливо їх чути.

Тим часом, Володимир Кара-Мурза, як і багато його колег, узагалі не говорить про цю проблему стирання ідентичностей і русифікацію. Він пропонує цим народам залишитися у складі федерації і запропонувати їм таку ідею, яка триматиме їх разом.

Цікаве висловлювання знаходимо в інтерв’ю для російської служби Deutsche Welle: «Чи хочу я, щоб моя країна розвалилася? Звісно, ні. І це не буде ні в чиїх інтересах. Перш за все, в інтересах сусідів мати, я не знаю, 10—15 різноманітних шматків. І хто сказав, що вони будуть демократичними і не з якимись незрозумілими режимами. Частина з них, можливо, з ядерною зброєю».

Тут Кара-Мурза повторює ті самі страхи, які лунали перед розвалом Радянського Союзу. Виходить, що без Росії інші народи, регіони будуть неспроможні побудувати «зрозумілі режими». Проте все якраз навпаки: саме Росія, маючи шанси на демократизацію, постійно перетворювалася на монстра. І, так, зараз цей монстр із ядерною зброєю.

«Для себе вважаю абсолютно неприйнятними якісь дії, заклики, які стосуються чогось силового: до крові, до вбивств»

Володимир Кара-Мурза з тих російських ліберальних політиків, які не думають, що варто закликати давати Україні зброю. В інтерв’ю російській службі «Голосу Америки» пояснює це тим, що є християнином, тож війна для нього є неприйнятною. Такими ж він вважає і «будь-які дії, заклики, які стосуються чогось силового: до крові, до вбивств». Ще одне пояснення — це те, що він є прибічником ненасильницького спротиву, мовляв, саме так дисиденти перемогли Радянський Союз. І те, що він «не є експертом у військових питаннях».

Інтерв’ю Володимира Кара-Мурзи російській службі «Голосу Америки»

Проте Україні він співчуває і про воєнні злочини говорить. Одне з інтерв’ю відбулося після влучання російської ракети по житловому кварталу у Львові. І політик прокоментував це так: «Як можна було нічого не сказати, коли дивишся на обличчя цього чоловіка у Львові [найімовірніше йдеться про Ярослава Базилевича], який втратив усю родину і дітей в результаті російського бомбового удару. Якими словами взагалі можна тут сказати? Можна просто стати поруч і плакати».

Проте є питання, яке ніхто з журналістів Володимира Кара-Мурзі не поставив: а як Україні боротися без зброї? Чи вона теж не повинна опиратися окупантам, бо це передбачає «кров» і «вбивства»? І якщо союзники будуть просто «плакати поруч», як довго Україна протримається?

Натомість важливішою політик вважає розробку санкційної політики: «Я виступаю за те, щоб перекрити путінському режиму, путінській владі можливості продовжувати вести цю війну», — каже він у програмі Breakfast Show російському журналісту Александру Плющеву, який веде мовлення з Литви.

Із зазначеного вище зрозуміло, що Кара-Мурза не підтримує і російських добровольців, які воюють на стороні України. На запитання Константіна Еггерта «Шлях РДК ти вважаєш неправильним?», він відповідає «Не те що неправильним, просто неприйнятним». Але завжди додає, що це тільки його думка і він нікого не засуджує.

«Вікно можливостей» та «Ельзас і Лотарингія»

Ще одна популярна тема, яку Володимир Кара-Мурза порушує у своїх виступах — те, що Росія обов’язково матиме шанс на демократичні зміни. Саме тому він повторює про «вікно можливостей» і наводить приклади з історії (падіння царського і радянського режимів) про те, що кардинальні політичні зміни в Росії завжди відбувалися неочікувано.

Декілька разів він згадує своє останнє слово у суді, коли він заявив, що настане день, коли «російське суспільство відкриє очі, побачить і вжахнеться усьому тому, що робилося від його імені». Також у своїй колонці для Washington Post пише: «Ніщо (і ніхто) не є вічним, і це тільки питання часу, коли Росія отримає наступний шанс перегорнути сторінку цього ганебного періоду і запустити демократичні реформи». За його словами, в ПАРЄ має розроблятися «дорожня мапа реформ».

Але чи все так просто? І чи захочуть росіяни демократії відразу після ймовірного усунення Путіна від влади? Адже уявлення про те, що російське суспільство цього хоче, базується на тих самих недоведених емпіричних враженнях про «мільйони» антивоєнних росіян.

Дивує також і те, що Володимир Кара-Мурза, як і найближчі його соратники Ілля Яшин та Юлія Навальна, не вважають за потрібне підтримувати збройний опір Путіну, чекаючи, що його скине хтось інший, а вони потім «матимуть за величезну честь послужити своїй країні на якійсь державній ниві».

Схоже, що саме так раптово і само собою, як зміна курсу Росії з тоталітарного  на демократичний, мають з точки зору Володимира Кара-Мурзи відновитися й взаємини з Україною. Щоб це проілюструвати, він у декількох інтерв’ю згадує Ельзас і Лотарингію — території, за які точилася боротьба між Францією та Німеччиною: «Там вся земля просто просякнута кров’ю. А от зараз ти їдеш із Франкфурта в Страсбург і ти навіть не знаєш, ти ще в Німеччині чи вже у Франції, тому що кордонів немає, люди живуть у мирі та згоді».

Що ж, але Україна готується до зовсім іншого сценарію, який більш нагадує співіснування Ізраїлю поряд із ворожим середовищем. Схоже, так само своє майбутнє бачать й інші європейські країни, що межують з Росією.

Одним із кроків, який Володимир Кара-Мурза пропонує для зміни політики у майбутньому, це процес суспільного осмислення того, що відбулося. «Злочини, вчинені минулими режимами, зроблені публічними; винні у цих злочинах притягнені до відповідальності; ідеології та практики старих систем — однозначно засуджені», — описує він це у своїй колонці для Washington Post.

Але чи справді російське суспільство до цього готове, якщо його лідери намагаються здебільшого його відбілити, а інколи й перенести відповідальність за диктатуру та війну на західні еліти? І чи тільки війна та політичні переслідування ліберальних росіян є тими злочинами, за які варто буде відповісти?

Чи не пропускають такі політики, як Володимир Кара-Мурза чогось важливішого?

І чи не є вони самі частково винними?

Адже маючи усе для того, щоб допомогти Україні перемогти, а своїй батьківщині — запустити процеси змін, вони просто стоять і дивляться на те, як Україна стікає кров’ю, не маючи бажання зупинити занесену Росією для удару руку.

Чи це справді по-християнськи — не допомогти тому, у чиїх бідах винен твій народ?