На початку березня культурну спільноту сколихнула спершу новина про призначення Ігоря Гладуна директором Довженко-Центру, а потім — звинувачення на його адресу у недоброчесності з боку ексдиректора центру Івана Козленка.

Міністерство культури в цій ситуації обрало тактику вичікування, спершу пообіцявши провести перевірку наведених звинувачень, а згодом анонсувавши новий конкурс у Центрі до кінця року. В результаті у повітрі повисла низка запитань, як от якими можуть бути наступні кроки органу управління щодо Довженко-Центру та чим для нього обернуться ці зміни: чи буде це новий крихкий мир, чи варто чекати на новий виток боротьби за його збереження?

В ексклюзивному інтерв’ю «Детектору медіа» креативна директорка центру Олена Гончарук розповіла про те, як ДЦ змінили п’ять років боротьби за інституційне збереження, якою є історія його взаємин з органами управління, а також, яким може бути його найближче майбутнє.

— Почнімо з історії вашого з командою 5-річного спротиву за збереження Довженко-Центру. Попри те, що загроза стабільного функціонування центру зберігається, головної мети - власне, збереження інституції – ви досягли. Як ти сьогодні оцінюєш цей шлях, що, з одного боку, виснажив команду, з іншого – дозволив вам інституційно зміцніти?

— Від початку цей шлях не планувався нами як боротьба – він став нею вже в процесі. В 2021 році, коли я вперше виграла конкурс на посаду директорки ДЦ, мені видавалося, що ми є сталою інституцією, перед якою не стоїть загроза знищення. Центр тоді був місцем тяжіння для дуже різних спільнот — там було цікаво, комфортно, можна було зустріти багато цікавих людей. Це була інноваційна, дуже нетипова для українських реалій інституція, ближча до міжнародних форматів, що поєднувала і збереження кіноспадщини, і неймовірні виставкові проєкти, і цікаві події.

Але уже перші місці роботи на посаді т.в.о. директорки (оскільки контракту зі мною як з директоркою орган управління так і не підписав) оприявнили, що навколо центру існує багато різних інтересів, а майно центру комусь видається значно ціннішим і привабливішим, аніж наша інституційна діяльність. У нас у команді навіть існував внутрішній жарт, що, окрім повних і коротких метрів, у нас ще є квадратні. Саме наші квадратні метри на той момент дуже цікавили Міністерство культури — попервах я сприймала це з щирим неофітським подивом. Далі почалися розмови в ключі «а навіщо нам Довженко-Центр?» і чутки про ймовірне підпорядкування нас у відання Держкіно.

У 2022 році нас таки перепідпорядкували і одразу ж почали активно «реорганізовувати». З’явився сумнозвісний наказ №100, що фактично означав старт демонтажу інституції. Відтак, ми були змушені активно включитися у боротьбу за Довженко-Центр, що у різних формах — перемовин, публічних протестів, судових позовів — триває усі ці роки.

Повертаючись до запитання про те, що цей шлях боротьби дав центру. Останні місяці, на які припала дуже складна зима, загострили для українців питання виживання як такого. За ці місяці я зрозуміла, що ці надскладні п’ять років для ДЦ, попри все, не були суто періодом виживання — це все ж було життя й навіть спроби збереження модусу розвитку. Попри хронічний брак фінансування та певні втрати у команді, ми продовжували не лише боротися за власне збереження, але й працювати з колекцією, створювати проєкти, займатися міжнародною репрезентацією.

— На початку березня відбулося призначення нового директора, на адресу якого наступного ж дня пролунали досить серйозні звинувачення в недоброчесності. Мінкульт пообіцяв розібратися, проте виглядає на те, що ця перевірка була дуже побіжною. Це радше виглядало як намагання заспокоїти громадськість, заразом зберігши зручну людину на посаді керівника інституції. Як цю кризу пережила команда та які в ДЦ настрої нині?

— Я б тут говорила радше за себе, а не за всю команду, тому що думки можуть різнитися. Мабуть, справедливо буде сказати, що ситуація з призначенням нового директора ДЦ є наслідком неспроможності органів управління давати раду з таким демократичним інструментом як конкурси.

— Чому ж? Вони цілком успішно та навіть подекуди прозоро їх проводять. Просто, коли їм не подобаються результати, вони їх ігнорують.

— Саме так. І, з огляду на оголошення Мінкультом про план провести наступний конкурс в ДЦ наприкінці року, постає логічне запитання: а якщо і цього разу органу управління не сподобаються результати?

Щодо факту призначення Ігоря Гладуна, то для колективу воно стало несподіванкою. Цьому передувало те, що орган управління відмовився підписувати зі мною контракт як із переможницею вже другого конкурсу на посаду директора, що відбувся у 2023 році.

— Вони мотивували це тим, що, доки контракт узгоджували, сплив термін його підписання?

— Тут є різні пояснення. Перше полягає у тому, що нібито, якщо контракт не підписаний протягом двох місяців, то далі він «перетворюється на гарбуз». Проте закон цього насправді не говорить. Інше ж пояснення таке, що буцімто конкурс 2023 року через воєнний стан взагалі можна було не проводити, відтак його результати не обов’язкові до виконання.

Якщо говорити про настрої у команді нині, то, звісно, всі хвилюються за долю інституції. За ці п’ять років боротьби за ДЦ команда привласнила собі інституцію в сенсі відчуття, що центр є не лише місцем, де люди працюють, але й місцем, інституційний вектор і загальний добробут якого залежить від їхньої залученості.

— Колекція Довженко-Центру — це найбільша в країні колекція ігрового, документального й анімаційного українського кіно, і вона справді має виняткову цінність для суспільства. Відтак зберегти ДЦ заразом означає і зберегти нашу кіноспадщину.

— Команда усвідомлює важливість покладеного на них завдання працювати з цією колекцією, а також зберігати цю інституцію. Але натомість вони очікують від держави прозорості щодо всіх ключових процесів, пов’язаних з центром.

— Чи є в команді запит на представлення стратегії подальших дій від нового директора?

— Такий запит дійсно є. Свого часу, подаючись на конкурси в 2021 та 2023 роках, я представляла кандидатські програми, що містили стратегії подальшого розвитку інституції, і команда була з ними ознайомлена. Зараз постає логічне запитання, чи щось зміниться в основних напрямках роботи центру? Відтак, усі очікують на оприлюднення нової стратегії. Адже мета завжди визначає засоби. І, власне, про цю мету всі хотіли б чітко почути.

Нам важливо розуміти, чи збережеться центр як інституція, що працює з кіноспадщиною, і водночас як точка тяжіння для різних аудиторій. Бо ми звикли бути видимими, прозорими та професійно впливовими. І навіть, якщо є проблемні точки, важливо їх відкрито проговорювати, незалежно від того, хто є директором інституції.

— Як ти гадаєш, чому це призначення відбулося саме так — коли орган управління призначає директором ДЦ людину з-поза кіносередовища, чию кандидатуру спільнота не підтримує, всі кілька днів обурюються, але все лишається як є. Чи ми як спільнота мали б зробити тут більше — приміром, вимагати твого призначення або чергового конкурсу?

— Гадаю, логіка органу управління тут виглядає доволі зрозумілою: є певна політична воля щодо рішень по Довженко-Центру, про яку вголос ніхто воліє не говорити (хоча колишня в.о. голови Держкіно Юлія Шевчук у приватній розмові сказала мені, що контракту зі мною не буде, давши зрозуміти, що це питання відсутності політичної волі). Але, так чи інакше, саме політична воля тут є визначальним фактором. Решта — лише пошук законної форми для вже ухваленого рішення. Нині, за умов воєнного стану, орган управління може послатися на норму закону, що дозволяє призначати директорів інституцій без проведення конкурсів.

— Але ж вони могли за логікою цих норм закону призначити не пана Гладуна, а тебе — людину, що перемогла у двох конкурсах, успішно керувала інституцією кілька років і має підтримку команди та спільноти?

— Можливо. Але це запитання, знову ж, повертає нас до питання політичної волі при ухваленні подібних рішень.

У якийсь момент я відсунула на другий план власні амбіції щодо посади директорки ДЦ. На перший же план для мене вийшло забезпечення умов для нашої подальшої роботи. І, гадаю, що навіть не маючи лідерської посади, закріпленої на папері, я була в цьому ефективна.

Але лідерство, як я його розумію — це не завжди про одноосібно ухвалювані рішення. Якби з боку команди в момент призначення нового директора пролунав якийсь заклик, тоді б ми, звісно, звернулися до спільноти по публічну підтримку, як неодноразово робили досі.

На жаль, за ці п’ять років ми витратили неймовірну кількість зусиль на політичні протистояння та спроби переконати державу у важливості ДЦ як інституції. Ми пояснювали, у чому полягає інституційна логіка та структура центру, чому так важливо зберігати нашу кіноспадщину. На жаль, треба визнати, що ми витратили роки на переконування невігласів.

Я пам’ятаю, як у перші місяці своєї роботи т.в.о. директорки ДЦ, намагалася говорити з ексміністром культури Олександром Ткаченком про подальший розвиток інституції.

— А я пам’ятаю, як в одному з наших із тобою інтерв’ю 2022 року ти говорила, що, попри всі спроби пояснити логіку інституційної роботи ДЦ пану Ткаченку, твої аргументи так і не були почуті.

— Саме так. А згодом Міністерство культури перепідпорядкувало нас Держкіно (гадаю, саме в той момент пан Ткаченко «умив руки», відсторонившись від ситуації), а ми мусили розпочати боротьбу за власне збереження. Я переконана, що Ткаченко чудово розумів, що відбувається, але обрав не втручатися.

Найцікавіше те, що чимало пунктів плану розвитку центру, який у 2021 році я презентувала на конкурсі, наразі втілені в реальність. Зокрема, у 2025 році Президент надав центру національний статус, хоча мене переконувалии, що цього ніколи не станеться. Насправді ж центр був від початку створений, як національний (навіть коли ще офіційно не було відповідного закону, цей статус був від початку прописаний у його статуті). Цей статус ми втратили в 2007 році — підозрюю, що однією з причин цього було те, що відчужувати майно національних інституцій значно складніше.

Чиновникам справді часом бракує далекоглядності, аби бачити перспективу розвитку культурних інституцій. Так, низка інституцій, що з’явилися або зросли після Революції гідності — Довженко-Центр, Український культурний фонд, Український інститут тощо — давно переросли моделі, за якими були створені. Але чиновники чомусь не дають собі роботи осучаснити ці моделі таким чином, аби дозволити інституціям ставати більш суб’єктними й автономними. Натомість активно намагаються запхати їх у рамки застарілих норм та нормативів. Бо так простіше.

— Інституції культури й органи управління часом ніби взагалі стоять на протилежних позиціях: одні шукають можливостей для розвитку «всупереч», інші ж прагнуть лише регулювати та контролювати.

— Власне. Проте «регулювати та контролювати» — це дуже радянська позиція, в основі якої — банальний страх, що без щохвилинного контролю інституції «вийдуть із берегів». Між тим, якщо спробувати побачити в інституціях партнерів, із якими можна спільно працювати задля досягнення кращих результатів, це може якісно змінити взаємини органів управління з закладами культури.

— Як ти бачиш ситуацію, яка склалася наразі та в якій команда працюватиме далі? Де тут основні больові точки, загрози та небезпеки?

— Один із ключових викликів, які я бачу — це комунікація, як усередині інституції, так і назовні. ДЦ залишається в підпорядкуванні Держкіно, і зараз мені видається нерозумним розпочинати боротьбу за те, аби це змінити. Більш конструктивним мені здається пошук способів взаємодії. Жорстка конфронтація нині може нас просто зруйнувати як інституцію, а саме цього ми всі ці п’ять років намагалися уникнути.

Тому наразі я б сфокусувалася на тому, що є основними завданнями Довженко-Центру — це збереження та примноження нашого фільмофонду, забезпечення доступу до колекції як в Україні, так і за кордоном, осмислення нашої кіноспадщини, робота з міжнародною репрезентацією, залучення аудиторії тощо. І тут важливе завдання команди — налагодити таку взаємодію з новим керівником, аби він уможливив продуктивну роботу з цими завданнями. Якщо вже йому дісталася така роль, його і наше завдання — зробити все, аби центр продовжував розвиватися найкращим чином.

— Це дуже виважена інтенція. Я трохи загострю запитання: чи станом на зараз усе ще є загроза інституційного збереження ДЦ, чи це радше ситуація певного хиткого балансу, який важливо втримати?

— Нинішня ситуація на рівні комунікації ДЦ з Держкіно як органом управління набагато здоровіша, аніж була рік чи два тому. Зараз у нас є діалог, голова Держкіно Андрій Осипов регулярно спілкується з командою.

За час, що триває наша інституційна боротьба, змінилося четверо міністрів культури. Це дуже велика плинність кадрів. При цьому інституції культури мають існувати вдовгу, і важливо забезпечити стабільність їхньої роботи. Ми маємо виробляти інтелектуальний продукт, розвивати команду та центр. І тут важливо, аби ДЦ не сприймався органом управління як дратівливий заклад культури, що лише прагне отримати більше фінансування та автономії, а щоб це була партнерська розмова, де держава гарантує нам недоторканість та інституційну цілісність, а ми — працюємо над інституційним розвитком.

У реальності ж органи управління часом приймають певні рішення щодо культурних інституцій просто тому, що можуть. Бачити ж у нас рівних партнерів держава, на жаль, не завжди готова.

— Поговорімо трохи про майбутнє. Мінкульт після звинувачень на адресу пана Гладуна заявив, що це призначення є тимчасовим і до кінця року відбудеться конкурс на посаду директора ДЦ. Хоча словосполучення «конкурс на посаду директора ДЦ» вже звучить трохи як оксюморон, зважаючи на історію двох попередніх. Цікаво, хто взагалі захоче піти на цей конкурс, а потім на посаду, на яку тебе не допускали цілих п’ять років. І як будь-якому новому директору центру будувати взаємодію з органами управління за цих умов?

— Я схвально ставлюся до обіцянки органу управління провести ще один конкурс. У нас немає іншої держави, тому «якщо не ми — то не ми». Що я маю на увазі? Культурна спільнота за ці роки насправді зробила неоціненний внесок у боротьбу за збереження ДЦ. Тому я думаю, що зараз варто всерйоз замислитися над тим, хто міг би податися на конкурс.

Але, хай як складеться історія з майбутнім конкурсом, я б хотіла, аби він відбувся у здоровій атмосфері. До цього ще треба дожити, і я сподіваюся, що нам як команді вдасться вибудувати такі стосунки з нинішнім директором центру, що сприятимуть розвитку інституції в цей період.

— Попри згадану тобою підтримку центру з боку спільноти, у мене все ж є сумнів, чи ми зробили достатньо. В кризові моменти ми справді виявляли активність, але потім фокус нашої уваги зміщався на щось інше. І це привід не лише для саморефлексії, але й для запитання, як спільнота може підтримати Довженко-Центр зараз?

— Ти маєш рацію. Коли пальці держави на нашому горлі дещо розтискалися, увага спільноти до подій в ДЦ справді ставала менш активною. Щоразу, щойно ставало трохи легше, і ми в команді так само переключалися на рутинну роботу кіноархіву. Але з часом обставини змусили нас навчитися поєднувати ці два модуси. Тому я не думаю, що спільнота тут щось не допрацювала. Якщо питання тут і є — то до всіх нас.

Зараз же, якщо ми приймаємо той факт, що орган управління призначив нового директора ДЦ, то мусимо визнати, що тепер боротьба за убезпечення центру є і його роботою. Також перед ним стоятиме завдання допомогти команді реалізувати її професійний потенціал і зробити все, аби до центру знову приходило більше людей.

Спільнота ж, якщо прагне підтримати центр на цьому етапі, може зняти свої «білі пальта» і прийти до нас працювати. Це був би спосіб і підтримати нас, і побачити багато важливих процесів у ДЦ зсередини, і збагатити інституцію «свіжою кров’ю». Сподіваюся, ми невдовзі зможемо оголосити нові вакансії, тож радо запрошую колег на них подаватися.

Окрім цього, спільнота може запрошувати нас до діалогу, артикулювати свої запити та ділитися думками стосовно роботи Довженко-Центру.

— Ти віддала цій інституції майже 10 років свого життя. Чи ти відчуваєш сатисфакцію від усвідомлення, що ДЦ працює, і навіть попри те, що до остаточної перемоги далеко, ви пройшли неймовірний шлях, і дійшли туди, куди мало хто б зміг?

— Попри цей непростий шлях, я щаслива, що за ці роки через центр пройшло стільки чудових людей, стільки важливих проєктів і неймовірна кількість любові. Наша команда за ці роки була причетна до дуже важливих речей. Адже хто б міг подумати 10 років тому, що на нашу долю випаде історичне завдання зберегти інституцію від знищення? Це був період нарощування нових компетенцій, відстоювання власних цінностей і заразом період усвідомлення власної професійної обмеженості (адже, порівнюючи нас із подібними міжнародними інституціями, що мають потужну державну підтримку і мандат, я розумію, що ми ще далеко не там).

Тому так, я відчуваю втіху від усвідомлення, що за п’ять років боротьби ми не втратили інституцію. І разом із тим — надію, що нам усім вдасться знайти спосіб уможливити її подальший розвиток. Адже Довженко-Центр — це про весь український кінематограф у всьому його різноманітті. Це така собі точка зборки. Я мрію побачити, якою сильною, цікавою, багатовимірною ця інституція ще може стати. І саме тому так важливо, аби все, що ми робимо, працювало задля розвитку центру, а не становило для нього чергову загрозу.

Фото: Максим Поліщук