У подкасті «Медіуми» Анна Бабінець, керівниця незалежної розслідувальної агенції «Слідство.інфо», розповіла про те, як команда вийшла на тему розслідування «Державні діти» через закритий звіт українського омбудсмена, чому система опіки виявилася настільки розмитою, що «відповідального знайти неможливо» та як журналісти місяцями добивалися коментарів від міністерств, дипломатів, місцевих чиновників і благодійників.

А також про надзвичайно складну роботу з підлітками, які пережили травматичний досвід, про журналістську етику й довіру та наслідки. Чому в Туреччині на розслідування відреагували на рівні президента вже за кілька годин, а в Україні тривалий час панувала тиша? І як публічність цієї історії вплинула не лише на політичні заяви, а й на реальні людські долі, зокрема на життя героїні, якій вдалося повернути дитину ще до завершення судових процесів.

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Spotify, SoundCloud, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформах.

00:00 «Спосіб, у який ми отримали інформацію, свідчить про те, наскільки закрита система»;

03:30 «Парадокс державної інтернатної системи в тому, що за дітей відповідає така кількість людей, що відповідального ти не знайдеш»;

06:28 «Дітям хотілося розказати про несправедливість»;

10:05 «У нас було єдине домовлене інтерв’ю»;

13:43 «Коли розслідування вийшло у Туреччині, через дві години була реакція Ердогана»;

18:30 «Реакції на фільм з боку правоохоронних органів не було і немає станом на зараз»;

22:12 «Дівчата народжували самі. У пологовому ніхто до них не приходив»;

27:25 «На показ фільму прийшла Інна Мірошниченко, вона сказала, що перейнялася долею Насті й буде її захищати»;

28:47 «Ми сподіваємося, що держава зверне на Настю увагу та допоможе. Щоб розірвати коло, коли сирота народжує сироту»;

30:55 «Ми бачили звіт омбудсмена українською мовою. Ми згадали, напевно, 20% порушень»;

32:53 «Поліція закрила справу, бо «не встановили складу злочину»;

35:10 «Мені здається, що це змова дорослих: «Просто давайте не будемо про це говорити, ніби цього немає».

«Спосіб, у який ми отримали інформацію, свідчить про те, наскільки закрита система»

Наталка Соколенко: Розслідування «Слідство.інфо» «Державні діти», я думаю, що більшість аудиторії подкасту подивилися і встигли відрефлексувати. Що стосується мене, я не можу ніяк забути й продовжую стежити за новинами, які слідують за прем’єрою. Після прем’єри виходять новини — різні, зокрема, й позитивні. Будемо теж про це говорити.

Розслідування — просто приголомшлива історія про долю українських дітей-сиріт, яких якісь нещастя продовжують переслідувати не лише в Україні, а й, наприклад, у Туреччині, де для них мало би настати якесь полегшення. Тобто від початку широкомасштабного вторгнення вони опинилися там завдяки благодійникам, а також державним, до речі, структурам обох країн — і України, і Туреччини. І все мало би бути добре, але дорослі неналежно про них подбали. Завершилося це тим, що дві дівчинки поїхали звідти, з Туреччини, повернулися до України вагітними. І що найприкріше, мені здається, в цій історії — це те, що тут, уже у своїй державі, вони були покинуті напризволяще й «народжували самостійно». Саме так було написано в матеріалі «Слідство.інфо». Анно, як ви вийшли на цю тему?

Анна Бабінець: Насправді той спосіб, у який ми отримали цю інформацію, свідчить про те, наскільки закрита ця система, бо дуже багато дорослих знали про те, що трапилося. Моя колега з Чехії, яка теж очолює місцеву розслідувальну агенцію, розповіла мені, що на неї вийшло джерело і ця людина передала їй англомовну версію звіту, який робив офіс українського омбудсмена в Туреччині. І вона мені сказала: «Там написані страшні речі. Чи хочеш ти це дослідити?».

Коли я прочитала, я сказала: «Так, це страшні речі. З підлітками, дітьми працювати важко, але ми спробуємо підняти цю історію». І базуючись на цьому витоку, який прийшов з-поза меж України, ми з моєю колегою Яніною Корнієнко почали шукати зі всього натовпу дорослих — людей, які відповідали за цих дітей, і які будуть хоч щось говорити.

На щастя, були люди, які нам трохи допомагали, але переважно допомагали розібратися в темі й знайти докази ті ж самі підлітки, випускники й випускниці інтернатів. З 9 дітей, уже повнолітніх, до яких ми звернулися з проханням розповісти, 7 погодилися говорити. З дорослими ситуація складніша: десь із 29 говорили 7 чи 8.

«Парадокс державної інтернатної системи в тому, що за дітей відповідає така кількість людей, що відповідального ти не знайдеш»

Наталка Соколенко: Хто ці 29 дорослих? Це люди, які безпосередньо несли відповідальність за те, щоб із цими дітьми все було нормально на території Туреччини?

Анна Бабінець: Увесь парадокс цієї державної інтернатної системи в тому, що за дітей відповідає така кількість людей і структур, що зрештою відповідального ти не знайдеш. Це було і Міністерство соціальної політики України, і МЗС, оскільки там також було залучене посольство України в Туреччині, де видавалися певні дозволи. Це були й турецькі відповідальні. Ми понад місяць писали запити, намагалися контактувати, перекладали їх турецькою — нам узагалі ніхто не відповів. Це українські представники служби у справах дітей. Це низка місцевих чиновників, адже ми говоримо про інтернатні заклади Дніпропетровської області — саме їх евакуювали. Це і заступниці голови обласної державної адміністрації Дніпропетровської області, які не знаходили часу, постійно були у відрядженнях. Тобто це низка людей, де кожен відповідав за якийсь шматок цієї історії і переважно вони відмовилися з нами говорити. Але були й ті, хто говорив.

Наталка Соколенко: Ну, зокрема, так званий благодійник.

Анна Бабінець: Так, ця історія чим іще відрізняється від інших. Ми не вперше стикаємося з жорстоким поводженням із дітьми в інтернатах. Ми знаємо історії, коли це відбувалося за кордоном, але тут, скажімо так, вплинула нова персона — це очільник благодійного фонду, фонду Руслана Шостака. Це бізнесмен, власник «Єви» і «Варуса». І коли почалося повномасштабне вторгнення, за його словами, представники місцевої влади Дніпропетровської області звернулися до нього з проханням допомогти з евакуацією цих дітей. Тоді був створений проєкт «Дитинство без війни», про який ми згадуємо в нашій історії. І він вирішив це зробити. І виглядає так, що тепер відповідальність частково за те, що трапилося, лежить і на ньому. Очевидно, що люди з фонду все це заперечують і кажуть, що вони за це не відповідали. Тим не менше й далі у відкритих джерелах залишається багато доказів того, що цих дітей знімали в промороликах, тобто в досить тісному спілкуванні перебували представники фонду і сам Руслан Шостак. І в піар-інтерв’ю він розповідав, що знає цих дітей, що їздив, спілкувався з ними.

Але коли ми прийшли з питаннями, всі почали казати, що нічого не знали, не бачили. Одна з дівчат їхала з Туреччини на сьомому місяці вагітності. Дуже маленька за комплекцією дівчинка. Не бачити на сьомому місяці вагітності в серпні–вересні, коли вона залишала Туреччину, що вона вагітна — мені здається, для цього треба просто не мати очей або не хотіти бачити.

«Дітям хотілося розказати про несправедливість»

Наталка Соколенко: Поговорімо про журналістську роботу. Ви вже сказали, що було складно працювати і з підлітками, і з дорослими, добиватися від них інформації. Однак вам це вдалося. І з паном Шостаком усе ж таки вдалося організувати інтерв’ю — досить тривале, я би так сказала. Я, коли дивилася кіно, весь час думала, на якому моменті він зупиниться, переверне шахівницю на столі, грюкне дверима і піде. Але ви його дотримали до кінця, дотиснули.

Окреме захоплення викликає й те, як усе ж таки вдалося розговорити підлітків, тим паче в такій складній ситуації опинилися ці дівчата. Як це вдалося? Тобто чим можете поділитися, які лайфхаки: як зараз говорити, щоб дістати цю інформацію?

Анна Бабінець: Тут я маю велику вдячність висловити своїй колезі Яніні Корнієнко, тому що вона багато працює в журналістиці розслідувань, але можливість сконтактувати з різними людьми — це справді специфічна категорія. Це діти, які пережили важкі речі. І до них знаходила підхід саме Яніна. Вона тримала з ними зв’язок, вона їх вишукувала.

Ми, наприклад, стикнулися з тим, як знайти телефонний номер випускника чи випускниці інтернату? Ніяк. У багатьох немає телефонів. Тобто як ми шукали: знаходили по якихось базах даних. Яніна їхала і ходила по гуртожитках, питала, як знайти цю людину, шукала контакти в інстаграмі. Вони сидять у соцмережах, але телефонних номерів немає. Вона просто приїжджала до них додому за тими адресами, які їй давали, їздила по всій Дніпропетровській області. Тобто це така журналістика, як у 70-х роках, коли ти просто їздиш ногами і всіх вишукуєш. Яніна здійснила кілька поїздок, запитувала в цих дівчат і хлопців: «А може, ще хтось знає?»

Основною мотивацією було й те, що їм хотілося розказати про несправедливість. Більшість із них уже старші за 18, тому нам не потрібні були дозволи. І вони хотіли розповісти про те, що з ними відбулося. Вони відчували, що це можливо, і ми їм так і казали: що це нагода розповісти і, можливо, будуть якісь наслідки. Ми давно займаємося розслідуваннями, у нас був чіткий фокус у цій історії — що є відповідальність дорослих і ці дорослі мають її понести. Ми маємо дуже чітко зосередитися на порушеннях як розслідувачі, а не на соціальних драмах і щоб за ці порушення настало покарання.

Мені здається, що для цих випускників і випускниць інтернатів основною мотивацією було розповісти про те, що дорослі були неуважні й ставилися до них несправедливо. Зараз коли вони вже випустилися, уже незалежні від цього закладу, але все ще це пам’ятають, вони були готові говорити. Цим дітям немає що втрачати, на відміну від дорослих, які сидять на посадах, на фінансуванні й усіляко ховають очі від наших питань.

Наталка Соколенко: Тобто Яніна пояснила цим дітям мету, для чого вона бере це інтерв’ю — не просто щоб когось вразити, а для того, щоб дійсно добитися справедливості. І вони на цей мотив погоджувалися.

«У нас було єдине домовлене інтерв’ю»

Наталка Соколенко: А дорослі?

Анна Бабінець: Дорослі… У нас там кілька дорослих усе-таки фігурують у фільмі. Там є керівниця інтернату — дуже колоритна, яка розповідає, що це вже «зіпсовані діти, що ви хочете від мене».

Наталка Соколенко: «Такі народилися». Якщо за шкалою жахів, то це максимально жахливе висловлювання, яке може дозволити собі людина.

Анна Бабінець: Яка відповідає за долі цих дітей, яка отримує державне фінансування — досить велике, яка сидить на цій посаді й розповідає, що вони вже попалися їй зіпсовані, мовляв, що ви від мене хочете. І вона каже: «Це не вина вихователів, це вже їхні батьки нам їх зіпсували». Мені здається, що з таким підходом і такою концепцією взагалі не варто працювати в цій системі. А вона відповідає за долі дітей.

Усі дорослі, з якими ми говорили, більшість із них Яніна ходила по домах, по закладах. Щодо домовлених інтерв’ю наперед, у нас було єдине домовлене інтерв’ю — з Русланом Шостаком. Тобто ми домовилися, в певний час прийшли, добре підготувалися, записали. Усе інше — це те, що я на нашому внутрішньому сленгу називаю «гоп-стоп інтерв’ю»: прийшли на роботу, біля будівлі. Яніна дуже довго провела час біля будівлі Дніпропетровської обласної військової адміністрації — там, де вона намагалася знайти відповідальних. Так само вона прийшла до цієї керівниці інтернату — у заклад, де вона працює. До пана Тітова, вихователя, прийшла додому. Це інтерв’ю записане на сходовій клітці. Тобто весь фільм зроблений ногами: поїздками, стукотом у двері. Ми як розслідувачі, таку журналістику й робимо, але цей фільм повністю побудований саме на такій журналістиці.

Наталка Соколенко: А Шостак, голова благодійного фонду, він знав, яка мета вашої розмови?

Анна Бабінець: Знав. Ми, насправді, вже давно відійшли від історії, що скажемо одне, а запитаємо інше. Ми пересилали питання. Ми казали, що в нас є звіт омбудсмена. Ми говорили, що там є речі, які стосуються порушень прав, і ми хочемо про це поговорити.

Тобто вони знали. Ми дуже довго готувалися. Ми спеціально виділили зі звіту ті питання і цитували їх під час інтерв’ю, щоб не викривляти інформацію, які могли стосуватися сфери відповідальності фонду. Бо все-таки розселення в готелях, а діти жили в готелях. З того, що ми, досліджуючи тему, зрозуміли, це була відповідальність цього фонду. Вони за це платили, вони наймали охорону. Тобто саме ці питання ми й виділили в розмові з паном Шостаком. Мені здається, що він, напевно, готувався. Я, насправді, дуже вдячна, що він пішов на це інтерв’ю, тому що не дуже багато чиновників…

Наталка Соколенко: Тому я й здивована, що він погодився дати таке розлоге інтерв’ю.

Анна Бабінець: Мені здається, що він і представники його фонду, які теж були присутні під час інтерв’ю, були впевнені, що вони все зробили так добре, що те, що ми знайдемо, не зможе нічого зіпсувати. Ми, власне, і не прийшли нічого псувати.

Насправді, під час кількох зустрічей ми стикалися з такою точкою зору: «Та всім було добре. Ну гаразд, дві дитини завагітніли». Типу, я навіть бачила допис, що це всього 0,2%. Але як ми можемо міряти це якимись відсотками чи кількістю, якщо це долі живих людей?

«Коли розслідування вийшло у Туреччині, через дві години була реакція Ердогана»

Наталка Соколенко: Я хотіла б запитати про наслідки. От часто, як мені здається, не всі глядачі, слухачі та читачі журналістських розслідувань до кінця усвідомлюють, яка їхня мета. І особливо під час широкомасштабного вторгнення не всі готові чути критику на адресу влади чи тих структур, які дійсно вивезли дітей до Туреччини подалі від вибухів та інших жахів нашої війни. Але, як на мене, це потрібно пояснювати, тому що в нас не такі вже й глибокі традиції свободи слова й розуміння ролі та місця журналістів і журналістської діяльності. Отже, які наслідки цього розслідування?

Анна Бабінець: Це одне з розслідувань, у яких дуже багато апдейтів увесь час. Ми постійно пишемо оновлення, бачимо реакцію з дуже багатьох боків. Це була надзвичайно велика історія в Туреччині, як не дивно, бо там також була опублікована турецькомовна версія.

Наталка Соколенко: Тобто Туреччина підхопила цю історію. Так? А як вони її висвітлювали? Це дуже цікаво.

Анна Бабінець: У нас є колега в Туреччині, яка зробила розслідування, базоване переважно на нашому. Те, що вона могла на тому етапі отримати у вигляді коментарів, вона додала, але їх було дуже мало. І коли розслідування вийшло, через дві години була реакція Ердогана, президента Туреччини, який сказав, що велося якесь розслідування. І з важливого меседжу — ми це також у себе публікували — Ердоган сказав, що українська сторона відмовилася селити українських дітей у закладах Міністерства соціальної політики. Тобто в Туреччині теж є державні заклади, державні структури, які несуть відповідальність за дітей і вони пропонували розселити дітей там. Але з того, що він сказав, українська сторона відмовилася від таких послуг і повідомила, що селитимуть дітей у готелях.

Чому ми так концентруємося на готелях? Бо ми як дорослі відповідальні люди, розуміємо, що готель — це зручно: тобі приготували сніданок, обід, от тобі басейн, от тобі класна територія. Але це купа дітей різного віку. Кімнати, у яких вони сплять разом. Місць для навчання: там був клас на 25 людей, а дітей було більше ніж 500. Також там працюють кухарі. Власне, ті турки, від яких завагітніли дівчата, працювали кухарями. Працює обслуговуючий персонал. Це постійний перетин цих дітей між собою і з чужими дорослими. Інтернатна система в нас радянська, вона погана, ці всі заклади закриті. Але, тим не менше, допуск на територію випадкових людей в Україні все одно якось регламентується, хтось несе за це відповідальність.

Там є звернення п’ятьох чи десятьох членів парламенту до Міністерства соцполітики з вимогою відзвітувати, що відбувалося. Там є заява 59 асоціацій юристів із вимогою розслідувати далі. Там нібито відновлюється розслідування, бо фактично це сексуальний аб’юз — ідеться про неповнолітніх дівчат, з якими мали сексуальний контакт.

Наталка Соколенко: А в Туреччині теж є законодавчі обмеження?

Анна Бабінець: Так, там достатньо жорсткі законодавчі обмеження. У нас вік сексуальної згоди — 16 років, а в Туреччині — 18. І там достатньо серйозні терміни.

Наталка Соколенко: Тобто вони не могли не розуміти, ці турки, коли вступали в сексуальні контакти з неповнолітніми українками?

Анна Бабінець: Не могли. І в Туреччині, як мені пояснили політичний контекст, наближаються вибори. У Туреччині, як в авторитарній країні, не можна говорити про корупцію в принципі, там немає класичної розслідувальної журналістики. Але ця історія сколихнула суспільство, тому що в них досить високі вимоги до ставлення до дітей, до опіки щодо дітей, особливо тих, кого вони врятували від війни, прихистили й хотіли всіляко допомогти. І допомагали, очевидно.

І це справді велика історія в багатьох медіа. Ми бачимо, що передруків було 40 чи 50. І до нас уже звертаються місцеві юристи, які хочуть відстоювати права українських дітей у Туреччині, якщо триватимуть різні судові процеси. Тобто в Туреччині це мало достатньо великий соціальний резонанс. І ми бачимо за переглядами нашого фільму з Туреччини, бачимо досить великий потік на YouTube — що з турецьких сайтів переходили й дивилися його.

«Реакції на фільм з боку правоохоронних органів не було і немає станом на зараз»

Наталка Соколенко: А Україна?

Анна Бабінець: З Україною все складніше. Крім того, що в процесі майже всі відповідальні дорослі не хотіли коментувати. Коли вийшов фільм, ні від кого з державних представників не було жодної реакції.

Наталка Соколенко: От бачите, як ви підкреслили, що реакція президента Ердогана була через дві години після публікації матеріалу, а тут тривалий час не було жодної реакції — ні від кого.

Анна Бабінець: Ні від кого. Я не кажу, що президент Зеленський мав би сказати про це у вечірньому зверненні. Ми прекрасно розуміємо, у якому політичному контексті ми знаходимося. Тривають усі ці виснажливі перемовини.

Наталка Соколенко: Але стосунок до цієї історії має якраз його дружина, перша леді Олена Зеленська. Вона могла би відреагувати.

Анна Бабінець: Так, власне, це і було. Був наш запит, бо все-таки у нас перша леді знаменита тим, що вона турбується про дітей. І ми знайшли в її соцмережах і в процесі підготовки цієї історії люди, які були причетні до цієї евакуації, казали, що Олена Зеленська займалася цими дітьми.

У нас є фото, відео, де вона зустрічається з першою леді Туреччини Еміне Ердоган і вони говорять про дітей. Потім почало з’ясовуватися, що це якісь інші діти, з якогось іншого закладу, а про тих сиріт ніхто нічого не знав. Але, тим не менше, коли ми готували наше розслідування, ми близько місяця надсилали питання, запити до Офісу Олени Зеленської. На жаль, відповідей не отримували.

І коли вийшов фільм, відповіді теж не було. Ми знову почали писати запити, розсилати їх по всіх можливих каналах, бо, може, ви якось відреагуєте? Усе-таки йдеться про українських дітей. І зрештою, днів через десять після прем’єри надійшла реакція. Ми опублікували фільм 28-го листопада, а відповідь на запит прийшла 9-го грудня ввечері, ми її опублікували на сайті.

Наталка Соколенко: І що в тій відповіді?

Анна Бабінець: Що Олена Зеленська нічого не знала про ситуацію, яку ми висвітлили у фільмі. Вона хвилюється за всіх дітей, вона стурбована і збирається подавати запити до Офісу Генерального прокурора, оскільки тривало офіційне розслідування щодо цього кейсу. Вона також збирається звертатися до Міністерства соціальної політики й цікавитися, що ж там сталося. Тобто якісь дії, принаймні, нам так відповіли, вона збирається зробити. Очевидно, ми стежимо за своїми історіями і коли мине певний час, ми запитаємо, який результат.

Наталка Соколенко: До речі, був допис на сторінці керівника Офісу Генеральної прокуратури Руслана Кравченка. І він теж написав такий розлогий, але дуже абстрактний пост про те, що діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, — це для нього першочергова задача. Але він не називає, що йдеться про дітей, долю яких показали журналісти-розслідувачі проєкту «Слідство.Інфо». Я ж не помиляюся, не згадує він вас там?

Анна Бабінець: Він не згадує. Мені здається, це інша історія. Він відвідав «Місто добра» Марти Левченко в Чернівецькій області, тобто там діти знедолені. Або з батьками, або позбавлені батьківського піклування. І він написав цей пост під тим враженням. Реакції на наш фільм з боку правоохоронних органів і від Генерального прокурора не було і немає станом на зараз (розмова відбулася 15 грудня — «ДМ»).

Наталка Соколенко: А я, читаючи його допис, була на 100% впевнена, що йдеться саме про ваше розслідування і його реакцію.

«Дівчата народжували самі. У пологовому ніхто до них не приходив»

Наталка Соколенко: А як розслідування відбилося на самих героїнях, на цих двох дівчатках, які народили в неповнолітньому віці? І мусили, як ви писали у своєму матеріалі, «народжували самостійно»? Я не можу цього осягнути, от чесно. Одній було 15 років, іншій — 17.

Анна Бабінець: Так, ситуація була така, що дівчат відправили в Україну, поки всі інші діти, які були в цьому проєкті, залишалися в Туреччині. Нібито через те, що в них уже був вік і їм треба було вступати в ПТУ. Але не всі їхали вступати в ПТУ — частина їхніх однолітків залишалася. От їм треба було терміново поїхати вступати в ПТУ. Їх влаштували в ПТУ в Дніпрі та в Кривому Розі.

У нас дуже детально є вся ця історія. Ми все це не включали в фільм, бо наш фільм більше про відповідальність дорослих, ніж про ці деталі, цю драму. Ілона жила в гуртожитку, виконувала якісь роботи. Оскільки йшлося про практику і вона каже, що на якомусь місяці вагітності, там на восьмому чи дев’ятому, мала щось шпаклювати, бо це була частина практики в цьому ПТУ. Потім вона народжувала сама, оскільки в неї були проблеми.

І в тієї, і в іншої батьки не впоралися з вихованням. Там ніби є рідні батьки, позбавлені батьківських прав: хтось є, хтось помер, які багато пили, піддавали ризику життя дітей, і вони опинилися в інтернатах.

Зрештою Ілона поїхала народжувати з гуртожитку ПТУ дитину. Коли вона народила, якийсь час перебувала в будинку матері й дитини. А потім у неї важко складалося життя, а зараз, ніби, трохи краще.

Усі вони народжували самі. У пологовому ніхто до них не приходив — ні з соціальних служб, ні з благодійного фонду. Відправили, спекалися, забули про них — хай самі народжують. Це правда. Це нам розповідали дівчата. Єдине, що до них приходили один раз, щоб вони підписали якісь папірці про те, що всі ці сексуальні стосунки з турками були за взаємною згодою, для того щоб нікого не посадили. Це все, що хотіли від цих дівчат люди, які не догледіли їх, аби нікого не покарали. І щоб ми про це все забули.

З Настею, яка молодша, вона народила у 15, зараз їй 17 років. З її донькою сталася більш драматична історія. Вона народила, жила, знімала квартиру, бо мала якусь стипендію — чи то в технікумі, чи в ПТУ. На якийсь час, на кілька місяців, до неї приїжджав турок, від якого вона завагітніла. Вони підтримували стосунки, він приїжджав, вони намагалися жити сім’єю. Але, за її свідченнями, він почав її бити, почав сходитися з іншими дівчатами, жінками. І зрештою він поїхав з України, вона залишилася сама з дитиною.

Вона пішла до місцевої благодійної організації, яку очолює місцевий, як його називають, пастор. Це якась церква, якщо я не помиляюся, протестантська. І там він надає притулок знедоленим. Настя з донькою Мілек — дівчинку звуть Мілек, з турецької це «янгол» — жила в цьому притулку.

Потім, за її словами, цей пастор Максим Фетісов сказав, що ти, напевно, втомилася, є можливість поїхати на кілька місяців за кордон — залишай нам дитину, поїдь і відпочинь з якоюсь іншою дівчинкою. Вона поїхала ніби як на три місяці в Нідерланди, але, за її словами, зворотних квитків у неї не було. Вона затрималася там на п’ять місяців, поки якось назбирала грошей.

А була оформлена довіреність на цю дитину, яку вона залишила у пастора. Коли вона повернулася, їй сказали, що все — ти більше не маєш права на дитину. За її словами, їй не давали бачитися з дитиною. І зрештою, вже в процесі роботи над фільмом, уже восени, ми з’ясували, що триває судовий процес позбавлення батьківських прав Насті, хоча вона казала, що хотіла би сама піклуватися про свою дитину, бути мамою. Але, за її словами, її не допускали.

Ми прийшли на інтерв’ю до пастора, він одразу відмовився коментувати цю ситуацію. Згодом дізналися, що ця дитина перебувала в сім’ї самого пастора. І в цьому процесі позбавлення батьківських прав, як ми бачимо, були залучені адвокати від сім’ї пастора. Тобто, найімовірніше, все йшло до того, щоб позбавити Настю батьківських прав, а дівчинку — щоб її вдочерили або щоб якусь форму опіки мала сім’я пастора. Так ми припускаємо. На жаль, він відмовився коментувати цю історію щодо цієї дитини.

«На показ фільму прийшла Інна Мірошниченко, вона сказала, що перейнялася долею Насті й буде її захищати»

Наталка Соколенко: І на цій драматичній ноті й завершується фільм, коли Яніна телефонує Насті й каже: «У тебе завтра суд». Але є розвиток цієї події, і це цікаво. Який все-таки вплив мають журналістські розслідування на долі людей — не лише на якісь структури, посадовців, на їхню відповідальність, а й на героїв.

Анна Бабінець: Так, насправді ми дуже переживали за долю цієї дівчинки, яка народила дитину, про яку ніхто не піклується. І ми весь час думали, як журналісти: як нам це показати, як іще далі цим займатися, бо це дуже важкі речі.

І зрештою на показ нашого фільму прийшла правозахисниця, відома блогерка Інна Мірошниченко, яка сама виховує прийомних дітей, знає, що це таке. І вона після фільму встала і сказала, що дуже перейнялася долею Насті й буде її захищати. Вона бачить, що та судиться. Ми до цього не спілкувалися, ми не були знайомі. Вона прийшла на показ, дізналася цю історію і сказала, що сама має дитину, яку народила сирота. Вона сказала, що хоче, щоб у цієї маленької Мілек була рідна мама. Вона сказала: «Я готова до судових процесів, буду їздити, буду допомагати Насті впоратися».

«Ми сподіваємося, що держава зверне на Настю увагу та допоможе. Щоб розірвати коло, коли сирота народжує сироту»

Анна Бабінець: Але абсолютно дивним чином між судовими засіданнями зібралася комісія, на якій були присутні представники державних органів і представники Фетісова. Він, ніби, і сам там був, і його адвокати були. І на цій комісії була присутня  Інна Мірошниченко. Було вирішено повернути дитину Насті — навіть до завершення судових розслідувань.

Наталка Соколенко: Навіть до завершення?

Анна Бабінець: Так. Тобто на цей момент вона не була позбавлена батьківських прав. На щастя, напевно, вчасно вийшла історія, бо якби вона була позбавлена, це все повернення зайняло б роки. Дитина би забула свою маму — вона і так її не бачила, за різними свідченнями, від пів року до року, тобто їй не давали бачитися, за її словами.

Як сказала Інна Мирошниченко, була зібрана досить серйозна база проти Насті — що вона погана мама, що вона не впорається зі своїми обов’язками. Тобто все, швидше за все, йшло б до того, що її позбавили б батьківських прав, і ця дитина росла б в іншій сім’ї.

Але абсолютно дивним чином — і сама Інна, я з нею говорила того ж дня каже: «Я такого ніколи не бачила. Як швидко всі зібралися і прийняли рішення. І місцеві державні органи дали цій дитині, випускниці інтернату, можливість ростити свою дитину».

Зараз Настя перебуває в будинку матері та дитини, там про неї піклуються. Ми з нею на зв’язку, Інна Мирошниченко з нею на зв’язку. Тобто там їй мають допомогти стати на ноги, освоїти якусь професію і стільки, скільки буде треба вона там перебуватиме.

Також, за словами Інни Мірошниченко, під час цієї комісії був присутній заступник мера міста і він сказав, що Настя належить до такої соціальної категорії, яка має право на соціальне житло. Тобто ми сподіваємося, що завдяки цьому розголосу, завдяки цій увазі суспільства, різних людей, доля Насті і доля її дитини складуться. І нарешті держава зверне на неї увагу та допоможе їй виховати дитину, щоб розірвати це коло, коли сирота народжує сироту.

«Ми бачили звіт омбудсмена українською мовою. Ми згадали, напевно, 20% порушень»

Наталка Соколенко: А щодо звіту українського омбудсмена, з якого все почалося. Чому його побачили чеські журналісти англійською мовою? Чи був цей звіт українською мовою, чи його презентували громадськості й журналістам також? Ну і що далі? Усе ж таки Офіс омбудсмена — це орган влади. Чи було в них звернення, наприклад, до Національної поліції чи до інших органів?

Анна Бабінець: Насправді дуже добре, що наша історія базувалася на такому офіційному документі, як звіт омбудсмена. Він був підписаний 11 українськими посадовцями, які виїжджали в Туреччину. Вони все це бачили, все фіксували й засвідчили своїми підписами. Щоб це не виглядало так, ніби це якісь чутки, що діти щось розповіли і в них така «фантазія», як люблять говорити ці відповідальні дорослі. Насправді під цим підписалися відповідальні дорослі з посадами.

Ми бачили цей звіт також українською мовою. Нам вдалося його здобути. Ним ми, власне, й оперували. Там є низка жахливих порушень. Ми згадали з них, напевно, 20%. Щось ми змогли довести, щось — не змогли. Ми ще потім деякі речі публікували в більш новинному режимі.

Як ми знаємо, в Офісі омбудсмена ці речі не публікували й не збиралися публікувати. І після виходу фільму омбудсмен сказав, що це не є метою роботи його офісу — робити такі речі публічними.

Наталка Соколенко: А чому?

Анна Бабінець: Тому що це, як я розумію, суперечить захисту прав людини, бо там багато конфіденційних даних. Це те, що нам увесь час говорили дорослі. Але якби не чеська журналістка, якби не якась людина, яка побачила це англійською мовою. А ці звіти передавалися до низки органів, зокрема до ЮНІСЕФ. Як ми знаємо, вони там теж були якось долучені, то ви ніколи б про це не дізналися.

«Поліція закрила справу, бо «не встановили складу злочину»

Анна Бабінець: Усі ці люди, які це підписали, зокрема, Офіс омбудсмена, передали цей звіт у правоохоронні органи.

Наталка Соколенко: І що?

Анна Бабінець: Вони передали матеріали в Офіс Генерального прокурора. І в Офісі Генерального прокурора була порушена справа, яку близько року розслідувала місцева поліція в Дніпропетровській області. Вони розслідували, але я знаю, що дуже багатьох людей у цій історії не допитали. До дівчат — до обох, про яких ми говоримо, які є головними героїнями в нашому фільмі — приходили чи в межах цього розслідування, чи іншого. І вони підписали папірці, що сексуальні стосунки були за взаємною згодою, відповідно, все добре. Але вся ця низка речей, які були висвітлені, там були і фото, і відео щодо якихось знущань над дітьми або порушення їхніх прав. І зрештою влітку 2025-го року, поліція закрила справу, бо «не встановили складу злочину».

І зараз для нас, коли ми говоримо про якийсь вплив і наслідки історії. А це жахлива історія з усіх боків — дуже важливо, щоб це розслідування відновили. Тому що, можливо, ті дані, які ми зараз опублікували, ми нині спілкуємося з різними юристами, які готові працювати, і спілкуємося з тими, хто може подати цю ініціативу — щоб розслідування було відновлене, бо є додатково зібрані факти.

Усіх цих дітей не допитували в межах цієї кримінальної справи. Тобто вона якось рухалася, потім закрилася і ніхто не оскаржив це. Ми знаємо, що, як нам відповіли з поліції, Офіс прокурора не оскаржував закриття справи. Тобто всі погодилися, що складу злочину в тому, що ми оприлюднили, у тому, що зробив омбудсмен і ніколи не збирався оприлюднювати, — немає.

«Мені здається, що це змова дорослих: «Просто давайте не будемо про це говорити, ніби цього немає»

Наталка Соколенко: Повертаючись до цього звіту, чому він не був оприлюднений? Мені це дивно, адже щороку омбудсмен, уповноважений Верховної Ради з прав людини, робить щорічну доповідь і там перелічуються, називаються і статистичні дані, скільки зафіксовано порушень прав людини, конкретні історії, конкретні відповідальні — це ж усе називають. Щось змінилося?

Анна Бабінець: Цей візит відбувся у 2024-му році. Тобто якби це мало увійти в якусь доповідь, то це мало би бути торік. Я про це ніколи не чула. Я думаю, що будь-хто, хто почув би хоча б частину цих фактів, точно би це запам’ятав. Можливо, вони увійшли в якусь статистику, але деталей того, що відбувалося і за якої кількості залучених дорослих, ніколи раніше не оприлюднювали.

Коли ми говорили з дорослими, відповідальними під час нашої роботи, нам багато хто казав: «Ви тільки покалічите долі дітей. От з того, що ви розкажете, нічого не буде, а тільки їм стане гірше. Ви витягнете їхні історії, і взагалі не лізьте туди — там ціла Олена Зеленська».

Ми ж бачимо: є бізнесмен, є Олена Зеленська, є низка структур, які мали це розслідувати, які мали далі, напевно, вести цю дитину. Це, мені здається, така змова дорослих: «Просто давайте не будемо про це говорити, ніби цього немає. Це ж усе одно зіпсовані діти». Я саркастично говорю про те, що ми чули від тих, хто відповідає. «Усе одно зіпсовані діти. Нащо псувати життя благополучним дорослим цими неприємними історіями?» Це те, що ми чули. І мені здається, що це позиція майже всіх дорослих, з якими ми стикнулися: не публікувати, замовчати, заховати, закрити справу. І тому в цій історії я відчуваю ще більшу відповідальність, тому що для цих дітей це остання надія на справедливість. Коли історія стане публічною, буде подана з доказами журналістами і сколихне суспільство саме в такий спосіб. Усі інші способи довести правоту і добути справедливість, на жаль, вичерпані й не привели до результату.

Наталка Соколенко: Але привело до результату ваше розслідування.

Нагадаємо, в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Наталією Попудрібко про культурну дипломатію в радіоефірі, Стасом Козлюком про те, чому Україні дедалі важче утримувати увагу світової аудиторії, Оленою Левандовською про український проєкт «ШВАБРА», що змінює культуру блогінгу зсередини, Юлією Тимошенко з Ukraїner про те, як говорити з іноземною аудиторією так, щоб нас почули й правильно зрозуміли, Мартою Наумовою про те, як працювати з медіаграмотністю на рівні державної політики, Сергієм Міхальковим про телеграм-канали, які під час «шахедних» атак маніпулюють емоціями й перетворюють тривогу на прибутки, Юрієм Табаченком про те, як відзначити сторіччя мовника так, щоб про нього говорила вся країна. Тетяною Трощинською та Данилом Мокриком про те, чи варто публікувати смерть у медіа, Оленою Тараненко про те, як захистити себе від медіатравми, Денисом Зеленовим про роботу соцмереж «24 каналу», Дмитром Литвином про «Укрінформ», «УП», телемарафон та «офреки» для журналістів, Олександром Педаном про співпрацю з Суспільним та інші ідеї Pedan buro, Катериною Котвіцькою з Megogo Audio про тренди у сфері дистрибуції аудіоконтенту онлайн, Галою Котовою з Viber про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber зростати після початку широкомасштабного вторгнення.