2 грудня 1766 року король Швеції Адольф Фрідріх (або Адольф Фредерік — якщо йти за шведською вимовою його імені) підписав ухвалений парламентом — риксдагом — Акт про свободу преси. За ним місцеві медіа отримали права, про які журналісти в багатьох країнах світу й досі лише мріють — зокрема вільний доступ до протоколів депутатських засідань та листування урядовців.

Віддаючи заслужену шану цьому документу — справді першому на європейському континенті, та й в цілому у світі спеціальному закону про гарантії медійних свобод — навіть визнані експерти час від часу щиро дивуються, що ухвалили його саме у Швеції, а не в якійсь іншій, відоміший чи «просунутішій» країні того часу. Але в тому й справа, що «найпросунутішою» у XVIII сторіччі була саме Швеція — яка саме тоді переживала так звану «Еру свобод».

Адольф Фрідріх на шведському престолі утвердився під тиском Росії (так, вона тисла на сусідів і тоді). От тільки влада короля на той момент вже була суттєво обмежена. А після невдалої спроби перевороту в інтересах новоспеченого монарха його права обрізали мало не під корінь. Можливість висловлювати невдоволення рішеннями уряду в нього, звісно, була, але він не міг навіть відмовитися освячувати їх своїм підписом. Коли одного разу Адольф Фрідріх оголосив, що не підпише урядовий документ, державна рада... сама його завізувала королівською печаткою з факсиміле монаршого автографу.

Повноваження риксдагу натомість були майже необмежені. Він самостійно ухвалював закони, визначав розмір мит та податків, призначав суддів і навіть втручався в судочинство. Депутати ретельно стежили за кожним кроком уряду, мали право переглядати протоколи його засідань і в разі, якщо бачили будь-яке відхилення від інструкцій риксдагу, могли притягнути урядовців до відповідальності за узурпацію влади чи навіть державну зраду.

Будь-яка критика на адресу парламенту відкидалася за принципом «ідея, що стани можуть помилятися, суперечить основному закону держави». Але фактично влада належала парламентській більшості — так званій «партії капелюхів», на чолі якої стояв Карл Густав Тессін.

Втім, привілейоване становище державних призначенців із кола шляхти, викликало дедалі більше обурення середнього та дрібного чиновництва. Та й політична філософія меркантилізму, яку сповідували «капелюхи», вже не відповідала потребам країни. Допомогу від держави отримували не найефективніші, а найближчі до влади підприємці. Як наслідок вироблені товари часто були неякісними і при цьому дорогими. Нестримний друк паперових грошей для покриття державних витрат завершився злетом інфляції і загальним розладом грошового обігу.

Все це викликало щоразу більше невдоволення — як широких мас, так і підприємців, насамперед дрібних і середніх, які не мали шансів потрапити до кола «обраних владою». І саме вони сформували запит на «шведський лібералізм» — у нас майже невідомий (та й не лише в нас — уся Скандинавія тепер асоціюється більше із соціалізмом).

Цікаво, що батьки-засновники нової філософії, шведи за підданством, за походженням були фінами (Фінляндія тоді перебувала під шведською владою). Пер Форсколь народився в Гельсинки і до метрополії переїхав — разом із батьками — в десятирічному віці. Втім, саме в цьому віці він вступив до університету в Уппсалі, а потім продовжив навчання в німецькому Геттінгені. Там же 1756 році він захистив дисертацію — і повернувся до Уппсали, де отримав посаду ад’юнкт-професора економіки.

Форсколівські «Думки про буржуазні свободи» (слово «буржуазні» можна перекласти і як «громадянські»), написані в 1759 році, починаються зі слів «разом із життям не має нічого дорожчого для людей, аніж свобода». І стали справжнім ліберальним маніфестом. Форсколь при цьому обстоював не лише свободу підприємництва, а й політичні та громадянські права, зокрема й свободу слова. Обережно натякаючи, що справді мудрі уряди вчасно бачать невдоволення підданих і вирішують проблеми «пером, а не зброєю».

Влада натяків не зрозуміла. «Думки» були заборонені, всі їхні рукописні списки наказали конфіскувати. Ображений Форсколь занурився в наукові дослідження (його вважали одним із найкращих учнів Карла Ліннея), а потім узагалі поїхав у подорож на арабських схід, із якої не повернувся. Але справив великий вплив не лише на шведське, а й на німецьке інтелектуальне середовище — вважають, що саме під враженням від форсколівських праць сформувався просвітницький світогляд Іммануїла Канта.

В самій Швеції справу Форсколя продовжив Андерс Хіденіус (або Чуденіус), фінський пастор із провінційного Соткамо, теж колишній студент Уппсальского університету. Він був автором кількох петицій до риксдагу на захист свободи слова, а найвідомішим його твором вважають «Національний дохід», у якому він ще за десять років до шотландця Адама Сміта сформулював концепцію «благодійного егоїзму» (або ж, як її іще називають, «невидимої руки ринку»).

Ідеї Форсколя і Хіденіуса стали в нагоді опонентам влади «капелюхів» — яких почали іменувати «новими», або ж «молодими ковпаками», бо вони вважали себе політичними спадкоємцями «ковпаків» старих, розгромлених у 40-х роках, принагідно переосмисливши сам цей символ, що тепер означав не так миролюбство, як прагнення ліберальних свобод (майже так само як «фрігійський ковпак» майбутніх французьких революціонерів).

«Нових ковпаків» у своїх інтересах намагалося використати й оточення Адольфа Фрідріха, яке сподівалося з їхньою допомогою помститися власним кривдниками. Наслідком цього не зовсім природного союзу і став розгром «капелюхів» у 1765 році. Король сподівався на перегляд конституції, «нові ковпаки» домагалися розширення громадянських свобод. До комітету з підготовки документа увійшов і Хіденіус — як один із депутатів, що представляли духовенство. Щоправда, наступного року він змушений був залишити риксдаг. Але проєкт Акту про свободу преси насправді був його дітищем.

Цікаво, що під час голосування думки станів розійшлися. Представники міщан та селян підтримали Акт, а шляхетські депутати проголосували проти. Таким чином, доля закону залежала від голосів духовенства. І вони документ підтримали — хоча із зауваженнями щодо попередньої цензури для релігійних творів.

Ухвалення акту про свободу преси стало чи не найбільшим досягненням «нових ковпаків». Хоча, звісно, голосуванням за цей документ їхня урядова діяльність не обмежувалася. Переможці насамперед відігралися на «капелюхах», які відтак мали відбиватися від звинувачень у державній зраді. Змін зазнала фінансова й економічна політика, спрямована тепер на впорядкування бюджету, припинення корупції та заохочення розвитку економіки без надмірних державних дотацій.

А ось королю, попри всі його сподівання і сприяння перемозі опозиції, повноваження так і не повернули. Парламентська система «нових ковпаків» цілком влаштовувала. Ображений монарх почав шукати спільну мову з учорашніми супротивниками і на ґрунті спільної ненависті до «зрадливих» лібералів таки її знайшов. В 1768 році Адольф Фрідріх просто закрив засідання риксдагу. І повернув «капелюхів» до влади в обхід парламенту. А його наступник Густав III узагалі влаштував державний переворот і реставрував абсолютну монархію.

Що цікаво, почав новий володар саме з обмеження свободи слова. Щоправда, правив він недовго. А після революції 1809 року дія Акту про свободу преси була повністю відновлена. Більше того, вже невдовзі цей документ був визнаний невід’ємною частиною конституції Швеції. Яку тепер — цілком справедливо — вважають чи не найвільнішою країною світу. Принаймні для медіа.

Олексій Мустафін, журналіст і медіаменеджер

Текст публікується з дозволу автора, оригінал за посиланням