У серпні цього року у видавництві Vivat вийшла книжка «Залізний генерал. Уроки людяності» Людмили Долгоновської, яка з липня 2021 року по березень 2023-го працювала радницею Валерія Залужного зі стратегічних комунікацій. Долгоновська написала про дитинство та військову освіту колишнього головнокомандувача ЗСУ, його службу в часи, коли українська армія колапсувала, а також про роботу Залужного під час перших місяців повномасштабного вторгнення. Авторка книжки також поділилася власними уроками, які засвоїла під час роботи під керівництвом Залужного.

Книжка «Залізний генерал. Уроки людяності» стала предметом дискусій у соцмережах: деякі читачі сприйняли письменницький дебют Долгоновської позитивно, а деякі розкритикували її за створення забронзовілого у своїй ідеальності образу Валерія Залужного. «Детектор медіа» розпитав Людмилу Долгоновську, як вона сприймає критичні зауваження на свою адресу, яку мету ставила, беручись до написання книжки, та що має намір робити з ексклюзивною інформацією, яку поки що не оприлюднює.

Розмова відбулася під час конференції Премії імені Георгія Ґонґадзе «Медіадні-2024». Людмила Долгоновська була однією зі спікерок на панелі «Цензура та самоцензура під час війни».

— Людмило, нещодавно «Бабель» повідомив, що ексголовнокомандувач Збройних сил, а нині посол України у Великій Британії Валерій Залужний написав книжку «Моя війна», яка є першою книжкою з його майбутньої трилогії. Для вас це стало новиною?

— Ні, для мене це не новина, я про це знаю вже десь пів року. Валерій Федорович ділився зі мною своєю ідеєю написати книжку ще у 2023 році, й коли я працювала над книжкою «Залізний генерал. Уроки людяності», я вже знала, що він працює над власною книжкою.

— На вашу думку, як можна розцінити бажання Залужного написати про своє дитинство, становлення (а саме цьому присвячена його перша книжка) після того, як ви це зробили у своїй книжці?

— Варто було би запитати про це в нього особисто, але, думаю, найкраще про себе може розповісти сама людина — з живими деталями, з емоційним забарвленням, з інформацією про те, що дійсно на нього мало вплив. Мабуть, це природне бажання, враховуючи ту увагу, яка до нього прикута.

— В інших інтерв’ю ви вже розповідали, що ідея створити книжку про Валерія Залужного належить не вам, а видавництву Vivat. Якою була ваша перша реакція на пропозицію видавництва стати авторкою такої книжки?

— Першою моєю реакцією були сумніви, чи вистачить мені таланту й часу для реалізації такого задуму. Я в принципі не дуже впевнена в собі людина, але не знаю, чи варто про це писати (сміється). Звісно, є багато інших людей, які набагато краще за мене це зробили б. Але як їм передати інформацію, яка є в мене, адже саме я є свідком багатьох подій на початку повномасштабного вторгнення Росії? Варіант, коли хтось пише книжку, спираючись на розповіді інших людей про Залужного, теж може бути, і, я впевнена, такі книжки ще будуть з’являтися.

Я також відчувала велику відповідальність. Багато людей, мабуть, хотіли би поспостерігати, як у шпарину, за тим, що ж відбувалося на пункті управління, яка там була атмосфера. Так склалося, що я там була, у перші місяці вторгнення ми з Валерієм Федоровичем проводили багато часу разом, і він тоді ділився своїми думками щодо різних речей, зокрема про лідерство, стосунки з родиною тощо. Я багато чого запам’ятовувала, щось занотовувала й пізніше, під час роботи над книжкою, використала цю інформацію.

Марина Баранівська та Людмила Долгоновська

— Хто допоміг вам опанувати себе, подолати сумніви в собі та все-таки написати книжку?

— Насамперед, і це було для мене фундаментально, я спитала у Валерія Федоровича, чи дає він мені право написати про нього книжку. Спочатку він віджартувався, але потім підтримав. Я також питала в нього дозволу на те, щоб поспілкуватися з його доньками, братом — і він до цього поставився позитивно. Коли ти близько, є певні етичні норми, які не хочеться порушувати, тому його думка для мене була визначальною. Ну, і, звісно, мої колеги відповідали на мої численні запитання, це була також цінна для мене підтримка.

— Скільки часу ви працювали над написанням книжки та що в цьому процесі було для вас найскладнішим завданням?

— Я склала план і основну частину написала досить швидко, приблизно за перші п’ять місяців спільної з Залужним роботи. Маючи план, мені було простіше зорієнтуватися, де бракує інформації, а де — якогось прикладу. Від самого початку цієї роботи в мене були дві основні мети, і перша — це розкрити постать Залужного, але крізь призму мого бачення. Я одразу казала, що не можу бути біографом і нейтрально ставитися до героя моєї книжки. Звісно, я дивлюся на нього своїми очима, і ці уроки, яких я навчилася, — це найчесніший спосіб описати людину. Але ці уроки мої, це те, що я взяла від спілкування із Залужним.

Друга моя мета полягала в тому, щоб розповісти, як Збройні сили готувалися до відбиття повномасштабного вторгнення. Я розуміла, що суспільство хоче знати, що було зроблено, щоб утримати країну, стримати удар агресора. У моїй книжці є окремий розділ, де я про це пишу, мені було важливо зафіксувати це для історії.

Через самоцензуру мені найскладніше було працювати над біографічною частиною книжки про Залужного. Коли ти близько до людини, тобі відкриваються якісь трагічні, контроверсійні сторінки її життя. Писати чи не писати про це — тут мені не вистачило відстані від Залужного, від його родини, щоби про це написати. Тому в моїй книжці немає подробиць про його особисте життя, про його проблеми, дилеми тощо. Це цікаво читачам, але тут я не змогла переступити через етичний бар’єр. Інше питання — щоб не нашкодити державі, не розхитати човна. Потрібно було написати про ті речі, про які ти не можеш змовчати, але написати так, щоб це було і правдиво, і не нашкодило національним інтересам держави.

— Після виходу вашої книжки ви вже коментували питання щодо того, чому Залужний під час свого перебування на посаді головнокомандувача так мало спілкувався з журналістами. На вашу думку, відсутність доступу до нього з боку преси була трагічною обставиною? Якби у Залужного не було тієї напруги у відносинах із політичним керівництвом України та було більше спілкування з журналістами, це щось змінило би?

— Я думаю, що це було важливо для українського суспільства і загалом для людей у світі — чути людину, яка веде цю війну. Мені дуже прикро, що в Залужного було так мало інтерв’ю, поки він був головнокомандувачем ЗСУ. Я розуміла ці моменти стосунків між Залужним і президентом, через що Валерій Федорович переважно відмовлявся від контактів із пресою. Але також я розуміла, що Залужний не міг дати відповідь на всі можливі запитання журналістів, зважаючи не лише на ситуацію всередині країни, а й на тонкі моменти у співпраці із західними партнерами.

До прикладу, те інтерв’ю Залужного для The Economist у грудні 2022-го я дійсно протиснула, благаючи Валерія Федоровича, щоби ми його оприлюднили. У цьому інтерв’ю він чітко говорив про обсяги потреб України у зброї. На Заході це інтерв’ю спричинило «протверезіння». Тоді надзвичайну важливість мав фактор часу, і озброєння, про яке говорив Залужний, у момент, коли ми мали стратегічну ініціативу, могло би суттєво нам допомогти на фронті. Тому те інтерв’ю було певним чином тиском на наших партнерів. Шкода, що ми недовикористали потенціал Залужного як рупора для донесення певних меседжів.

— Напевно, вам траплялася критика вашої книжки про Залужного. Серед її читачів є ті, хто вважає, що ви створили забронзовілий, ідеальний або навіть картонний образ ексголовнокомандувача. Як ви сприймаєте подібні відгуки?

— Критику я сприймаю нормально. Моя книжка компліментарна, я це визнаю. Але я не погоджуюся з тим, що образ Залужного в моїй книжці забронзовілий чи картонний. Це реальна людина в реальних обставинах, свідком яких я була.

Я від початку знала, що мене будуть критикувати за те, що особистість Залужного у книжці показана лише з позитивного боку, але таке рішення я свідомо для себе ухвалила.

— Що ви вважаєте своїм найбільшим досягнення за час роботи з Валерієм Залужним?

— Те, що ми тримали інформаційну ініціативу в перші дні повномасштабної війни. Те, що в перші дні я ухвалила рішення приїхати до Генштабу, взятися за цю роботу, переконати колег, що ми мусимо бути проактивними. Те, що я від імені Залужного мовила до світу. Для кожного з нас, хто працював у команді разом із Залужним, це був крок у невідомість. Коли я взяла дорожню сумку та приїхала в Генштаб на метро, я не розуміла, чи повернуся додому, чи побачу свою дитину. Але я розуміла, що я можу зробити професійно, і я повинна це зробити. Безперечно, я цим пишаюся. Я вважаю, що попри всі складнощі нам усе-таки вдавалося працювати системно. Мене звільнили, але я пішла, залишивши по собі комунікаційну стратегію для Збройних сил, візуальний стиль ЗСУ, напрацьовану політику стратегічних комунікацій для сектору безпеки та оборони, яка не ухвалена, але попри це документ такий є.

— Ви є носійкою ексклюзивної інформації, але багато чого з того, що ви знаєте, ви поки не оприлюднили. Чи є у ваших планах написати ще одну книжку після того, як Україна переможе?

— Такої мети я собі не ставлю, але весь час собі кажу, що маю зафіксувати ці моменти, бо все швидко забувається. Ми не знаємо, що буде з Україною, але нам важливо зберегти правду про події, тому що наш противник добре вміє перекручувати інформацію на свою користь і зробить усе, щоби стерти якісь факти. Справді щось із того, що я знаю, варто було б оприлюднити, але навряд чи це буде у форматі ще однієї книжки.

Фото: Ігор Васильєв, «Детектор медіа»