Майже шість місяців минуло з моменту публікації попередньої версії цієї статті «Сім рівнів війни — 4.0. Ні перемоги, ні поразки», а ще за рік до того було опубліковано третю версію — «Тупик історії. Антифукуяма, або Сім рівнів війни». Модель «семи рівнів війни» була запропонована у 2014 році центром стратегій «Громадський оперативний штаб» та оновлена Валерієм Пекарем та Андрієм Длігачем у травні 2021 року.

Зараз у семирівневому протистоянні відбуваються тектонічні зміни, спричинені зміною політичної еліти та системного підходу з боку США. Демократична партія США та її представники програли вибори до Конгресу, Сенату та президентського кабінету. А отже, політика США, одного з ключових гравців на планеті, буде змінюватися.

• Читайте також: «Напружилися, укронацисти?» Пропагандисти — про перемогу Дональда Трампа на виборах у США

За рік до початку повномасштабної російської агресії проти України голова Національної розвідки США Авріл Хейнс представила системний прогноз до 2040 року. Через три з половиною роки після того, як концепт було представлено, можна сказати, який саме сценарій із п’яти запропонованих розвивається.

Зараз, враховуючи прагматичні й ізоляціоністські кроки, які міжнародні експерти очікують від адміністрації обраного президента Дональда Трампа, події демонструють розвиток чогось середнього між двома сценаріями «Роз’єднання світу» (A world adrift) і «Розділені світи» (Separate silos).

Світова система стає хаотичною та втрачає свої пріоритети й напрямки. Міжнародні правила й заклики міжнародних організацій держави ігнорують. Економічний розвиток сповільнюється, а атомізація спільнот наростає. На тлі неспроможності західних держав відповідати на нові виклики Китай розширює свій вплив. Світ фрагментований на кілька економічних і безпекових блоків різного розміру й сили з центрами у США, Китаї, ЄС, Росії та Індії. Торгові ланцюжки переорієнтовано, а інформація циркулює здебільшого у сепарованих кіберсегментах. Країни незахідного світу змушені або робити драматичний і небезпечний вибір на користь свого світового лідера, або страждати від низької включеності у світовий комерційний та інформаційний простір.

При цьому слід враховувати те, що розвідувальні структури по всьому світу демонструють украй низьку стратегічну спроможність, враховуючи те, що ми розглядаємо сценарії, підготовлені саме ними.

Пів року тому дискусія про війну в Україні обмежувалася питаннями збереження статус-кво на фронті, доки спроможності Росії не виснажаться й вона більше не зможе вести бойові дії такої інтенсивності як зараз (stalemate або war of attrition).

Нині ж усе більше дискусій свідчать про вибір України між продовженням страшної війни на невизначений термін, залишаючись у консервативному сценарії вичікування виснаження Росії (що здається нереалістичним, враховуючи продовження отримання Росією високих доходів від торгівлі вуглеводнями). Або готувати суспільство, розігріте переможними наративами за останні три роки, до важких компромісів і територіальних поступок, за якими буде слідувати ще важча робота з продовження гібридної війни та підготовки до нового наступу з боку Росії, який станеться в горизонті 7—10 років.

У яких координатах ми перебуваємо зараз?

Рівень 1: Боротьба української ідентичності за своє майбутнє

На Валдайському форумі, який відбувся 4—7 листопада 2024 року, модератор запитав Путіна про те, в яких кордонах Росія визнає Україну.

На це питання вже раніше відповідав один із керівників Патрульної поліції, легендарний «кіборг» Євген Олександрович Жуков (позивний «Маршал»). За його словами, межі Росії визначаються там, де російська армія може отримати «звіздюлін».

Однак у Володимира Путіна виявилася ще одна відповідь на це запитання. За його словами, Росія визнавала Україну в рамках домовленостей 1991 року, але тоді в Декларації про державний суверенітет України було написано, що Україна — це позаблокова держава. За словами Путіна, Росія визнавала кордони України у взаємозв’язку з цією політичною заявою.

Ймовірно, Путін має на увазі пункт Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, який говорить, що «Українська РСР проголошує про свій намір стати у майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти й не набувати ядерної зброї».

Згодом, мовляв, Україна змінила Конституцію та додала до неї прагнення вступити до НАТО, не спитавши дозволу у Путіна. «А ми так не домовлялися…», — каже російський диктатор. При цьому міжнародний злочинець за версією МКС Володимир Путін забуває, що зміни до Конституції України щодо євроатлантичної інтеграції відбулися внаслідок неспровокованої воєнної агресії та анексії Криму, що було грубим порушенням норм Будапештського меморандуму, який ігнорують як у Москві, так і у Вашингтоні та Лондоні.

Очевидно, питання нейтралітету України буде винесене на обговорення домовленостей між західною та російською політичними елітами. У своєму виступі та в інших медійних проявах Путін постійно підкреслює, що повномасштабна агресія та вбивство цивільних жителів українських міст є лише частиною російського протистояння з «глобальним Заходом», який заважає Росії розвиватися й «обманював» особисто Путіна.

При цьому умовний «глобальний Захід» відмовляється визнати свою безпосередню участь у цій війні, що влаштовує і Захід, і Путіна. Прикладом такої успішної синергії можна назвати передвиборчу кампанію нинішнього прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, який за допомогою свого республіканського політтехнолога Джорджа Бірнбаума розпочав «священну війну» проти Джорджа Сороса, який на цю війну так і не з’явився. В результаті того, що Орбан «переміг» уявного супротивника в очах своїх виборців, він став прем’єр-міністром, а можливості Сороса в Угорщині були серйозно скорочені.

Попри це, така історія нічого не навчила представників Демократичної партії США — і вони продовжили програшну стратегію «неескалації» стосовно України. Через що в результаті й поплатилися політичними позиціями.

Нині Володимир Путін користується тим, що демонструє своїм візаві за океаном претензії на те, що перш ніж приймати якісь зміни до Конституції, Україна має узгодити їх із Росією. Це і є наступ на ідентичність і суб’єктність України, який може внести розкол в українське суспільство, якщо таке питання хоча б буде поставлене на обговорення.

Цього й очікує Володимир Путін. Не нейтралітет України є його метою. Його метою є внутрішня політична дестабілізація за допомогою «дискусії» про можливість нейтралітету, яка призведе до того, що Україна стане легкою здобиччю.

Так, частиною української ідентичності та суб’єктності є спроможність обирати зовнішньополітичний вектор розвитку та вступ або невступ у будь-які політичні чи військові союзи. Врешті решт, Путін не питав українську владу ні про що, коли організував ОДКБ чи ШОС. Путін не питав нікого, коли влаштував конституційний переворот у Російській Федерації, вилучивши політику з регіонів шляхом припинення у суб’єктах федерації будь-якого політичного процесу, а також обнуливши свої президентські терміни, щоб переобратися. А ми ж так не домовлялися. Ми не схвалюємо держпереворот у Росії, який провів Путін для збереження своєї влади.

Таким чином, необхідно очікувати, що українська ідентичність і суб’єктність буде атакована впродовж перемовин шляхом нав’язування Україні російської адженди: нейтралітет, поступки в територіальній цілісності, зміна законодавства щодо так званої «денацифікації» та скорочення Збройних Сил у контексті «демілітаризації».

Це той переговорний пакет, який із високою долею ймовірності Путін винесе на особисті контакти з Дональдом Трампом. Єдина мета цього переговорного пакета — завдати максимального ураження українській ідентичності та суб’єктності.

А отже, це породжує для нас два шляхи. Або опиратися будь-яким поступкам в цьому переговорному пакеті та продовжувати збройне протистояння нескінченно. Або напрацювати комунікаційні інструменти створення та посилення гнучкого ідентичнісного ядра наративів, які будуть відірвані від фізичних і матеріальних артефактів (як теза про кордони 1991 року), але зможуть надати енергію для заподіяння стратегічної поразки не тільки Росії, але й усім країнам авторитарної вісі (Китай — КНДР — Росія — Іран — Білорусь — Венесуела — Куба).

Це, по суті, і є місія України на планеті — розвернути її історію, коли ліберально-демократичні лідери завели її в тупик.

Рівень 2: Відбиття російської агресії

За останні шість місяців на цьому рівні відбулися досить значні зміни. А оскільки цей рівень протистояння розкриває природу війни України з Росією як боротьби за виживання української нації, то їхню динаміку слід окремо вивчати.

По-перше, світові експертні погляди починають змирятися з тим, що відбиття російської агресії в Україні є частиною глобальної війни з автократичною віссю країн, на які було вказано вище.

По-друге, операція ЗСУ в Курській області довела те, що навіть масштабна поразка російських військ на полі бою досить умовно може бути конвертована у зміну російської політики чи російського режиму. Не існує аргументів, чому Крим може бути для російського воєнно-політичного керівництва дорожчим, аніж шматок курської землі.

По-третє, пов’язування відбиття російської агресії з територіальною цілісністю України та контролем над кордонами станом на 1991-й рік продемонструвало свою комунікаційну неефективність. Поряд із недопустимістю відмови від відновлення територіальної цілісності, комунікація відновлення контролю над кордонами 1991 року виглядає нереалістично і дратує партнерів. А отже, категорію перемоги у протистоянні з Росією необхідно переносити на більш глобальний рівень, про який уже створено масу текстів і пропозицій.

Конкретно, бажаний фінал протистояння України з Росією — це деімперіалізація, деколонізація та рефедералізація Росії, що було закріплено у Резолюції Європейського Парламенту від 29 лютого 2024 року. Цей фінал може бути досягнуто не тільки й не стільки воєнними засобами.

Рівень 3: Війна за цивілізаційний вибір між НАТО та СРСР

Як відмічалося у попередній ітерації «семи рівнів війни» — НАТО на війну оновленого СРСР із «західним світом» так і не прийшло. Попри те, що членство України у Північноатлантичному альянсі є однією зі складових «плану перемоги», а альтернативних безпекових гарантій, ідентичних тим, що закріплені у статті 5-й Північноатлантичного договору, Україні досягти не вдається, з високою долею ймовірності можна сказати, що низка країн-членів НАТО зроблять усе можливе, щоб блокувати вступ України в Альянс.

Як написав у фейсбуці один із європейських експертів, «НАТО може ввести свої війська в Україну винятково з метою забезпечення територіальної цілісності та суверенітету Російської Федерації».

А, отже, нейтралітет України буде зберігатися де-факто, якщо не де-юре. Що говорить про те, що треба думати, як це використати не як свою вразливість, а як можливість у перемовинах. Тобто перекласти відповідальність за нейтралітет України з українського воєнно-політичного керівництва та народу на політичних лідерів і спільноти держав-членів НАТО. Адже впродовж останніх 30 років із моменту підписання Будапештського меморандуму, річниця якого буде 5 грудня, безпека України є саме наслідком зовнішньої політики західних країн, які допустили напад Росії на Україну у 2014 та у 2022 роках.

Таким чином, питання нейтралітету де-факто, а не де-юре, не стане фактором дестабілізації всередині України, хоч і неминуче підвищить антизахідні настрої, та, можливо, відверне українців від Заходу в принципі.

По суті, можна сказати, що, зараз СРСР перемагає НАТО за очками. Оскільки НАТО на двобій так і не прийшло, а відновлення СРСР триває шляхом політичних змін у Грузії, частково в Молдові та шляхом примусової мобілізації українських громадян на окупованих територіях в російське військо, яке, згідно з внутрішніми документами російського генштабу, є супротивником військ НАТО. Таким чином, північнокорейці та українці потенційно можуть пліч-о-пліч воювати з вояками країн НАТО. Якщо це не стан поразки, то що тоді?

Рівень 4: Боротьба між статус-кво та невизначеним майбутнім

Як ми багато писали раніше, невизначеність є одним з основних ворогів політичних стратегій. А отже, той суб’єкт, який найбільш уміло оперує невизначеністю, може здобувати ситуативні та системні перемоги в процесі багаторівневого протистояння.

Ліберально-демократична адженда політичних еліт західного світу була дуже вразливою до невизначеності, оскільки вони гребували генерувати невизначеність самотужки. Протягом десятиліть Володимира Путіна переконували в тому, що його вимоги «червоних ліній» є легітимними.

Сам керівник Центрального розвідувального управління США Білл Бернс визнав, що обіцянки кремлівських пропагандистів застосувати ядерну зброю на території України переконали його. Тобто російська сторона, яка виступала і виступає генератором та оператором невизначеності, здобувала системну перевагу над західними елітами.

До того ж західні еліти системно генерували самі для себе страх перед непередбачуваними наслідками можливої поразки Росії. А тому поразка Росії у протистоянні дорівнювала системній невизначеності. Уникаючи невизначеності, західні еліти уникали будь-яких передумов для поразки Росії. А отже, вони створювали підстави для здобуття перемог Росією. Тобто, фактично, діяли на шкоду своїм суспільствам. Оскільки в умовах визначеності Путін зможе диктувати все більше вимог, скорочуючи можливості геополітичного маневру західних суспільств.

Однак після приходу Дональда Трампа та Республіканської партії США до влади, можна обережно очікувати, що стратегія, принаймні однієї з частин західного світу, буде повертатися до так званої «стратегічної невизначеності», яка може містити транзакції зброї, санкційні заходи великого масштабу (згадаймо, що саме Трамп наклав санкції на «Північний потік-2», а Джо Байден зняв їх) та навіть політичні вбивства. Саме Дональд Трамп завдав ударів, якими вбив Абу Бакра аль-Багдаді та Касема Сулеймані. Можливо, і Володимир Путін не буде відчувати себе в такій безпеці, як при президентстві Джо Байдена.

Слід прийняти, що Дональд Трамп стане великим генератором невизначеності, який потенційно буде дестабілізувати стратегії як України, так і Західної Європи. Однак при цьому він буде дестабілізувати й стратегії Росії, що урівнює наші шанси. А Західну Європу, при всій повазі, треба було дестабілізувати вже давно, оскільки страх перед зміною статус-кво затьмарював і затьмарює західноєвропейське логічне мислення.

Як сказав представникам європейської переговорної групи нещодавно один з українських експертів, «якщо вас не злякав Путін, то ми сподіваємося, що вас злякає Трамп…».

Рівень 5: стратегічне протистояння між США та Китаєм

Очевидно, що цей рівень протистояння ризикує отримати максимальну активізацію та потягнути за собою зміни на всіх інших шести рівнях протистояння. Однак, враховуючи непередбачуваність Дональда Трампа та його спроможність до трансакційних домовленостей, які ґрунтуються на цинічному розрахункові, взаємовідносини між США та Китаєм можуть набути певного балансу, який буде виключати зацікавленість із боку Китаю у такому факторі дестабілізації як Росія.

Це означає, що Кремль перестане отримувати від Китаю системну допомогу для ведення війни з Україною та буде змушений йти на поступки.

Втім, певну ймовірність має і зворотний варіант, коли Трамп спробує використати домовленість із Росією, щоб зупинити її інтеграцію з Китаєм, яка і без того йде не швидко і не так, як хотіли б у Кремлі.

Так чи так, фокус уваги на Україні буде мати подальшу тенденцію до зниження, адже не виключеною є ймовірність того, що за президентства Трампа йому доведеться розв’язувати конфліктні ситуації в азійсько-тихоокеанському регіоні.

Рівень 6: Битва «Світу кордонів» і «Світу доріг»

Дискусія про цей вимір протистояння традиційно потребує ширшого кола експертів і врахування різних аспектів і можливостей. «Світ кордонів», тобто контроль над великими обсягами простору та здійснення геополітичного впливу через контроль цього простору залишається ключовою аджендою кремлівської влади.

При цьому спільне з Китаєм просування концепції «Один пояс — один шлях» є цікавим феноменом, коли логістична геоекономічна інфраструктура є інструментом просування геополітичних ціннісних установок. Про це у своєму виступі на Валдайському форумі, серед іншого, згадав Володимир Путін, інтерпретуючи формулу «Один пояс — один шлях» не як елемент фізичного простору переміщення товарів. Говорячи про «один шлях», Путін звернув увагу, що учасники цього торговельного простору розділятимуть спільні цінності та бачення майбутнього. Оскільки це не «китайський шлях», а — «спільний шлях».

Таким чином, задачею Дональда Трампа, який є відомим своїми спроможностями до ведення жорстких перемовин у контексті протекціонізму американського бізнесу, буде конструювання такого підходу до процесів переміщення товарів, щоб з одного боку максимізувати прибутки американських корпорацій, відкриваючи торговельні можливості, а з іншого — здійснювати максимальний політичний тиск на опонентів, використовуючи економічні важелі.

Слід очікувати, що рішення в цьому сегменті не завжди будуть сприятливими для України. Однак принаймні можна розраховувати на те, що вони будуть обумовлені цинічними та логічними підставами, а не лицемірними рішеннями на кшталт перезапуску «Північного потоку-2» адміністрацією Джо Байдена.

З високим ступенем імовірності одне з ключових місць у протистоянні світів кордонів і доріг займатиме розвиток штучного інтелекту (ШІ) та спроможність найбільш розвинених держав створити й імплементувати концепцію його розвитку, яка, з одного боку, буде використовувати «м’яку силу» ШІ та його проникнення в аудиторії шляхом формування бачення контекстів подій і процесів. А з іншого боку — не допустить формування упередженості ШІ, а повного розуміння регіональних і мультикультуральних контекстів. У цьому процесі може лежати невивчений досі потенціал здобуття переваг на цьому рівні протистояння.

Рівень 7: Вічна битва Добра зі Злом

Сучасна геополітика обумовлює потребу України в новому підході до самовизначення й усвідомлення власних інтересів. Лідерство ліберально-демократичних західних сил у розбудові українського суспільства продемонструвало їхню слабкість у низці ключових екзистенціальних питань.

Фізичне виживання українців залежить не від того, чи стануть вони на бік «добра» чи «зла», а від того, як ці категорії сприймаються релевантними для України аудиторіями.

При цьому слід пам’ятати про певну амбівалентність низки цільових аудиторій у сприйнятті «добра» й «зла». Українська стратегія виживання та протистояння внутрішньополітичним викликам, які можуть бути породжені процесами перемир’я, має враховувати те, що наші партнери вважають «добром», а що — «злом». А в яких випадках вони вдаються до маніпуляцій цими категоріями задля здобуття своєї меркантильної переваги.

Український досвід опору агресії з боку Росії виявив глибокі слабкості світової політики безпеки, що демонструють хибність інфантильного підходу Заходу до розв’язання конфліктів. Нині очевидно, що політика великих держав занадто часто виявляється беззубою та орієнтованою на компроміси, а не на розв’язання реальних проблем. А отже, загальна адженда політичного ландшафту неминуче буде «правішати» й далі, що вже засвідчили вибори в ЄС і США.

Інфантильність Заходу у стосунках із Росією проявляється у відсутності чіткої та жорсткої стратегії. Обіцянки підтримки, запевнення у партнерстві залишаються лише словами, за якими немає готовності діяти рішуче, а санкції нагадують «рух без ефекту». Замість прагнення здолати агресора політики Заходу, зокрема США, демонструють бажання залагодити конфлікт, знайти компроміси навіть тоді, коли це суперечить інтересам не тільки України, але й американського народу.

Риторика «ми підтримуватимемо вас стільки, скільки треба» виглядає цинічною на тлі того, що справжні потреби України ігноруються, а ключовий підхід до конфлікту з Росією обертається навколо політичних ігор, а не прагнення перемоги.

Україна, однак, повинна відійти від ілюзій, що будь-яка зовнішня сила надасть їй можливість досягти стратегічної мети без власного активного втручання та контролю. Для цього важливо чітко усвідомлювати, що такі питання як «розвал Росії» чи «повернення до кордонів 1991 року» не мають сенсу як цілі комунікаційної політики.

Замість цього варто сконцентруватися на поняттях деколонізації та деімперіалізації Росії (не плутати з дезінтеграцією чи розвалом Росії), що може створити основу для зрушень у російській політичній системі, поступового руйнування путінської «владної вертикалі» та реалізації федералізації на регіональному рівні.

Важливо усвідомлювати, що українська перемога не полягає у відцентрових процесах всередині Росії, а в зміні її внутрішнього устрою. Лише за умов реального руйнування політичної машини російської імперії Україна зможе отримати стратегічну стабільність на своїх кордонах.

Глобальна політика, побудована на спробах знайти компроміс, фактично зазнала фіаско. Спадщина таких підходів, що бере початок ще з часів Генрі Кіссінджера, створила політику «трансакційних відносин», яка виявилася неспроможною перед реаліями сьогодення. Співпраця з Ізраїлем, участь у близькосхідних конфліктах, підтримка союзників, таких як Україна, потребують не лише символічної підтримки, а реальних рішень і дій. Проблема полягає у тому, що великим державам, таким як США, не вистачає прагнення перемагати; замість цього вони намагаються «гасити пожежі» там, де від них очікують чітких відповідей. Зі зміною політичного керівництва у США ця ситуація може навіть погіршитися. Хоч ми й будемо вірити у краще.

Україна не може дозволити собі залежати від ситуативних рішень великих держав. Ми не можемо чекати, що кожний наступний президент США чи лідер ЄС змінять риторику на користь України.

Реальні інструменти впливу й усвідомлення власних інтересів, уміння їх відстоювати, будувати стратегічний план і підвищувати ставки не тільки для ворогів, а й для партнерів — це і є запорука нашої стійкості.

Таким чином, дискусія навколо прихильності до «добра» чи до «зла» набуває контрастних відтінків, якими ми не маємо права гребувати. Адже може статися, що бути «хорошим», але мертвим, є більш програшною стратегією, аніж видаватися «злим», але живим.

Прикладом тому є політика Ізраїлю, який визнав секретаря ООН персоною нон грата. Можливо, радикальні рішення — це не наш шлях у цей момент. Але дискусія про рівність етичних підходів як до ворогів, так і до західних партнерів — на часі.

Виживання потребує того, щоб український народ не лише опирався агресору, а й виходив із меж інфантильних сподівань на те, що хтось інший (Трамп чи Європа) забезпечить нам мир і стабільність. Це вимагає від нас відмовитися від наївних очікувань і повернутися до розуміння, що в основі кожної перемоги лежить реалістичний і прагматичний підхід, фрустрація та важкі жертви, а не залежність від інтересів інших держав. Яка, до речі, й так неодмінно конвертується у фрустрацію та важкі жертви.

Титульне фото з фейсбук-сторінки Генерального штабу ЗСУ