20 вересня Надзвичайний і Повноважний посол України Вадим Пристайко виступив із промовою на конференції медійників National Media Talk 2024. Він розповів про взаємозв’язок медіа та дипломатії, а також підкреслив, що саме якісна журналістика формує того громадянина, без якого розвиток держави неможливий. «Детектор медіа» публікує виступ дипломата дослівно.

Дозволю собі говорити як дипломат, точніше, як колишній дипломат. Як ви знаєте, практика показує, що тісніша взаємодія з медіа, як і інші добрі справи, дуже рідко залишаються непокараними. Але якщо відкинути всякі кумедні, специфічні моменти, я хотів би окреслити, як, на мою думку, зростає вага медіа в захисті та просуванні наших інтересів за кордоном. Ще пару декад тому було важко уявити, щоби дипломатія взагалі взаємодіяла з медіа. Умовно кажучи, дипломати намагалися говорити за закритими дверима та постійно щось не договорювати — як у тому анекдоті про дипломата, що це людина, яка десять разів подумає перед тим, як не сказати нічого — і взаємодіяти з медіа, модель існування яких — це відкритість, повнота, і, хотілося б вірити, правда.

Часи змінились і дипломати зрозуміли, що свої думки ховати простіше під яскравими софітами телевізійних камер, надсилати сигнали своїм друзям і ворогам простіше не в закритій дипломатичній пошті, шифрованому вигляді, а просто на шпальтах газет і екранах ґаджетів. І це не єдине, що об’єднує наші професії. Я хотів би наголосити на тому, що наші професії вмирають. Я говорю не для того, щоб розбудити там усіх на «задніх партах», але до цього ми повернемося в кінці.

Не таємниця, що політика нашої держави за 30 років переживала дуже прикольні та цікаві часи. Ми пробували багато чого, бігли в різні боки. Спочатку за інерцією шукали безпеку і ресурс для нашого розвитку у відновленні певного радянського проєкту. Потім ми займалися багатовекторністю і бігом між крапельками. Згодом ми усвідомили, що модель, яку пропонує нам Росія, вичерпалась, і вона не може запропонувати інших сценаріїв розвитку, ніж нескінченна війна та життя впроголодь до того, як закінчаться нафтодолари. Ми знайшли для себе європейський, євроатлантичний напрямок. Ми все ще іноді балансуємо, намагаємося шукати якісь різні варіанти в різних частинах світу, але це скоріше данина моді, ніж реальна політика.

За наявних ресурсів в Україні я б настійливо рекомендував усе ж таки вкладатися в ті напрямки, де є найбільший практичний результат, і розбудовувати відносини з державами, які мають вирішальне значення. Буде час і натхнення, будемо розширювати мережу наших контактів і зв’язків зі всіма, включно з Марсом. До речі, це лише часткова фантазія. Я як дипломат-практик із задоволенням хотів би побачити, як буде організована взаємодія Землі з майбутньою колонією з точки зору безпеки, з точки зору всіх моментів. І тут напрошується така екстраполяція відносин між Британською імперією і новою американською колонією, коли масовий виїзд призвів до пришвидшення інтеграційних процесів на самому європейському континенті. Я думаю, так само буде із Землею.

Вадим Пристайко на конференції медійників National Media Talk 2024

Але, повертаючись до грішної землі, очевидно, що роль медіа надзвичайно сильна в створенні базових умов для формування критичного, розвинутого, вдумливого громадянина. Того громадянина, без якого наш успішний розвиток неможливий. Це аксіоми, якщо вони комусь ще не доходять через багато років нашого державотворення, то я впевнений, що учасники сьогоднішньої зустрічі це спокійно пояснять і самі собі, і нашим керманичам. Єдине, дозволю собі висловити побажання, щоби дискусія про майбутнє нашої держави, про реформу системи управління державою, може навіть зміни до Конституції — все це не було бідним родичем на ваших сторінках. Будь ласка, не стримуйте себе, паліть напалмом. Вдячний читач очікує на це. Якщо ми не перетворимося на кращу версію самих себе після війни, тоді питання — для чого нам ці всі жертви?

Повернемося до зовнішньої політики. У 2019 році, вступаючи на посаду міністра закордонних справ у першому уряді президента Зеленського, я дозволив собі висловити депутатам Верховної Ради три напрямки як новопризначений міністр.

Напрямок один: забезпечити міжнародну підтримку нашої війни з Росією, хоча дехто вважав, що війни не буде.

Напрямок другий: перетворити коло невдоволених на коло друзів нашої держави. І тут останні події дозволять нам багато про що поговорити.

І третє — це максимальна прагматизація наших зовнішніх відносин. Усі пріоритети не зникли нікуди, і на кожному з них державі, дипломатії потрібна взаємодія з медіа. Не ситуативна, не послуга за послугу, а вдумлива, ініціативна і системна.

Я взагалі мріяв про дипломатичну службу, яка виглядала би як індійський бог, щоб однією рукою в нього була зовнішня політика, іншою — зовнішня торгівля, можливо зовнішня розвідка, можливо Ексімбанк, непогано б мати було ще інформаційне агентство. Так не сталось, але я спостерігаю з зацікавленістю, на що перетвориться Міністерство культури та стратегічних комунікацій. З радістю підставлю плече, якщо з цього щось вийде.

Основні й очікувані державою та дипломатією функції медіа:

Освітня. Ваш інтерес до подій у світі — це наш інтерес до подій у світі. Немає статей чи телевізійних репортажів про умовну Бразилію як країну, де живуть багато мавп, чи як там було у класиці. Кількість людей, які хочуть стати дипломатами, починає вщухати, і бажання працевлаштуватися зникає серед інших професій, попри гарну оплату й певний імідж у державі.

Суспільство само починає згортатися, втрачати інтерес до зовнішнього, втягуватися назад у свою мушлю, і не розуміє й не відчуває потреби розуміти, що відбувається там десь. Наслідки такого ізоляціонізму відомі, їх можна толерувати, коли ти живеш на одному континенті, якщо в тебе населення 350 млн і військовий бюджет дорівнює 10 наступним військовим бюджетам, і ти можеш виправити ситуацію протягом 24 години. Такий виділений час у військових доктринах у Сполучених Штатах на реалізацію думки, яка прийшла комусь у Білому домі. Ми поки так не вміємо, нам треба тримати руку на пульсі, нам треба усвідомлювати, чим живе світ, і оперативно реагувати на це.

Пряма взаємодія. Не один раз у моїй кар’єрі я стикався з тим, що вчасно поставлене журналістам питання або провокативна стаття дозволяли пробитися через заслони на шляху наших інтересів. До речі, не лише за кордоном, часто такий самий, підкреслюю, неправильний підхід застосовується для того, щоб пробити ті самі бар’єри в Україні, в Києві, де не розуміють певних важливих речей.

OSINT, або розвідка з відкритих джерел. Не в цьому ж колі мені розповідати, яку цінність має інформація, якою поділилися приватно, якщо хто-небудь усе ще вірить у приватність інформації, або без цього морального обмеження. Я дозволю собі зачитати текст оголошення на роботу офіцерам із використання відкритих джерел у ЦРУ: «Ви будете відкривати, збирати, аналізувати, систематизувати й оцінювати інформацію, що доступна публічно, забезпечуючи партнерів висновками, заснованими на оцінці інформації з традиційних масмедіа, соціальних мереж, доступних публічних баз даних, спеціалізованих джерел, публікацій, наукових робіт, результатів конференцій та іншого».

Зверніть увагу на порядок: спершу йдуть традиційні медіа. До речі, зарплата в них теж непогана — від 73 до 185 тисяч доларів на рік. Це не реклама ЦРУ, це просто аналіз відкритих джерел даних.

Ініціювання та підтримка серйозної політичної дискусії в суспільстві. Ми тут дійсно дуже небезпечно близько підходимо до такого поняття як пропаганда або формування потрібного нам політико-соціального тла в інших державах. Я присвятив свою професійну кар’єру і фактично своє життя тому, щоб Україна вступила в НАТО, не тому, що я люблю ці чотири літери, а просто нічого більш ефективного для нашого захисту на цій частині планети не існує. І, о диво, наше бачення світу збігається з тими цінностями, які сповідують в альянсі.

Я зараз про 83% українців. Я знаю, про що ви подумали, я не про 73, я про 83% — це та кількість людей, які не розуміли, для чого нам бути в альянсі ще на початку 2000-х років, хоча реально зв’язок між цими двома цифрами реально напружує, чи не так? Треба визнати, що така висока частка наших громадян, які не хотіли або не бачили потреби, щоб країна стала членом альянсу, призвела до певних наслідків.

По-перше, наше власне політичне і військове керівництво не відчувало, що під їхніми ногами горить земля, їм треба кинути все і виправляти ті помилки, як очікував від нас Захід. Наприклад, зачистити корупцію, прибрати неефективність, розвивати оборонну сферу, реформувати державні органи, бути готовим протистояти ворогу. Це те, про що у нас болить голова зараз, а в той самий момент у тій самій голові, у нас було, умовно кажучи, барбекю.

По-друге, цілий пласт політичних, вологих фантазій Путлера, про те, що НАТО нас бідних затягує у зловісний агресивний альянс, із «Кинджалом» у зубах повзе до кордону матушки-Росії в порушення якихось абсолютно міфічних домовленостей Бейкера з Шеварднадзе. І як тільки браві росгвардійці з’являться на українських кордонах, ми одразу побіжимо розпалювати те саме барбекю, ставити грілочку в холодильник до того холодцю, який там завжди чекає на російських братів.

Не тільки Путін так думав — багато людей, багато країн на Глобальному Півдні теж сприймали так само картинку, бо це ми дозволяли їм так бачити. Було уявлення: «Ну не хочуть люди в НАТО, чого їх тягнуть туди». Але найбільша проблема була навіть не в Москві, а в столицях тих наших союзників, які не хотіли з різних причин нас бачити у своїй родині.

Це зараз 90% українців розуміють, що було б непогано прокинутися завтра зранку в складі найпотужнішого альянсу і пояснити Путіну, що ми про нього думаємо. Але, на жаль, м’яко кажучи, дещо запізно. Тепер треба воювати до кінця, через кров, розвалені міста, інфраструктуру й наше життя.

Невірно казати, що всі наші проблеми — з недостатньої публічної підтримки або недостатньої публічної орієнтації. Також невірно казати, що роль засобів масової інформації в цьому переважна, але якби ми всі зробили роботу краще, — хто знає, може, сьогодні б насміхалися над такими придурками, як я, які казали, що «рускіє ідуть», і спокійно собі далі смажили м’ясо, далося воно мені.

І останній аргумент на сьогодні, мій улюблений, який я вивів у назву всього свого короткого виступу. Це про вас, про ваше активне й агресивне існування. Пишіть і знімайте, що хочете. Дискутуйте про те, що вважаєте важливим, критикуйте кого завгодно, будьте, існуйте, конкуруйте. Сигнальна система, провідниками, агентами якої ви є, дозволяє нам бути тими, хто ми є — критичними, невдоволеними, такими, що прагнуть кращого життя. Ця сучасна система надсилає сигнал назовні, що ми такі самі, як ви. Ми сприйняли ці політичні й демократичні цінності, вони стали нашими, ми готові їх спільно захищати сьогодні в Україні, а можливо десь прийдеться пізніше і у світі. І тоді захищена сьогодні Україна прийде на допомогу також.

До речі, я обіцяв два слова про смерть нашої професії. Хотілося б вірити, що ми знайдемо формулу співіснування читача й експерта за умови вірусного поширення соціальних мереж, але поки виживання наших професій не виглядає оптимістичним. Як пряма дискусія, яка наближається до читача, часто в одній і тій самій склянці, вона залишає набагато менше простору для медіума, яким є журналіст. Так само і дипломати втрачають свій хліб, тому що лідери націй спілкуються напряму між собою, не потребуючи посередників.

Дозволю собі порівняти наш мозок і наші розумові рецептори з нашим шлунком і з нашими смаковими рецепторами. Оцей легкодоступний, приємний смак інформаційного цукру так само з жадібністю ковтається суспільством і несе таку саму шкоду, як і легкі вуглеводи. І він не може бути ефективно перетравлений і корисно застосований наявними в нас механізмами. Ми лише вибудовуємо це захисні схеми у той час як мозок накопичує навколо себе шар, м’яко кажучи, шкідливих інформаційних шлаків, крізь які навіть реальність не може до нас достукатися.

І це ще не кажучи про штучний інтелект. Але це вже тема для абсолютно іншої розмови.

Скриншот на головній: Вадим Пристайко на конференції медійників National Media Talk 2024