З початком повномасштабного вторгнення багатьом українським медійникам довелося опанувати сферу воєнної журналістики — навчитися працювати в надзвичайно важких умовах, уникати небезпеки та ледь не повністю покладатися на військових. У рамках форуму «Воєнні медіавиклики 2024: Стійкість»  відбулася панельна дискусія «Взаємодія журналістів і військових: особливі виміри, досвід і ризики 2024 року». В ній взяли участь журналіст Миколаївської ТРК «Март» Олександр Матюшенко та гендиректор Укрінформу Сергій Череватий, воєнний кореспондент Kyiv Independent Френсіс Фарел і головна продюсерка Суспільного мовлення Христина Гаврилюк. Вони розповіли, якою була воєнна журналістика після початку російської агресії у 2014 році, як стрімко вона розвинулася в часи великої війни та чому без підтримки пресофіцерів навіть найпрофесійніше медіа не зробить гарний репортаж.

Модерували захід журналіст 5-го каналу Віталій Залевський і голова Асоціації випускників Хабу медіамобільності Ольга Круглій.

За словами Сергія Череватого, до великої війни в підготовці пресофіцерів залишалося чимало від радянських часів: «У нас була своя певна школа воєнної журналістики, коли готували безпосередньо офіцерів. Спочатку це був Львів, там проходили повністю журналістику, а також щокварталу були польові виходи, вивчали всі види зброї. Згодом ця естафета перейшла до Військового інституту Київського національного університету імені Шевченка, де зараз готують військових кореспондентів. За моєю інформацією, швидше за все, там уже будуть готувати окремо за спеціальністю “пресофіцер” і фахівців зі зв’язків із громадськістю у військовій сфері. Напевно, ми не найгірше були підготовлені до повномасштабної війни, але зрозуміло, що кадрів треба було більше. В кожній бригаді потрібен був прессекретар, більше воєнкорів на лінії. Зараз уже, на третьому році війни у нас є потужна школа, напевно, найкраща у світі».

Журналіст Олександр Матюшенко розповів, що до 2014 року українські воєнні журналісти працювали під час Югославського конфлікту, в Секторі Газа й інших гарячих точках, але це була робота на чужій території, де вони були тільки спостерігачами: «Коли кореспондентам доводиться розповідати про війну, будучи громадянином держави, яка зазнає агресії, дуже важливо дотримуватися журналістських стандартів. Сьогодні наші журналісти працюють у великих інформаційних виданнях, де їм треба розповідати про російські воєнні злочини так, аби глядач — не важливо, європеєць він, чи з країн СНД — дивився на це як об’єктивна неупереджена сторона».

 Христина Гаврилюк, Олександр Матюшенко, Сергій Череватий

Також Матюшенко додав, що після початку війни на сході України почала формуватися нова каста журналістів-воєнкорів. «До 2014 року в Україні не було воєнкорів як інституції», — каже він. А у 2022 році воєнкорами мали ставати всі журналісти будь-яких громад — як ті, що охоплені війною, так і не охоплені. Також він порадив медійникам, які збираються працювати в гарячих точках, користуватися міжнародним страхуванням, яке надають фундація «Суспільність» або інші організації.

Воєнний кореспондент Kyiv Independent Френсіс Фарел, який повернувся з Курської області ледь не перед початком цієї дискусії, розповів, що йому теж довелося вчитися роботі в зоні бойових дій «на ходу»: «Треба зрозуміти, як працювати і з військовими, і з цивільними. Спочатку робиш багато помилок, потім розумієш: наступного разу зробиш по-іншому. Але ж і ситуація постійно змінюється. Коли почався “сезон звільнення територій”, то актуально було говорити про міни. Якщо зараз поїхати, наприклад, у Мирноград, то там не треба буде боятися мін, там найбільший ризик — це FPV-дрони». А під час престуру в Суджу Френсіс відзначив зовсім інші умови роботи, зокрема там довелося спілкуватися з місцевим населенням — росіянами.

Христина Гаврилюк погодилася з попередніми учасниками в тому, що на початку повномасштабного вторгнення не вистачало воєнкорів і редакції були вимушені дуже швидко вчитися.

«На мій погляд, ми не були готові до такої протяжності лінії фронту. Ну не могло з’явитися нізвідки так багато воєнних кореспондентів. Щодо Суспільного, то ми були гірше готові, ніж могли би бути, тому що в нас узагалі практично не було такого поняття як “воєнний кореспондент” у компанії, про що я дуже шкодую», — каже Гаврилюк.

Вона розповіла, що ті журналісти, які з 2014 року висвітлювали російську агресію, були ентузіастами й уже у 2022 році мали велику фору — довіру військових: «Це те, чого не можна десь навчитись, а це друга складова успіху. Якщо у вас немає військових, які вам довіряють, ви ніколи не зробите класну історію. Можна їздити в престури — з цього, власне, і треба починати, але ця довіра, яка вибудовується роками, це те, над чим реально потрібно працювати. В нас цього не було, тому ми були на десять кроків позаду, ніж наші фантастичні колеги, які їздили на фронт тоді, коли це не було мейнстримом. Вони робили це іноді власним коштом, просто тому, що вважали важливим. Я вважаю, що вони проклали цю дорогу, а ми багатьох речей училися у них вже у 2022-му».

Христина Гаврилюк каже, що журналістів, які ще не вибудували довіру серед пресофіцерів, ніколи не пустять далі, ніж усіх інших. Впливовість медіа теж має значення, але для військових важливими є особисті стосунки та професійність конкретних людей.

Сергій Череватий окреслив це питання з іншої сторони — самі військові іноді не були готові до комунікації. «Ми намагалися перед війною проводити курси для старших командирів, для керівників, але багато хто залишився в радянській ментальності: є замполіт, а біля нього прессекретар — розберуться. Зараз багато є новітньої інформації, військові нормально ставляться до преси, спілкуються з нею. Але працювати ще потрібно, щоб як у будь-якій країні НАТО будь-який комбриг знав, що преса — це потрібно», — каже Череватий.

За його словами, те саме він доводив Олександру Сирському перед його приходом на посаду Головнокомандувача: «Я його переконував, це насправді проста звичайна робота. Цей рух має бути двосторонній, до суспільства треба доносити, що відбувається. Наприклад, коли почалися на Харківщині події, низка блогерів, які точно "краще" знають військову обстановку, ніж усі генерали України, сказали, що це провал. Насправді там була проведена дуже потужна робота, буквально за день-два, було зроблено так, що всі резерви росіян, які мали наступати на Сумщину, змушені були перекинути на Харківщину. В результаті на Сумщині нападу росіян не було. Але про це ніхто не знав».

Френсіс Фарел погодився, що на результат роботи на фронті впливає людський фактор. Та найбільше це важливо, коли журналісти намагаються працювати поза дозволами. «Працювати неофіційно стало важче, і хтось скаже, що це найкраще, а хтось скаже, що ні, але це просто факт. Для неофіційної роботи знайомства з командиром роти, а ще краще батальйону — дуже важливі. Якщо звернутися до пресофіцерів перший раз, то ви отримаєте “мінімалку”. Вони побачать, як ви працюєте, можете надіслати їм свої попередні роботи, вам подивляться в очі, поспілкуються, зрозуміють вашу мотивацію. І наступного разу, якщо ви будете з ними на зв’язку, можна буде організувати круту роботу».

 Сергій Череватий і Френсіс Фарел

Сергій Череватий каже, якщо в опублікованих матеріалах виявляються перекручені факти або маніпуляції, з такими медійниками надалі просто не захочуть працювати: «Ніяких чорних списків немає, вони законодавством України не передбачені. “Сарафанним радіо” всі пресофіцери дізнаються про це і робота журналіста вмирає».

«Мені здається, журналістам дуже важливо мати велике терпіння, — каже Христина Гаврилюк. — Треба бути терплячими, як із військовими, так і з будь-якими героями. Ці люди не мають думати, що вам від них щось потрібно і ви зникнете, коли отримаєте це. Вже не так важливо першому кудись потрапити, важливіше зробити щось більш унікальне. До мене та до наших репортерів повертаються ті контакти, які в нас були на початку великої війни та з якими ми не переставали спілкуватися. Найважливіше — це тримати зв’язок із цими людьми. Можуть бути дуже невдалі виїзди — у нас реально були тижні, коли ми жили на Донбасі й нікуди не могли поїхати. Постійно змінювалися обставини, але ми продовжували спілкувалися з пресофіцерами та з героями наших історій. Треба завжди пам’ятати, яка ситуація в цих людей, і цікавитися цим, відгукуватися, коли їм це потрібно».

Однак Френсіс Фарел розповів, що ці взаємини з пресофіцерами не завжди допомагають у роботі в Курській області. «Ці контакти могли працювати десь на сході України, але в Курській області спочатку дуже сильно “закрутили гайки”. Потім місцеве командування разом із Міноборони зрозуміли, що відбуваються важливі історичні події, і якщо не організувати хоч якийсь доступ для журналістів, то вони далі будуть знаходити варіанти порушення правил, що погано і небезпечно. Зараз престури дещо хаотичні через FPV-дрони, і є багато питань, бо я коли зайшов в один із підвалів, зрозумів, що його вже два дні поспіль знімали інші журналісти. Також багато питань етичних, бо ми спілкувалися з місцевими росіянами, що викликало різні емоції, навіть злість», — каже Фарел.

Він також помітив, що українські журналісти дуже багато думають про безпеку, на відміну від іноземних колег. Зокрема, деякі іноземні медійники не завжди керуються принципом «не нашкодь» і не хвилюються про висвітлення українських позицій. За його словами, іноді журналістські матеріали призводили до трагедій, і це завжди були закордонні медіа.

Олександр Матюшенко поділився своїм досвідом: «Улітку 2022 року в Миколаєві стався обстріл і влучило в приватний будинок, там загинула жінка. Ми побачили господаря цього будинку, й він погодився з нами поспілкуватися. Він розповів про приліт, про те, що загинула його дружина, повилітали всі вікна. І наостанок я його запитую, чи є йому де ночувати сьогодні. Він відповів, що зараз вони з дружиною дочекаються старшого сина й поїдуть ночувати у рідних. Я зрозумів, що він узагалі не усвідомлює, що відбувається… Я перед спілкуванням отримав від нього згоду, тобто з журналістської точки зору, я міг це показати. Але я вирішив, що ця людина потім прийде в себе, можливо, побачить мій репортаж і не захоче, щоб це було публічно. Тож ми видалили його з матеріалу».

Матюшенко каже, що навіть якби цей сюжет набрав більше переглядів, це вплинуло би на репутацію журналістів. «Важливо берегти в собі людину, попри професійні обов’язки. Я вирішив, що у своїй роботі маю переслідувати три цілі. Перша — це інформування людей про війну, друга — фіксація злочинів Росії, а третя — це архів війни, оскільки ми сьогодні маємо унікальну можливість, якої не було під час Другої світової війни, зафіксувати все, що відбувається, і найголовніше — не нашкодити», — сказав Олександр Матюшенко.

Фото: Фундація «Суспільність»