За останні роки Держкіно в культурній спільноті встигло стати синонімом постійних скандалів і катастрофічного управлінського стилю. Непрозорі конкурси, системні конфлікти колишньої очільниці агенції з кіносередовищем, сумнівні управлінські рішення — це далеко не повний перелік больових точок Держкіно. Що ж лишилося від агенції за кілька років під керівництвом Марини Кудерчук? І як її рішення можуть завтра вплинути на кіносферу?

З просто керівного органу у сфері кіно на справді одіозну інституцію Держкіно перетворилося поступово, не в останню чергу завдяки своїй екскерівниці Марині Кудерчук, що зуміла налаштувати проти себе культурну спільноту. З моменту свого призначення в січні 2020 року Кудерчук навіть не намагалася будувати діалог із кіносередовищем. Вкупі з браком експертизи, необхідної для подібної посади, такий підхід швидко призвів до системної кризи у відносинах між Держкіно та кіногалуззю.

У чому ж полягає непересічна важливість Держкіно для вітчизняного кіносередовища?

По-перше, на сьогодні, після перепідпорядкування восени 2021 року від МКІП до Кабміну це фактично ще одне окреме міністерство, що керує кіногалуззю. Тобто самостійно виробляє політики розвитку кіногалузі (а не реалізує затверджені Мінкультом, як було раніше), управляє, за потреби реорганізовує інституції, фінансує кіновиробництво шляхом пітчингів, здійснює функцію міжнародної репрезентації українського кіно. При цьому підзвітність Держкіно Кабміну в особі прем’єр-міністра є суто формальною, натомість у середовищі активно говорять про вплив на агенцію «медіаменеджерів з ОП».

За ці чотири роки кіноспільнота, а також національна спілка кінематографістів та спілка кінокритиків України неодноразово публічно вимагали звільнення Кудерчук із посади, зокрема з формулюваннями «За поглиблення кризи в українському кінематографі» та «Через перевищення повноважень».

Кризу лише посилили нові правила проведення пітчингів, оголошені влітку 2020 року (в спільноті їх назвали дискримінаційними), та скандали з низкою пітчингів. Але найцікавіше було попереду.

Влітку 2022-го, щойно країна оговталася після деокупації Київщини, Держкіно видало сумнозвісний наказ про реорганізацію Довженко-Центру, з якого розпочалася довга епопея боротьби за збереження цілісності центру та його фільмофонду. 

Наприкінці 2023 року Держкіно опублікувало нову стратегію, яку спільнота схарактеризувала як загрозу для середовища. Документ, куди знову була вписана «реорганізація» Довженко-Центру та скорочення щорічних обсягів кіновиробництва до 20 стрічок на рік (натомість серіалів пропонували виробляти аж по 600 годин на рік), викликав протести з боку середовища.

Не менш скандальним випадком, що вчергове оприявнив тотальну несуб’єктність Держкіно, стала епопея з переобранням Ради з державної підтримки кінематографії (Рада є спеціальним органом при Держкіно, чиїм завданням є затвердження переліку фільмів, що отримують державне фінансування за підсумками пітчингів Мінкульту, Українського культурного фонду та самого Держкіно; її членів переобирають що два роки).

Повноваження другого складу Ради, який очолював колишній бізнес-партнер голови ОП Андрія Єрмака Артем Колюбаєв, закінчилися ще 31 березня минулого року. Проте за три тижні до цього їх було завбачливо продовжено постановою Кабміну з формулюванням про нібито неможливість проведення конкурсу на обрання нового складу Ради. Національна спілка кінематографістів України подала судовий позов проти Кабміну з метою оскарження рішення. В листопаді 2023 року Київський окружний адміністративний суд задовольнив цей позов, визнавши продовження повноваження Ради незаконним.

Далі справа пішла до апеляційного суду, що не завадило Держкіно, не чекаючи на його рішення, оголосити старт 19-го конкурсу відбору кінопроєктів. Не дивно, що пітчинг, проведений нелегітимним складом Ради держпідтримки кінематографії, став скандальним, викликавши бурхливі обговорення в спільноті. Багато хто з режисерів і продюсерів його просто бойкотував.

Відтак попри всі судові рішення Держкіно оголосило конкурс на переобрання Ради з державної підтримки кінематографії лише в середині 2024 року (за понад рік після завершення повноважень попереднього складу Ради).

Звільнення ж Марини Кудерчук, що відбулося на засіданні Кабміну в липні цього року, хоч і було вистраждано кіноспільнотою, проте до системних змін у галузі наразі не призвело. Нині  т. в. о. голови Держкіно є Юлія Шевчук, що працювала першою заступницею Кудерчук із 2020 року. Шевчук уже має досвід роботи т. в. о. директорки (вона виконувала ці обов’язки у період між звільненням Пилипа Іллєнка та призначенням Кудерчук).

Тож на якісні зміни в Держкіно під управлінням Шевчук сподіватися не доводиться. Також наразі невідомо, чи відбудеться найближчим часом конкурс на заміщення посади голови Держкіно. Адже законодавство виписане таким чином, що під час воєнного стану рішення про продовження роботи т. в. о. або ж призначення конкурсу лишається на розсуд керівної інституції (для Держкіно це Кабмін, але не забуваймо про сумнозвісних «медіаменеджерів з ОП»). Тому нинішня т. в. о. директорки Держкіно може лишатися в цьому статусі хоч роками — немає нічого більш постійного за тимчасове. Приклад того ж Мінкульту, чий т. в. о. Ростислав Карандєєв уже рік керує міністерством у «підвішеному» статусі, демонструє реалістичність цього сценарію.

Політика ж інституційної непрозорості та сумнівних управлінських рішень триває в Держкіно і за керівництва Юлії Шевчук. До прикладу, на фарс у кількох діях перетворився конкурс із переобрання складу Ради з держпідтримки кінематографї. Першою з них став «список дійових осіб»: до переліку кандидатів у члени Ради увійшло 35 людей, серед яких ексголова правління Української кіноакадемії, директор «Укркінохроніки», голова правління Одеської кіностудії, гендиректор Благодійного фонду «Меморіал Голокост Бабин Яр», програмний директор телеканалу «1+1» і навіть ексдиректор туристично-інформаційного центру при КМДА.

Конфлікт інтересів? Ні, не чули.

Другий тур конкурсу, до якого пройшли 23 кандидати, також не став зразком прозорості з точки зору процедури. В результаті до нового складу Ради ввійшли продюсер Тарас Босак, якого пов’язують з уже згаданим Артемом Колюбаєвим і низкою цехових скандалів, директорка ТОВ «Пілот Продакшнс» Галина Вярвельська, афілійована з організаціями Сергія Лавренюка, керівниця мережі «Оскар» Ірина Заря,  а також продюсер Володимир Мула, режисери Аркадій Непиталюк і Денис Тарасов, кінокритик Олександр (Алік) Шпилюк.
Ще двох членів Ради визначило саме Держкіно: ними стали телепродюсер Акім Галімов, а також голова правління Одеської кіностудії Андрій Осіпов, що спершу кандидував на конкурсі, але не пройшов.

Один з обраних членів Ради, Тарас Босак, узяв самовідвід (причиною могли стати викривальні матеріали про його діяльність у медіа).  Тож тепер на нас, вочевидь, чекають довибори в Раду з держпідтримки кінематографії — лишається тільки зрозуміти, якою має бути їхня механіка та наскільки це законно, чи правила гри знов писатимуться «по ходу п’єси». Але перше ж засідання конкурсної комісії з відбору членів Ради, що відбулося 1 серпня в закритому режимі (що є порушенням закону — згідно з Порядком утворення Ради, затвердженого Кабміном, усі засідання мають відбуватися у відкритому режимі), натякає на те, що за роботою нового складу Ради доведеться пильнувати.

Про що ж свідчить весь цей комплекс епічних скандалів, репутаційних факапів і втрачених можливостей? На жаль, усе це докази тотальної несуб’єктності інституції, чиї повноваження прирівнюють до окремого міністерства. Але будь-які повноваження мають бути пропорційні відповідальності. Порушення цього простого правила можуть призвести до дуже серйозних наслідків.

Наразі треба визнати, що забюрократизоване, сумнівно доброчесне та не дуже фахове Держкіно нагадує такого собі «вершника без голови», коли де-юре є людина, що тимчасово керує інституцією, проте де-факто агенція не працює на розвиток галузі, натомість діє, як «злий поліцейський», що прагне контролювати й упокорювати, а не домовлятися та співпрацювати. Звісно, про жоден продуктивний діалог тут не йдеться. Бо для нього потрібні не лише готовність і бажання говорити, але й суб’єкт для розмови. А, як справедливо зазначила директорка Довженко-Центру Олена Гончарук, проблема з Держкіно наразі зокрема в тому, що «не дуже зрозуміло, з ким говорити».

Ілюстративне фото: Getty Images