Днями «Дзеркало тижня» вийшов текст Інни Ведернікової на основі опитування Центру Разумкова, зробленого на замовлення видання, яке показало феноменальний парадокс у свідомості українського тилу, як назвали опитаних дослідники:

— 44% вважають, що час для мирних переговорів України й Росії настав;

— 61,1% не готові нічим поступитися під час цих переговорів;

— 51,5% вважають, що мінімальною необхідною умовою мирної угоди з Росією є звільнення України від російських військ у кордонах 1991 року;

— 46,1% вважають, що бути ухилянтом під час війни не соромно.

Але це ж опитування показало і бажаний вихід із цього парадоксу в головах українців: на думку абсолютної більшості, Україна зможе перемогти Росію, якщо західні партнери нададуть достатньо зброї (82,2%), якщо Україна вибудує міцний власний оборонно-промисловий комплекс і наведе лад із мобілізацією (75,9%) та якщо Захід допоможе людським ресурсом (69,1%).

Стосовно останнього пункту в мене давно є похмурий жарт: ніхто так не зацікавлений у початку Третьої світової війни, як українці. Бо для нас це означало б відкриття другого фронту — аналогу висадки союзників у Нормандії, яку весь західний світ відзначає як важливу складову в перемозі над гітлерівською Німеччиною. І це те, в чому нам учергове відмовило НАТО під час цьогорічного саміту в Вашингтоні, запропонувавши натомість просто продовжувати самотужки воювати.

У Вашингтоні не було жодного брендування з приводу саміту НАТО, ні на вулицях, ні в аеропорту. Конспірацію порушували тільки оголошення в метро про закриття станцій.

Акредитація на саміт у Вашингтоні відрізнялася від акредитації на саміт у Вільнюсі тим, що потрібно було пройти перевірку «United States Secret Service». Натомість журналісти мали змогу без додаткових обмежень отримати допуск на Базу Ендрюс, у Держдепартамент тощо.

«Я думаю, що величезна кількість енергії витрачається на вербальну гімнастику в певному сенсі: “незворотній шлях (України до членства в НАТО — «ДМ»)”, “добре освітлений міст”. Але дії, стійкість говорять голосніше, ніж слова — це стосунки з НАТО. Чому ми так заплутані, чому не може бути більшої простоти та ясності щодо цих неймовірно тісних відносин, що Україна приєднається до НАТО?» — запитала в держсекретаря США Ентоні Блінкена президентка German Marshall Fund Хізер Конлі під час дискусії на NATO Public Forum.

У відповідь держсекретар спочатку пожартував, що в НАТО працюють багато дуже талановитих людей, яким доводиться витрачати багато часу на написання декларацій НАТО, тому потрібно переконатися, що вони повністю зайняті. А потім додав: «У нас 32 союзники. Це альянс демократичних країн. Різні країни мають дещо різні погляди на деякі з цих питань, і частина нашої відповідальності полягає в досягненні консенсусу. Найбільша сила, яку ми маємо, найцінніша валюта, яку ми маємо як альянс — це наша єдність, але ця єдність не виникає просто так. Це продукт розмови. Це продукт слухання. Це результат досягнення консенсусу, і це відображено в цих документах.

Але ви абсолютно праві. Я вважаю, що важливо дивитися на слова, але ще важливіше дивитися на дії; вперше НАТО отримало спеціальне командування, щоб допомогти країні, яка прагне приєднатися до альянсу. І це має дуже практичні компоненти, які, я думаю, прискорять вступ України до альянсу. І ми говоримо про міст — приємно мати образ, метафору. Як любить казати мій колега Джим О’Браєн, це міст, який буде міцним, добре освітленим; і з цією командою, я думаю, це також буде і короткий міст».

Немає в світі більш стресостійкої людини, ніж журналіст. Щоби зробити ввімкнення на брендованому фоні в медіацентрі саміту НАТО, потрібно було стояти обличчям до колег-журналістів, які галасували, поїдаючи бургери та картоплю-фрі.

Але не можна сказати, що погляди в НАТО не еволюціонують. Усього лише в грудні минулого року, коли ми з колегами з інших громадських організацій були на заході платформи НАТО-Україна з протидії гібридній війні й запитали в офіційних спікерів альянсу, чи вважають вони загрозою для себе Китай, ті чітко відповіли, що ні, загроза походить тільки від Росії. І будь ласка — пів року потому НАТО пише в декларації: «Заявлені амбіції та політика примусу Китайської Народної Республіки (КНР) продовжують кидати виклик нашим інтересам, безпеці та цінностям. Поглиблення стратегічного партнерства між Росією та КНР та їхні взаємні спроби підірвати та змінити заснований на правилах міжнародний порядок викликають глибоке занепокоєння. Ми стикаємося з гібридними, кібернетичними, космічними й іншими загрозами та зловмисною діяльністю державних і недержавних суб’єктів».

США й раніше переживали розвороти громадської думки. У 1932 році Ллойд Паттерсон приїхав до СРСР для зйомок у радянсько-німецькому фільмі про расизм у США. Помер у 1942 році в евакуації. Його син, відомий радянський актор, після розпаду СРСР переїхав до США.

Точно такий самий драматичний розворот на 180° стався в НАТО і стосовно рішення альянсу координувати постачання Україні військового обладнання. У грудні нам підкреслювали, що всі постачання здійснюють окремі держави на свій розсуд, але в жодному разі не НАТО, бо НАТО не повинне бути втягнуте у війну. Хіба тепер воно стало готовим до цього? Ні, але загрози з боку Росії посилилися, а результати виборів у США можуть раптово поставити американську підтримку України на паузу, як це вже сталося на початку року. За словами вашингтонського співрозмовника «ДМ», знайомого з перебігом голосування в Конгресі, Україна в разі неотримання цієї допомоги могла реально програти війну.

Надія є, просто вона повільна: промоутер Гевіна Ньюсома, губернатора Каліфорнії, члена Демократичної партії, який після невдалих дебатів між Джозефом Байденом і Дональдом Трампом вирішив заявити про президентські амбіції.

Попередній розворот у поглядах наших західних партнерів, який ми мали змогу спостерігати, зайняв значно більше часу. Майже два роки минуло між концепціями «потрібно за всяку ціну уникати двох війн одночасно (друга — на Тайвані) й тому нехай Україна погоджується на паузу в війні» та «потрібно за всяку ціну уникати розповсюдження війни за межі України й тому Україні потрібно продовжувати постачати зброю». Як бачимо, думки рухаються, і цей рух прискорюється. Можливо, ми просто зараз дивимося крізь вікно Овертона. І одного разу загрози з боку автократичних країн для демократичного світу можуть зрости настільки, що воно дорухається і до такої бажаної українцями підтримки військами Заходу. Зрештою, висадка в Нормандії сталася лише в 1944 році. Головне, щоб до того часу в Україні не справдився прогноз директора Інституту соціології НАН України Євгена Головахи зі згаданої на початку статті «Дзеркала тижня»: аби ми, очікуючи на підмогу, не дійшли до загальної мобілізації населення та продуктових карток.

Фото: Галина Петренко