Після початку повномасштабної війни Росії в Україні та зі стартом усвідомлення українцями необхідності просування нашої країни на Глобальному Півдні в моєму житті було кілька етапів сприйняття цього напрямку роботи.

Усе починалося з окрилення загальними успіхами комунікацій на міжнародній арені різноманітних представників нашої країни після жорстокого нападу Росії. Тоді здавалося, що весь світ за нас і варто лише докласти додаткових зусиль, аби й більш віддалені від нас його куточки приєдналися до цього стрункого хору на боці світла й добра.

Потім були перші спроби комунікацій: наприклад, на нашу презентацію в ООН звіту з протидії російській дезінформації в країнах Люблінського трикутника (Україні, Польщі та Литві) прийшов представник Пакистану. Він розповів, що проблеми російської дезінформації в Пакистані, звісно, немає, а от проблема дезінформації загалом є — індійської. Тоді в ООН нам говорили, що це неабиякий зсув. Адже лише кілька років тому в цій організації вважалося, що потрібно уникати таких тем, як дезінформація, тому що вони не об’єднують, а роз’єднують країни.

А в UNESCO на презентацію звіту про російську дезінформацію до нас прийшла Угорщина

Потім із поїздок далекими, переважно африканськими країнами почали повертатися колеги з громадського сектору. Вони скаржилися, що не відчувають достатньої віддачі від цих зусиль: поїздки довгі й далекі, залишати заради них на кілька тижнів поточну роботу на батьківщині складно, а ефект фігурально сипався та зникав як пісок крізь пальці. До того ж для всіх ставало очевидно, що стосунки з західними країнами насправді не такі вже й безхмарні, й Вашингтон, Лондон чи Брюссель також потребують продовження адвокаційної та комунікаційної роботи.

У той час початкова хвиля інтересу до феномену українського опору на Заході дійсно почала спадати й на конференціях у західних столицях українців почали пересаджувати з окремих панелей про Україну в загальні панелі з країнами різного ступеня проблемності — і так збігалося, що це дуже часто були саме країни Глобального Півдня. Тут виникало два виклики.

По-перше, цей тренд загрожував відкотити ситуацію до стану до 2022 року, коли Україну чи, зокрема, російську дезінформацію в Україні часто-густо обговорювали взагалі без жодного українця. По-друге, українські спікери раз за разом вибивалися з-поміж своїх африканських чи латиноамериканських колег завдяки іншому рівню складності задач та інструментарію, який вони успішно використовували.

На цей період припадає золота колекція порад, котрі я чула стосовно пошуку фокуса, на яких країнах Глобального Півдня українцям варто зосереджувати зусилля з метою досягнення максимального ефекту при менших витратах. Тут були й поради комунікувати в першу чергу з тими країнами, де населення та/або політичний істеблішмент прихильні до країн Заходу. І поради не зважати на наявну прихильність, бо, мовляв, антизахідний ресентимент не розповсюджується на Україну — і навпаки, якщо комунікуватимуть українці, то наші західні партнери зможуть побути позаду нас, не привертаючи до себе зайвої уваги. Були й поради кооперуватися в комунікаціях із країнами Скандинавії, бо це єдині представники Заходу, які нікого не бісять на Глобальному Півдні.

Потім я поїхала на Тайвань, на конференцію з протидії китайському інформаційному впливу. Вона була по-справжньому глобальною і її учасників точно було складно запідозрити в антипатії до Заходу. Але саме там я почула, що Глобальний Південь дратується, коли його називають власне Глобальним Півднем: занадто неоднорідні ці країни, щоб бути так легко об’єднаними в єдине ціле. Згодом я побачила й певну кризу самоідентифікації українців. З одного боку, ми ведемо комунікацію про те, що ми «однієї крові» з Глобальним Півднем, бо протистоїмо такій самій, як у різний час і вони, постколоніальній агресії. З іншого боку, попросіть когось з іноземних експертів порівняти їхній досвід роботи під час війни в Україні та в колишніх колоніях країн Заходу — і українці будуть обурені: «А чому це нас порівнюють з Африкою?».

А потім я поїхала на Global Media Forum у Бонн — щорічну медійну конференцію, яку влаштовує Deutsche Welle — і нарешті коло замкнулося. Я побачила, що Захід сам намагається говорити з Глобальним Півднем. Я би навіть сказала, що він намагається його почути в такому значенні цього слова, як ми його колись вживали відносно Донбасу: трохи вимушено і з легким роздратуванням. Але насправді він розгублений.

Виявляється, демократія в багатьох із цих країн пробуксовує не лише через очевидні авторитарні нахили тамтешнього політичного істеблішменту й заохочення з боку Росії та Китаю. Народ там теж демократією цікавиться не завжди. Наприклад, коли в Мозамбіку після 16 років війни нарешті з’явилася можливість для демократичних перетворень, явка на виборах була катастрофічно низькою.

Діти в Німеччині кольоровими крапочками голосують за майданчик для ігор, який побудує для них місто. Ця країна пам’ятає, що вона є молодою демократією, особливо на Сході, та виховує звичку до волевиявлення у своїх громадян змалечку

Крім того, Росія та Китай успішно витіснили зі своєї території західні медіакомпанії. Останні тепер вимушені намагатися мовити для їхніх громадян з-за кордону — з країн Балтії та Тайваню відповідно. Це породжує, з одного боку, проблему якості цього контенту: чи можна бути впевненим у точності репортажу, коли ви не з місця події? А з іншого боку, робить украй складною його доставку. Уявіть, що наразі в іномовників найбагатших країн світу немає альтернативи YouTube для доставки контенту, якщо Росія його заблокує. Для пошуку цієї альтернативи США інвестували 40 мільйонів доларів у Open Technology Fund, але проривного продукту поки що немає.

Маленький бонус від цієї ситуації отримують власне країни Балтії та Тайвань, де повідкривали офіси міжнародні гравці різного калібру, від ВВС до чеських громадських організацій. Ще один бонус — це певне розширення поля для адвокаційного маневру на міжнародних майданчиках для України: якщо Росія оголосила, що на цьогорічних «виборах» Володимира Путіна спостерігачів від ОБСЄ вона замінить «спостерігачами» з Глобального Півдня, то й на заходах ОБСЄ вона почала працювати «без вогника».

Паралельно з нашим сайд-івентом на цьогорічній конференції ОБСЄ був сайд-івент росіян, на який навряд чи хтось прийшов. А також виступи громадських організацій із Польщі та Німеччини. Вони дивним чином в унісон, але без особливого ентузіазму запитували, хто має визначати правдивість інформації. А поляк ще й виступав російською мовою, заявивши, що це «lingua franca для всіх слов’янських народів»

Парадоксально, але на самому Global Media Forum про Україну найбільше згадували в панелі про Тайвань: занадто сильно подальший розвиток подій у тому регіоні залежить від результатів нашої війни. Світ став глобальним уже давно, це не новина. Колись ігнорування цього факту оберталося лише втратою грошей і ринків збуту. Тепер настали часи, коли сидіння у власній шкаралупі може вартувати суверенітету та життя.

Фото: з архіву Галини Петренко. Головне фото згенеровано штучним інтелектом (Ideogram.ai)