15 травня в Українському кризовому медіацентрі (Хрещатик, 2) о 18:00 відбудеться презентація другого видання книги колишнього рухівця, народного депутата, а потім міністра Юрія Костенка «Історія ядерного роззброєння України». У нас якщо не армії, то полчища диванних експертів коментують цю тему і судять про неї так гучно, як риплять пружини у їхніх диванів. Отож, тим, хто хотів би розібратися в темі, це видання буде якраз дуже доречне. Там автор крок за кроком описує події, які відбувалися навколо цього питання. Подає позиції найширшого кола як українських, так і закордонних фахівців.

Коли заходить мова про ядерне роззброєння, то мені згадується єхидно усміхнений фейс тодішнього президента США Білла Клінтона 12 січня 1994 року у ремонтованому Бориспільському аеропорту, де вони разом із тодішнім президентом Леонідом Кравчуком давали пресконференцію перед поїздкою до Москви. Кравчук надавав слово тим чи тим журналістам, Клінтон розсміявся і сказав щось на зразок: «Ви так добре керуєте пресою, що не будь ви на такі високій посаді, я б запропонував вам посаду прессекретаря».

Жарт явно двозначний. Не лише мені так здалося, але  й інші колеги написали про це. Я десь читав потім, що посольство США перепрошувало, але я цього не пам’ятаю. Тоді йшлося про ядерне роззброєння України. Я частково висвітлював цей процес. Коріння сьогоднішніх подій лежать саме в тих роках.

Коли дізнався про презентацію другого видання книги Костенка, то потягло мене перечитати її, а також розділ, присвячений міжнародній політиці, з власної книги «Третій Президент. Політичний портрет Леоніда Кучми», фрагмент спогадів Леоніда Кравчука «Маємо те, що маємо», книгу Кучми «После Майдана».

Нині дуже популярна ідея, що Захід нас обдурив, вициганивши у нас ядерну зброю та давши на заміну порожній папірець у вигляді Будапештського меморандуму. В цьому є своя логіка, хоча лише частково. Адже не можна обдурити того, хто не дозволяє себе дурити.

Ідея власного ядерного роззброєння вперше прозвучала саме з офіційних вуст українців. Ніхто тоді Україну не примушував це робити. Позиція ця була зафіксована в Декларації про державний суверенітет, який ухвалили 16 липня 1990 року.

Озвучив цю пропозицію на засіданні Верховної Ради голова Народного Руху Іван Драч. Юрій Костенко наводить факт, про який він дізнався пізніше. Ця ідея народилася у вузькому колі рухівців з подачі юриста-міжнародника, професора, консультанта МЗС Української РСР Володимира Василенка.

До її, як пише Костенко, проштовхування долучився юрист-міжнародник Сергій Головатий. З ним консультувався Іван Драч перед своїм виступом.  Вона «не проходила процедури обговорень і без жодних аналітичних висновків». Костенко пише, що у розмові з ним пізніше Василенко казав, що мотивом було закласти у Декларацію «юридичні підстави для виходу зі складу СРСР, мовляв, неядерна Україна не може бути у ядерному Радянському Союзі». Костенко згадав, що цим же аргументом користувався голова парламентської комісії з міжнародних справ, ще один рухівець Дмитро Павличко.

Костенко відзначив, що майбутнє показало: жодна з 11 «неядерних» республік СРСР не скористалася своїм неядерним статусом для виходу. Вони повиходили після розвалу Союзу.

Народний депутат ІІ скликання Верховної Ради Євген Жеребецький, який певний час у Скрипіна вів токшоу, розповідав мені, що Василенко, коли торкнулися теми ядерного роззброєння, був дуже схвильований і незадоволений тим, що Жеребецький виступив його опонентом. Сам Жеребецький був одним із небагатьох, хто не голосував за ядерне роззброєння України.

У інтерв’ю «Радіо Свобода» Василенко так пояснював тодішню свою позицію: «Вибір був — або Україна стає самостійною і незалежною, непов’язаною з військово-промисловим комплексом Росії, або вона втрачає незалежність. Україна програла визвольні змагання 1917–20 років через те, що не мала міжнародного визнання і підтримки. І їхня відсутність призвела до поразки. Над Україною висіло оте прокляття невизнання. Ситуація руху до незалежності на початку 1990-х була інакшою, але і схожою».

Проте справу було зроблено: Україна сама заговорила про це. Тоді її ніхто не підштовхував і не спонукав до цього.

Моя книга «Третій Президент» нагадала мені ще один факт. Після проголошення Декларації представник УРСР в ООН Геннадій Удовенко виявив небачену самостійність і встановив контакти з українською діаспорою, котру в радянській пресі не називали інакше як буржуазними націоналістами. На той час американський громадянин, майбутній народний депутат України Роман Зварич розповідав мені, що Удовенко під час зустрічей із дипломатами різних країн доносив до них думку, що Україна готова відмовитися від ядерної зброї. Це знову робилося з власної ініціативи.

Кравчук у книзі «Маємо те, що маємо» пише, що напередодні конференції у Женеві у серпні 1990 року, яка була присвячена дотриманню Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), Україна повідомила про свій намір приєднатися до ДНЯЗ як повноцінна учасниця угоди. Сам Кравчук оцінює цей дипломатичний крок як важливий, але не до кінця вдалий. Адже росіяни вжили заходів, щоб не допустити цього. Американці не захотіли тоді сваритися з Москвою.

Отож, Україна ще раз із власної ініціативи висловилася на тему ядерного роззброєння. Хоч і невдало. Але Кравчук усе ж таки знайшов оптимістичний із його точки зору момент: «Сполучені Штати, здається, вперше побачили в Україні не російську провінцію, а самостійну геополітичну одиницю».

Після проголошення Незалежності 24 серпня 1991 року комісія з міжнародних справ, яку очолював Дмитро Павличко, взялася за  обговорення питання без’ядерного статусу. Більшість учасників обговорення, за словами Костенка, ставилася до ядерної зброї як до небезпечного спадку, якого треба якомога швидше позбутися.

Зокрема, як пише Костенко, Павличко вважав, що поки ядерна зброя лишатиметься у нас — існує ризик, що до України вдереться російське військо, аби поставити ЯЗ під свій контроль. Тому, мовляв, треба швидше від неї відмовитися. Інша загроза — Росія запустить ядерні ракети з української території та по Україні вдарять у відповідь й це приведе до загибелі України.

«Ми доводили необхідність використання ядерної зброї, як “стартового капіталу” та поступову його трансформацію у мирні дивіденди незалежної України», — пише автор. Таку позицію займали сам Костенко, Тетяна Яхеєва і Сергій Семенець.

24 жовтня 1991 року Верховна Рада ухвалила заяву «Про без’ядерний статус України». Якщо стисло, прихильники «небезпечного спадку» пропонували відмовитися від ядерного арсеналу та передати його Росії, аби вона не встановила контроль за стратегічними наступальними озброєннями на території України або не спричинила другий Чорнобиль.

Прихильники «стартового капіталу» пропонували провести докладні переговори з Заходом і здобути вигоди для України від ядерного роззброєння.

Костенко відзначає, що ніхто не ставив під сумнів ядерне роззброєння України, розходилися лише в методах. Прихильників «стартового капіталу» оголосили яструбами та приписували їм небажання роззброюватися. Кравчук це підтверджує, пишучи у своїй книзі, що проти вивезення ядерної зброї з території України були представники націонал-патріотичного табору. При тому не пише, що вони не були противниками ядерного роззброєння як такого.

Лише 2 квітня 1992 року Кравчук провів нараду не з політиками, не з чиновниками, а з фахівцями — науковцями, армійцями, представниками підприємств-виробників зброї. Він туди прийшов із пакетом документів, які вже понапідписував, і з твердим переконанням, що ядерної зброї треба якомога швидше позбутися.

А фахівці на нараді сказали, що Україна має можливості самостійно демонтувати наявні на її території ракети. Крім того, відмова від ядерного озброєння позбавить Україну засобів стримування гіпотетичного агресора. Також Україна має важелі впливу на Росію, щоб змусити її співпрацювати на рівних. Роззброюватися треба з усім світом, а не попереду всіх. Таку позицію займав, зокрема, головний конструктор «Південмашу» Станіслав Конюхов. А в СРСР «Південмаш» був ключовим підприємством із виробництва ядерної зброї та космічних ракет.

Міністр закордонних справ Анатолій Зленко, за підтвердженими доказами словами Костенка, перекрутив чимало фактів і видав тези, які, за підозрою Костенка, готувалися за межами міністерства і навіть самої України.

Я у своїй книзі відзначив характерну рису Зленка. Він був достатньо пасивним міністром. Небачену активність виявляв лише тоді, коли треба було забезпечити інтереси Сполучених Штатів. Це стосувалося ядерного роззброєння України. В цьому випадку інтереси США збігалися з інтересами Росії.

Росія наполягала на тому, що ядерна зброя належить їй і вимагала безплатної передачі їй ядерних арсеналів, які розташовувалися на території України. Вона також вживала заходів, аби підпорядкувати щойно створеній Співдружності незалежних держав стратегічні ядерні сили, які розташовувалися у колишніх радянських республіках. Оскільки Росія домінувала у СНД, то читай — підпорядкувати їх Москві.

Результатом вищезгаданої наради у Кравчука було те, що він ухвалив рішення, на яке сам Костенко не сподівався. 5 квітня Кравчук підписав Указ, яким підпорядкував Збройним Силам України підрозділи стратегічних сил — 43-ї ракетної армії та стратегічної авіації. При цьому, що було нехарактерно для Кравчука, в Указі містилася досить жорстка аргументація — у зв’язку з втручанням керівництва Росії та військового керівництва СНД у внутрішні справи України.

А 9 квітня Верховна Рада ухвалила постанову, де висловила неочікувану позицію: «Вважати за недоцільне вивезення з території України тактичної ядерної зброї до розробки та запровадження в дію механізму міжнародного контролю за її знищенням з участю України».

І увага, увага, увага! Після цього настав найдраматичніший момент. Він показав, що на той час Росія могла на території України виробляти все, що їй заманеться.

Костенко пише, що у Кремлі після цього зразу зрозуміли, що діяти треба не просто швидко, а дуже швидко. «І вже через місяць, у травні 1992 року, вся українська тактична ядерна зброя опинилася на території Росії, — пише Костенко. — Вивезення тактичної ядерної зброї є однією з найбільш темних сторінок в історії ядерного роззброєння України. Достеменно відомим є тільки факт, що дозволу на її вивезення Верховна Рада України не давала».

Далі у своїй книзі він наводить ще низку цікавих фактів, але вони все одно на питання, яким чином це сталося і хто за це відповідає, відповіді не дають. Леонід Кравчук у своїй книзі взагалі не озвучує цей факт.

У книзі Костенка є ще чимало такого, що не вкладається в сьогоднішні стереотипи. Зокрема, серед американців були впливові прихильники ідеї залишити ядерну зброю за Україною, адже вони на той час уже усвідомлювали загрозу, яку Росія становитиме у майбутньому. А також ще не раз виявлена дивна позиція міністра Зленка.

Боюся, що з цього мого відгуку складається враження, ніби Україна сама винна в тому, що сталося. Насправді Захід теж доклався до цього. Власне, про це писав Леонід Кучма у своїй книзі «После Майдана». Він назвав підписання цього документу однією зі своїх найбільших помилок. Власне, його досить широко цитували наші медіа після початку широкомасштабного вторгнення. Але не завадить нагадати.

Він пише: «Я вчитався в цей папір, цілий вечір по кабінету бігав… “Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, Сполучені Штати Америки та Україна консультуватимуться у разі виникнення ситуації, що порушуватиме питання щодо цих зобов'язань”, — сказано в “Меморандумі про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. 5 грудня 1994 р.”. Ось і вся конкретика. Ну хитруни! Вирішили за принципом: немає механізму, немає проблеми. Насолоджуйтесь, українці, декларативними обіцянками підтримки».

І додає: «У тому, що цей документ виявився надто загальним, частково винен і я сам. Поїздка до Будапешта у листопаді 1994 року, де він підписувався, була моєю першою важливою поїздкою за кордон у ролі Президента України. Уся попередня робота за участю наших дипломатів уже була зроблена. Мені залишалося лише скріпити своїм підписом результат.

Не знаю, чого я міг би домогтися, якби зажадав доробок і переробок, але те, що не зробив такої спроби, вважаю за свій недогляд. Напевно, простимий, але недогляд. Можна сказати, мене підвели українські дипломати, які мали досвіду теж не набагато більше, ніж я».

Титульне фото: президент США Білл Клінтон, президент РФ Борис Єльцин, президент України Леонід Кравчук після підписання заяви про подальше ядерне роззброєння України. Москва,  14 січня 1994 року (Getty Images)