Ще перед самим початком війни я питав себе: що визначає наше життя? Банківська картка чи паспорт громадянина або громадянки України? Довоєнна реальність схилялася більше до банківської картки, а паспорт, особливо після отримання безвізу з Євросоюзом, був просто інструментом для подорожей. Такий собі документ із тризубом — от і все.

Війна випорожнила чимало банківських карток — хто віддав усе, що міг, на ЗСУ та волонтерські ініціативи, а в кого залишки на картці з’їли економічні негаразди воєнного часу. Банківські картки девальвували, а от український паспорт — це вже символ. Для жителів і жительок окупованих територій залишатися зі своїм українським паспортом — то неабиякий прояв патріотизму в реальних умовах окупації, коли й доступ до медицини, й соціальне забезпечення надається лише тоді, коли ти згоджуєшся прийняти російський паспорт.

Український паспорт — це вже щось більше, ніж безвіз до Євросоюзу та біометричні дані з фотокарткою. Це — ознака приналежності до спільноти.

Україна включена до глобального контексту. Ми заходимо в соціальні мережі та бачимо людей з інших країн. Ці країни дуже різні. Взаємодіючи з цими людьми, все більше хочеться нагадувати, що ми — українці. Чомусь ось саме це стало важливим, про це якось не мовчиться. Війна зробила українську ідентичність тим, за що ми боремося. Подекуди ти починаєш думати: а от чому бельгійці не кричать про те, що вони бельгійці, так само чинять іспанці та канадці. Мабуть, у мирні часи в мирних країнах банківська картка таки бере своє — паспорт залишається лише способом оформити банківську картку. За національну ідентичність не проливається кров, за неї не йде війна. Бельгійцям ніхто не заважає бути бельгійцями, канадцям ніхто не заважає бути канадцями.

Наступна думка, яка виникає — що всі ці нації вже відвоювали свої війни в минулому, а зараз насолоджуються тими політико-економічними системами, які вони змогли побудувати. Ми в Україні якийсь час навіть дивувалися, що наш вихід із СРСР у 1991 році відбувся відносно спокійно, без крові, без битв. Чимало країн мусили за свою незалежність воювати — а ми от у 1991-му просто сходили на референдум і отримали те, що хотіли.

Але ж історія — в неї своя філософія. Мабуть, найсильніша незалежність — це та, яка виборена через війну. А ми дуже хочемо справжньої, реальної незалежності. Тому ми воюємо.

Ми б ще довго, дуже довго ходили навколо банківської картки. І нам жилося б у цьому дусі. До війни новий кінофільм про Тараса Шевченка я дивився один у кінозалі ТРЦ «Смарт Плаза». Самотній сеанс, який мені запам’ятався. Поруч повно людей — у «Сільпо», в Eva, в «Алло», в магазинах одягу, — а от прем'єра про Шевченка нікого чомусь не зацікавила. Такою була Україна до війни — певним простором приватної свободи, де насправді не обов’язково було бути українцем чи українкою, головне було бути споживачем, споживачкою.

Для себе я мав певні відповіді на ці питання. Ціле ХХ століття Україна боролася — спершу як УНР із Грушевським та Петлюрою на чолі, потім як ціле покоління апостолів національної культури. Арешти, репресії, в’язниці. Я думав, це і є та ціна, яку Україна заплатила за свою незалежність, щоб уже моє покоління турбувалося переважно про ціну на різні покоління айфонів, порівнюючи їх із самсунгами. Щоб ми просто ходили на роботу. Щоб просто насолоджуватися життям. Якось здавалося, що особистих жертв, які принесли Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл — цього досить, аби ми були незалежними як країна. Ціна заплачена — що ж іще?

Але філософія історії сповнена таємниць та має свою логіку. Історія приготувала для України особливу роль. Ми маємо вести масштабну оборонну війну в той час, коли війни за незалежність в принципі вже не ведуться. Ніхто не оскаржує незалежність М’янми. Ніхто не ставить під сумнів незалежність Шрі-Ланки. Я не думаю, що Америці було б важко завоювати Гаїті — навряд чи армія Гаїті могла б щось протиставити американській армії. Але цієї війни просто немає, тому що незалежність Гаїті ніхто не ставить під сумнів. А от Україні і в ХХІ столітті доводиться демонструвати відповідь на сумніви у власній незалежності, демонструвати все той самий героїзм, де були імена Грушевського, Петлюри, Стуса, Чорновола.

Наше довоєнне життя десь рівнялося на європейські стандарти. А Європа — то іпотечні кредити, технології, соцмережі та подорожі, ціни в ресторанах. Ми копіювали цей стиль життя, ці манери та поведінку. Здавалося, цього досить, щоб сказати: ми — це Європа. Але — за нами була неуспадкована нами історія. Нам усім подобалася свинина в китайському супі з локшини, але не всі ми знали, що таке Конституція Пилипа Орлика, хто такий Пантелеймон Куліш і чому постать Івана Франка важлива. Світ іпотечних кредитів і соціальних мереж здавався далеким від пошуків відповідей на питання національної історії — аж ось ми за ці питання маємо воювати й воюємо.

Довоєнна гонитва за грішми тепер виглядає якоюсь беззмістовною. Тепер уже не зовсім навіть ясно, чи ми хотіли бути схожими на європейців, чи чого взагалі ми хотіли. Ми якось відкладали розв’язання питань про саме існування та розвиток України — через Мінські домовленості, через терплячість до олігархічного ладу — думаючи, що майбутнє саме все організує для нас. Ось та недовиборена Україна 1991–2021 років була саме в цьому просторі, де банківська картка переважувала паспорт. А виявилося, що за країну потрібно боротися. Не лише поколінню Грушевського і Петлюри, Стуса і Чорновола, але і нам.

Україну потрібно побудувати. Ми щось успадкували — ми маємо спадок історії, маємо певні інститути та спільноту небайдужих, щоб рухатися далі. Довоєнна Україна мала свої нерозв’язані конфлікти, де ти нічого не міг зробити проти інерції олігархічного ладу та корупційних кланів, яким було насправді байдуже до України, їм важили лише гроші. Ти міг або пристати до цієї системи, або відчути на собі її тиск. Це була наша слабкість. Ми все ще не могли опертися на те, що ми — Україна. Ми все ще були заручниками того, що хтось про щось домовився ще в 1990-х чи 2000-х.

Війна допомогла цілій Україні подорослішати. Через трагедії, кров, біль, жертви. Виявилося, що незалежна країна — то не просто можливість розрахуватися банківською карткою за новий одяг у ТРЦ. То щось значно більше, де ти маєш бути продовжувачем національної історії, яка була почата до тебе. Де ти не можеш пасивно сподіватися, що залишений радянською владою індустріальний спадок зробить тебе багатим і щасливим. Де ти щодня маєш боротися за краще майбутнє. Україна — це країна, яку ми лише зараз здобуваємо. Довоєнне життя було чимось таким, що досі викликає певну ностальгію, але й розуміння того, що далі так не можна було. Ми завжди залишалися заручниками ситуації й нічого не могли з цим удіяти.

Тепер же нам дає наші права наша боротьба, наша війна. Довоєнне життя було якимось тимчасовим станом, де ми намагалися відповідати тим стандартам життя, які нам здавалися актуальними. А от війна допомогла зрозуміти те, чим Україна є насправді — і як у цій країні треба жити. Банківська картка — це ще не все. Український паспорт зобов’язує нас не лише перемогти у нашій війні, але й побудувати країну, де ми більше не будемо лише власниками банківських карток, а будемо громадянами та громадянками. Це — багато. Україну треба відвоювати — від російських загарбників, від минулого і від того, як її недооцінювали в минулому. Це — задача нашого покоління. І це — цілком у наших силах.

Ілюстративне фото: Getty Images