Десять років тому, 28 лютого, в Сімферополі до мене підійшла одна з бабусь, які поїли та годували так звану кримську «самооборону».

Це був той день, коли «зелені чоловічки» (у майбутньому з’ясувалося, що то російські військові) в уніформі без знаків розрізнення після захоплення урядових будинків вийшли на вулицю. «Самооборона» займалася дуже «важливою» справою — захищала урядовий квартал від проникнення непевних осіб на зразок українських журналістів.

Звісно, мене не пустили. Я зробив кілька кроків убік і став біля оператора з камерою на штативі та журналіста. За хвилин п’ять до них із боку парламенту Криму підійшов чоловік і сказав: «Пайдьомтє». «Самооборона» розступилася і я пройшов разом із ними. Той чоловік, який запрошував, певне, думав, що я з ними, що я «свій».

За якийсь час там до мене підійшла та бабуся з термосом у руках. «Журналістам гаряченького». «Самообороні» вони наливали чай із банок — він, мабуть, встигав охолонути. А мені дала гарячого та ще й печенькою пригостила.

— Вы там Путину передайте, чтобы он всех этих Немцовых зачистил, — вона вважала, що я російський журналіст. — А то наш Бандюкович (вона вжила саме це слово — Ю.Л.) не сделал этого — и вот видите, что получилось.

Гірка іронія долі полягала в тому, що рівно через рік і один день Немцов був убитий.

• Читайте також: Десять років окупації, ще десять — когнітивної деокупації. Інформаційний простір Криму: виклики та можливості

А до урядового кварталу тоді не пускали нікого, крім російських журналістів. Мене за такого прийняли. І там я побачив машину з написом «Телерадиокомпания “Мир”», яка обслуговувала всі російські телеканали, які там працювали. Одна на всіх. Себто зрозуміло, що вони координувалися з одного центру. До російських шакалів пера і мікрофону виводили депутатів кримського парламенту — і вони говорили «правильні» речі. А всім іншим вони обмежили доступ до інформації.

Саме з цього почалася війна. Хто б міг подумати, що це безглуздя триватиме десять років? А тепер ясно, що більше. На перших порах не стріляли. Російські військові захопили державну телерадіокомпанію, на території якої стояла вежа. І за кілька днів усі загальнонаціональні українські канали були замінені російськими.

Але й до того місцеві скунси від журналістики поширювали брехню про поїзд із бандерівцями та «Правим сектором», який їде їх убивати. Місцеві жителі тупо повторювали ці нісенітниці.

• Читайте також: Владислав Селезньов: «Коли у 2014-му виходили з Криму, ми розуміли, що скоро буде війна»

На той час могло здаватися, що наведені вище факти — просто випадковості або не мають системного характеру. Потім, коли я зібрав всю інформацію, стало ясно, що Росія вжила  системних заходів для того, щоб мінімізувати вихід правдивої інформації з півострова.

Навіть представників міжнародних організацій — Дуню Міятович, уповноважену зі свободи слова ОБСЄ, і Роберта Сері, спеціального посланця генсека ООН, «самооборона» оточила, змусила їхати до аеропорту й вилетіти з Сімферополя. Правда, Міятович і так збиралася летіти, але не під конвоєм місцевої гопоти.

Вони били журналістів. Чимало представників медіа приїхали до Севастополя висвітлювати атаку української військової бази. На тому місці з’явилася група спортивного виду молодиків, які почали стріляти у землю і небо, бити апаратуру журналістів, кільком зламали ребра. Переслідували журналістів, які тікали. Потім було оприлюднено радіоперехоплення, яке свідчило, що молодиками керували росіяни.

Заарештували оператора французького телеканалу Chanal+ Девіда Жофрійо, який знімав захоплення бази паливно-мастильних матеріалів. Ми з кримським журналістом Сергієм Мокрушиним, який зараз працює у проєкти «Радіо Свободи» «Крим. Реалії», і ще одним колегою їздили його визволяти. Години чотири вели переговори з «політруком» Станіславом Селівановим. Врешті, визволили.

Селіванов виявився чоловіком із кримінальним минулим. Проти нього порушено кримінальні справи. Я кілька років давав свідчення Кримській прокуратурі в Києві. Місяці два тому мені зателефонували з Чернівецької прокуратури, якій чомусь передали цю справу, і запропонували дати свідчення у суді — справа вже на етапі судового розслідування. Я, звісно, був не проти, але з того часу наша юридична система мовчить.

• Читайте також: «СпасибоЗаКрым», скасування рішення Хрущова 1954 року та «Україна анексувала Крим у 1991-му»: які тези просуває агітпроп у 10-ту річницю окупації півострова

Ті, хто каже, що рішення про окупацію Криму було емоційною реакцією на перемогу Майдану, — або лукавлять, або не розуміють, про що йдеться. Ще в грудні 2013 року парламент Росії вніс поправки до Кримінального кодексу, яким (стаття 280.1) запроваджував відповідальність за публічні заклики до порушення територіальної цілісності  Росії. Росіяни передбачали, що буде багато незгодних із приєднанням Криму до Росії та вирішили з ними боротися з допомогою кримінального кодексу.

Ветеран кримської журналістики Микола Семена під псевдонімом писав для «Крим. Реалії» — і рік за ним стежила ціла команда нишпорок. Його комп’ютер приєднали до сервера ФСБ й усі листи, які він відсилав і отримував, надходили до російської спецслужби. Він отримав два з половиною роки умовно саме за ст.280.1 КК РФ. Мені страшно уявити, що було би з ним, якби він, людина пенсійного віку, відправився до тюрми.

Після зачистки півострова від професійних журналістів там виникло явище громадянської журналістики. Люди, які не  мали відношення до професії, стали збирати й передавати інформацію. Росіяни вже не заморочуються застосуванням статті 280.1. Громадянських журналістів вони звинувачують чи то в зберіганні зброї, чи то наркотиків. І отримують вони по шість-сім років. Нині сидять 15 кримських громадянських журналістів.

Отож, заходів російські окупанти вживають різноманітних.

Я написав про війну з журналістами в Криму цілу книгу — «Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму». Торік дописав до неї чотири розділи. Вона вийшла другим виданням в перекладі англійською. За підтримки американського фонду United Help Ukraine я презентую її та свою воєнну прозу «Репортер Волковський» у британських університетах і Міністерстві закордонних справ.

Юрій Луканов під час поїздки до Великої Британії презентував англійські переклади двох своїх книжок, які присвячені журналістиці на війні, – «Репортер Волковський» і «Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму»

З задоволенням можу відзначити, що в Об’єднаному Королівстві дуже мало людей серед професіоналів, які не розуміють, що відбуваються. Якби таке розуміння було від 2014 року, то ціна, яку ми платимо сьогодні за відбиття агресії, була б значно нижчою.

Юрій Луканов, вільний журналіст

Фото надані Юрієм Лукановим