«Детектор медіа» до другої річниці початку повномасштабного вторгнення та 10-ї річниці від початку агресії Росії проти України публікує кілька візіонерських текстів, у яких поставлені головні питання порядку денного на сьогодні та бачення майбутнього у гуманітарних сферах.

Перший текст — за слідами форуму «Сталимо Перемогу: від стійкості громадян до Держави вдячності», який нещодавно провела громадська мережа «АНТС»,— читайте тут, а колонку Отара Довженка про стан справ у медіасфері — тут.

Сьогодні публікуємо аналіз підсумків другого року великої війни в культурі - від відомої оглядачки Анастасії Платонової.

Я пишу ці рядки в день десятих роковин розстрілів на Майдані. За ці роки відчуття кінця лютого як особливого часу кінця й початку, своєрідного переходу встигло унормуватися і стати невіддільною частиною буття. А два роки тому, з початком повномасштабної війни, кінець лютого остаточно став моментом розламу часу. Кажуть, найтемніша ніч перед світанком. Але в реальності темно та важко буває й тоді, коли розумієш — до світанку ще далеко. Втім, за другий рік війни ми остаточно зрозуміли, що і в найтемніші часи життя та оновлення можливі.

Тож яким був цей рік для українського культурного середовища

Як і для суспільства в цілому, для культурної спільноти він став періодом усвідомлення, що на адреналіновому запалі першого року війни її не виграти. Перехід на марафонські рейки дався непросто, але наприкінці другого року великої війни ми врешті перелаштувалися й зуміли від екстремальних практик виживання зрушити в бік набуття навичок розвитку в найскладніших умовах, які лише можна уявити.

Інституції: МКІП на «автопілоті», Держкіно в кризі, УКФ має шанс

За останній рік поширений у культурній сфері жарт про те, що Міністерство культури простіше підірвати, аніж реформувати, і взагалі краще б без нього, остаточно втілився в життя. Після звільнення тодішнього міністра МКІП Олександра Ткаченка наприкінці липня й епопеї з імовірним призначенням на цю посаду ексдиректорки УКФ Юлії Федів (культурне середовище публічно підтримувало Юлію, але призначення так і не відбулося), МКІП спершу на якийсь час «завис» без керівника, надалі ж т. в. о. міністра культури став Ростислав Карандєєв, що доти обіймав посаду заступника міністра. Оптимізму це призначення не додало: чи тому що призначення пана Карандєєва не обіцяло таких потрібних МКІП оновлень, чи тому що немає нічого більш сталого за тимчасове. Втім, за майже пів року керування нового т. в. о. міністра культурне середовище потроху призвичаїлося до «режиму автопілоту», коли профільне міністерство радше керує формально, аніж справді взаємодіє з галуззю. Втім, зовсім ігнорувати факт існування МКІП неможливо, тож наближення відкриття Венеційської бієнале, в рамках якої цьогоріч український павільйон знову має проблеми з підготовкою, обіцяє змусити нас похвилюватися.

З іншого боку, навіть побіжного погляду на інші українські культурні інституції досить, аби зрозуміти, що безчасся МКІП — ще не найгірший можливий сценарій. Вибір широкий: Держкіно живе в паралельній реальності з відкритою опозицією керівниці до кіноспільноти, спробами демонтажу профільної інституції у сфері кіноспадщини та новими фестивалями з сумнівним механізмом розподілу коштів під час війни; а найбільша грантова державна інституція у сфері культури, Український культурний фонд, уже два роки перебуває в стані анабіозу після того, як фонд «хакнули», перетворивши з прогресивної інституції на ручну й несуб’єктну. Але є й позитивні моменти. Кілька тижнів тому завершився конкурс на переобрання Наглядової ради УКФ.

Наглядова рада УКФ (Володимир Шейко,  Олеся Жураківська, Богдан Логвиненко, Володимир Воробей,  Олександр Книга, Юрій Савчук, Богдана Півненко, Вікторія Ярмощук)

Попри спроби недобросовісних кандидатів фальсифікувати результати конкурсу, культурній спільноті все ж вдалося об’єднатися й забезпечити обрання консолідованих кандидатів до НР УКФ. Наприкінці 2024 року на фонд чекає конкурс на переобрання виконавчого директора, що знову може стати тестом, що наразі працює краще — «ручне управління» державної машини чи здатність спільноти до консолідації.

Практики виживання VS стратегії розвитку

Ще однією важливою трансформацією останнього року в культурі можна назвати перехід від фокуса на практиках виживання та збереження (колекцій, команд, інституцій) — до спроб вийти на нові вектори розвитку.

Одним із сегментів, по якому це було дуже помітно, сміливо можна назвати українські музеї: як флагманські на кшталт «Мистецького арсеналу», київського музею імені Ханенків або ж Одеського національного художнього музею, так і менші, проте також прогресивні, як-от Харківський літературний музей. Ці інституції попри виклики війни, а подекуди й фізичну близькість до лінії фронту, все ж навчилися залучати міжнародні партнерства, організовувати закордонні виставки українського мистецтва, оновили власну виставкову практику й подекуди повністю перезавантажили інституційну роботу. Одним із найяскравіших прикладів тут є трансформація музею імені Ханенків за два роки керівництва т. в. о. директорки Юлії Ваганової. За останній рік музей організував низку важливих виставок — як власних, так і міжмузейних, а також міжнародних. Справжньою сенсацією стала виставка візантійської ікони з колекції музею в паризькому Луврі, що відбулася в червні 2023 року. Цю подію наразі можна вважати одним із найважливіших прикладів української міжнародної культурної репрезентації за два роки повномасштабної війни.

Експозиція музею Ханенків (фото: Музей Ханенків, фейсбук) 

Проте, попри разючі результати окремих інституцій, подібні трансформації, на жаль, складно надаються до масштабування: колеги з інших закладів обговорюють успішні приклади, проте далеко не завжди поспішають переймати досвід змін. А часом трапляється й так, що драйвером трансформації в інституції є одна-єдина людина (часто це керівник). За відсутності системних культурних політик, а також достатньої кількості спроможних інституцій такий шлях часто є єдино можливим етапом до подальшої інституалізації — досить згадати дворічну самовіддану роботу культурної менеджерки Ольги Сагайдак у Парижі в ролі представниці Українського інституту, що заклала підвалини для відкриття закордонної філії інституту, яка розпочала свою роботу в листопаді 2023 року. Проте важливо пам’ятати, що спроможність будь-якої інституції визначається не фізичною присутністю, а реальними результатами.

Ікона з музею Ханенків, виставлена на огляд у Луврі. Musée du Louvre

Очевидний запит до оновлення в культурній сфері за останній рік проявився і в запуску низки нових інституцій, що під час великої війни сприймається як справжнє диво. Направду і львівська Jam Factory, що гучно відкрилася в листопаді 2023-го, й івано-франківський «Промприлад», що лише готує до запуску власну мистецьку інституцію, розпочинали працювати над цими напрямками діяльності ще до повномасштабного вторгнення. Проте той факт, що приватні інвестори бачать у культурі перспективу навіть у найскладніші часи й готові інвестувати в це, є надзвичайно вважливим сигналом.

Окремим явищем останніх місяців в українському культурному полі можна назвати бум нових книгарень: лише з осені в Києві відкрилися великі та яскраві Readeat, книгарня ВСЛ біля Майдану та — буквально пару тижнів тому — «Сенс» на Хрещатику. Якщо додати до цього появу нової літературної премії — «Читомо» — за останній рік, а також активну репрезентацію української літератури за кордоном, то за літературний сегмент наразі можна стримано порадіти.

Всі? Разом?

Ще одним важливим результатом другого року великої війни в культурі можна назвати те, що українська міжнародна культурна присутність більше не сприймається як неймовірна вдача — вона просто є і вже нікуди не подінеться. «Човникова» культурна дипломатія перших місяців великої війни остаточно поступилася місцем більш системній присутності в міжнародному культурному полі. Цей рік відзначився не лише відкриттям двох закордонних філій Українського інституту й низкою міжнародних культурних та інтелектуальних подій (немала частина з них так чи так фокусувалися на деколонізації). Але й витворенням нових наративів про Україну та досвіди, спричинені війною. По мистецьких та інтелектуальних подіях було легко помітити зсув від тематик на рівні «Ukraine on fire» — до умовного «Ukraine Inmuted» (саме таку дуже влучну назву мав останній Конгрес культури, що відбувся у Львові у вересні 2023-го).

Український інститут відкрив представництво у Франції (фото ui.org.ua)

Оце віднаходження власного сильного голосу та намацування способу говоріння про свої новонабуті досвіди є однією з дуже важливих змін другого року війни. Ми навчилися втілювати у слова власний біль і лють, аби говорити про все, що відбувається, й чути одне одного.

Інші великі культурні події — від «Книжкового арсеналу» до українського стенда у Франкфурті — також осмислювали та розтинали нову реальність війни на рівні різних її шарів. Ми порушували складні та болісні питання: чи чуємо ми всі важливі голоси? Що буде з нашими професійними практиками та соціальними зв’язками? Як зберегти інституції культури? Як уникнути стигматизації певних досвідів та ієрархізації горя? На більшу частину цих питань і досі немає однозначних відповідей, проте сам факт розмови про це наразі відчувається як щось надзвичайно важливе.

Книжковий арсенал (фото: Роман Шаламов)

За другий рік великої війни також неодноразово поставало одвічне питання консолідації в культурній спільноті: про це говорили, коли йшлося про відстоювання інституцій, перезбирання команд у закладах культури, об’єднання зусиль на рівні адвокації України на міжнародних полях і ще про безліч завдань, що постають перед нами. Наразі видається, що консолідація в культурній сфері набуває якихось нових обрисів — це більше не єднання всіх з усіма «за все хороше проти всього поганого». Нині професіонали української культури об’єднують зусилля навколо конкретної мети, й коли в цьому справді є потреба. Хорошими прикладами такої «консолідації for a reason» можна назвати свіжі випадки обрання Наглядової ради УКФ або послідовну підтримку інституцій в кризі, як-от Довженко-Центру.

Якщо спробувати узагальнити відчуття часу на порозі двох років повномасштабної війни, то наразі виглядає, що ми увійшли в ту частину марафону війни, коли попри втому, біль та усвідомлення, що до світанку ще далеко, навчилися рухатися крізь темряву. Наближати той омріяний світанок силою докладених зусиль і віри, тримаючи фокус на тому, заради чого все це. Не перепитуючи щосекунди, чи ще довго до світанку. Просто продовжувати йти.

Головне фото: pixabay.com