1) Блогери з тупим нарцисичним пафосом, які перетворюють мізки аудиторії на кашу, відбиту молотом праведного пролетарського гніву.

Ось вам приклад: тема закритих декларацій. Сидять вони і виступають, що, мовляв, наш мудрий народ вимагає відкрити декларації, а депутати не хочуть. А хто їх обрав, депутатів? Хто цікавився хоча б їхніми прізвищами, не кажучи вже про біографію, коли ставив галочку на виборах? Хто готовий був повністю віддати власну суб'єктність, аби в їхньому житті все порішалось, як у серіалі? Не народ? Запитання риторичне.

Але людям ця споглядальна позиція подобається: знову дивишся блогосеріал, нічого робити не треба, просто обурюєшся і запльовуєш екран телефона сердитою слиною.

2) Цинічні уроди, частина з яких навіть не живе в Україні, які емоційно розхитують важливі, справді важливі для суспільства теми, перекручують їх і нахабно брешуть.

У ютубі і тіктоку це процвітає. Це всі ці «за що воюємо» — хоча він ні разу не воюює, а просто триндить, «мобілізація порушує права», або, наприклад, беруть і у своїх огидних відео порівнюють пенсії з утриманням російських полонених.

Хоча цілком очевидно, що держава Україна не може не виконувати свої зобов'язання щодо полонених згідно з міжнародним гуманітарним правом, що це обмінний фонд і т.д.

3) Адепти рептилоїдного світу, де всі продалися всім і нема на те ради.

Це усі ці «депутати не воюють», «влада домовилася з Америкою», «нада нам менше зброї давати, тоді війна припиниться» і т.д.

І все це аудиторія пожирає і вірить у це — хоча всі точно знають сусіда / племінника / брата жінки з роботи, який п'є воду в Трускавці другий рік і вважає себе найхитрішим.

Це я вже мовчу про хороших рускіх різних мастей, шаріїв, які завжди ненавиділи Україну, а тепер відкривають свого чорного рота, щоби здати свої аналізи з приводу того, хто так чи не так закуповує зброю — чи то держава, чи то волонтери.

І про решту дудів та іноагентів. Я вже уявляю заперечення, що з цим нічого неможливо зробити.

«Я нічого не можу зробити з дітьми / батьками / друзями, які це дивляться!»

Це дурня. Найменше, що можна зробити, — це сказати, що вам гидко з ним бути поруч, коли вони це дивляться.

Якщо гидко, звісно. З дітьми, які це дивляться, можна і треба сваритися. З батьками, які це дивляться, можна і треба сваритися. З друзями, які це дивляться, можна і треба сваритися.

Ну хай гнилого помідора з'їдять або просто лайна, чи що, а ми всі будемо стояти і мовчки дивитися. Тому найменше, що ми можемо робити, — це хоча б чесно називати це своїм іменем у побуті з близькими.

Я це час від часу дивлюся — як спеціалістка. Більше того, я переконана, що це треба вивчати у спеціальній лабораторії, щоправда, одягнувшись у гумаки і протичумний костюм.

Але звичайна людина, вона ж так береже свою цінну нервову систему, що не гляне професійну журналістську роботу на якомусь нормальному медіа.

Бо ще дізнається, що справді навколо відбувається, якою є ця війна, і впаде в кому від несподіванки.

І так, я з острахом думаю, що навибирають люди — продукти цього інформпростору, якщо колись у нас будуть вибори.

Тетяна Трощинська, головна редакторка «Громадського радіо»

Текст публікується з дозволу авторки, оригінал публікації за посиланням.