Нещодавно побував на ювілейній конференції Фонду розвитку медіа (Media Development Foundation).

До цього часу не контактував із цією медіаорганізацією, хоча добре знайомий із деякими її експертами. Так само віднедавна читаю новий онлайн-ресурс для медійників mediamaker.me, який, наскільки я зрозумів, створений представниками команди MDF.

Захід був цікавий, легкий, яким і має бути ювілей, у прекрасному місці, тому спочатку не збирався якось рефлексувати. Але отримав на пошту листа від Media Development Foundation із проханням заповнити форму зворотного зв’язку.  Зазвичай завжди реагую на такі листи, щонайменше на знак вдячності за можливість відвідати захід.

І ось коли почав відповідати на поставленні питання, зрозумів, що, мабуть, треба все ж таки поділитися своїми думками більш розлого.

Спочатку про те, на що очікував. Програма конференції містила всього чотири панелі, одна з яких мене зацікавила найбільше. Називалася вона так: «Освіта для медіа: навіщо і як?»

Серед спікерів — успішні журналісти, менеджери та засновники новітніх медіа, керівники проєктів розвитку медіа. При цьому, на жаль, серед учасників не було ні представників медіашкіл, ні тим більше викладачів журналістики ВНЗ. Тому розмова про освіту для медіа вийшла, як на мене, не зовсім повною. Бо спікери фактично говорили про себе й інколи здавалося, що для себе. Лунали небезпідставні закиди до вищої школи про недостатній рівень практичної підготовки майбутніх журналістів, перевантаження теорією… Спікери стверджували, що саме практичний досвід, здобутий у медіа, і є, так би мовити, головною освітою для медійника. Зізнаюся, що і я, коли працював, вважав майже так само, але з часом змінив свою думку. В моєму випадку можна мені закинути, що місце сидіння визначає точку зору… Можливо, так і є, принаймні з власного практичного журналістського досвіду зазначу, що, скоріше за все, припустився би значно менше прикрих помилок, якби своєчасно мав фахову журналістську освіту. Це при тому, що неформальної журналістської освіти мені ніколи не бракувало. Навчався свого часу й у добре відомих «Інтерньюз-Україна», і в «IREX Pro Media», і в інших медіашколах.

Але я зараз не про це. На мою думку, більшість проблем у підготовці фахівців для багатьох галузей і журналістики зокрема полягають саме в тому, що індустрія та вища школа існують ніби окремо. Кожна з них вважає себе за головну, а в результаті такого змагання страждає якість підготовки фахівців. А якби була синергія — то й результат був би відповідним. Ми не маємо перетворювати наші форуми — чи то конференція поважної громадської організації, чи наукова конференція провідного університету — на такі собі корпоративні заходи, здебільшого для самих себе. Тому, повертаючись до конференції MDF, я, на жаль, не почув там думок своїх колег-викладачів, хоча і бачив їх серед учасників форуму.

Водночас я маю розповісти про панель конференції, від якої я був у повному захваті. Це стосувалось, я би сказав, журналістики сьогодення та журналістики майбутнього. Хоча панель мала назву «Нове покоління журналістики». Треба було бачити очі, чути натхненні промови й відверті зізнання та прагнення тих, хто ще зовсім недавно був серед студентів. І хоча в дописі MDF зазначалося, що «на наших програмах ми допомагаємо журналістам-початківцям лагідно входити в професію...» — у мене було відчуття, що ці сміливі, креативні, завзяті, патріотичні молоді люди просто увірвалися в журналістику і творять одночасно і її сьогодення, і майбутнє. Звісно, це навряд чи було би можливим без підтримки талановитої молоді та нових медіа з боку міжнародних фондів і громадських організацій. Але освіта, навіть якщо і не завжди за фахом, теж дотична до цього прогресивного розвитку. 

Принаймні, я так вважаю.

Фото з фейсбук-сторінки MDF