Продовжуємо дискусію  про «хороших росіян» на сторінках «Детектора медіа». Про те, як російський «опозиційний» канал виставляє росіян жертвами, читайте тут. Позицію артоглядачки Лєни Чиченіної читайте тут. Погляд Наталії Лигачової, директорки ГО «Детектор медіа» та шефредакторки групи видань «ДМ», читайте тут, а думки Дмитра Золотухіна, медіаексперта, виконавчого директора громадської організації «Інститут постінформаційного суспільства» — тут.

Цей текст білоруської журналістки  стосується студентської конференції в Ризі про українських і російських біженців у Латвії.

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Латвія прийняла понад 40 тисяч українських біженців, ще 150 тисяч проїхали крізь неї транзитом — завдяки своєму географічному розташуванню ця маленька балтійська країна стала своєрідним транспортним вузлом для тих, хто виїжджає з тимчасово окупованих територій.

Але так само Латвія — одна з країн, на яку росіяни традиційно розраховують. Тривалий час вони могли отримати тут посвідку на проживання, придбавши нерухомість за певну суму (що, наприклад, зробила актриса Чулпан Хаматова, яка згодом створила собі медійний імідж російської втікачки від імовірних репресій).

Тривалий час громадський консенсус був таким: країні потрібні інвестиції, а інвестори зі скандинавських країн рідко виходять за межі Естонії, тому Латвії потрібно використовувати російський потенціал. Дискусії про те, що росіяни несуть не лише гроші, а й відповідний світогляд і ставлення до латишів як до молодших братів, яким вони — цивілізовані старші брати — колись показали лампочку Ілліча, а тепер готові показати шлях до високої культури й мистецтва, були досить розпливчастими. Обережні голоси національно орієнтованих та проєвропейських політиків, які бачили небезпеку в таких інвестиціях, звучали не дуже голосно і певною мірою вважалися маргінальними.

Після 24 лютого 2022 року чимало змінилося — Латвія взяла різкий курс на дистанціювання від Росії та висунула додаткові вимоги до росіян, які хочуть тут жити. А щоб політиків не звинувачували в русофобії, було вирішено, що Латвія повинна допомогти російським правозахисникам і журналістам, а також усім їхнім родинам, які виїжджають із Росії під загрозою політично вмотивованих переслідувань. Їм видали понад 400 віз, поки не побачили, що щось пішло не так.

По-перше, російські правозахисники та журналісти не поспішають просити політичного притулку в Латвії, але розраховують, що для них створять особливі умови легалізації. Загалом Латвія після 24 лютого 2022 року тимчасово припинила видавати первинні посвідки на проживання громадянам Білорусі та Росії за низкою винятків, а росіяни, яким видані гуманітарні візи, мабуть, чекають на внесення до цього списку винятків.

По-друге, скандал із телеканалом «Дождь» ще раз продемонстрував, що російські ліберали часто схильні покладати всю провину за війну особисто на Путіна, ігноруючи її народну підтримку, і хвилюються за добробут військових, які воюють проти України.

І якщо на державному рівні Латвія в основному не підтримує наратив про «бідних хлопчиків» і розуміє різницю між біженцями з України та тими, хто з різних причин покинув Росію, то на рівні неурядових організацій консенсусу немає. Хтось говорить про необхідність зосередитися на українських біженцях, а хтось раз у раз переживає, що росіян чомусь не люблять і не хочуть з ними миритися.

«А в сучасній Росії Чайковського репресували б за гомосексуалізм»

І от у рамках Програми інтеграції громадськості Риги студенти-філософи запросили кількох людей для дискусії, як все ж таки всіх помирити. Гуманістична на перший погляд місія проєкту розбивається об сувору дійсність: організатори або зовсім не розуміють контексту, або все розуміють, але навмисно поводяться так цинічно. Називалася дискусія так: «Пам’ятаючи про майбутнє: розмови про українських і російських біженців».

Ось питання, які пропонували обговорити організатори: 1. Як пам’ятати про війну, щоб запобігти негативним наслідкам загальної травми? 2. Як сприяти участі біженців у громадянському суспільстві? Які недоліки в цій сфері? 3. Як сприяти «примиренню» спогадів у майбутньому?

А ось кого запросили на перше обговорення:

Валдис Тераудкалнс — професор теологічного факультету Латвійського університету.

Мішель Берді — американська журналістка, яка з 1978 року жила в Москві й писала про культуру.

Денис Камалягін — російський журналіст українського походження (народився в Макіївці).

Серед тих, хто виступав, не було жодної людини, яка б називала себе українцем чи українкою та представляла б інтереси української громади. Чесно кажучи, якби туди зайшла випадкова людина, то могла б і не зрозуміти, що розмова якось пов’язана з війною Росії проти України. Все, що ми чули, було про утиски росіян всередині та за межами Росії.

Теолог Валдис Тераудкалнс хвилювався, що війна призводить до чорно-білого мислення, яке звужує простір для діалогу та призводить до виключення людей із суспільства. Особливо іронічно, що він сказав про це на заході про українських біженців, на якому не було власне українських біженців. Мабуть, їх можна виключати, та й взагалі «ето другоє».

Він також висловив занепокоєння долею пам'ятника Пушкіну й тим, що деякі люди не хочуть слухати чи грати твори Чайковського: «Дискусії про пам'ятники Пушкіну і про те, чи варто грати Чайковського, нагадують риторику Путіна. А в сучасній Росії Чайковського репресували б за гомосексуалізм, а Пушкіна — за те, що його родина з Африки».

Американська журналістка Мішель Берді розповіла, як важко людині визнати щось погане, і як вона, американка, визнає, що її співвітчизники робили щось не так і порушували закон, але все одно любить свою країну. Це, безумовно, вияв емпатії до росіян, яким, можливо, також важко визнати, що їхні співвітчизники — вбивці, кати та ґвалтівники. І твердження, що саме по собі це визнання не повинно впливати на ставлення до батьківщини. Але такий підхід передбачає, що масове сприйняття окупації та воєнних злочинів як норми нібито взяте з повітря, і культура тут ні до чого, й нема чого витрачати час на рефлексію, як так сталося, що сотні тисячі людей ідуть з війною на нібито братерський народ.

Також цю журналістку дуже турбує дегуманізація, яку вона бачить у ЗМІ: «Я веду колонку про російську мову і стежу за змінами. Ще президент Медведєв назвав українців нацистами та монстрами. Якщо зараз російську армію називають орками, то це те саме. У нашій газеті ми не пишемо “росіяни напали” чи “це зробили українці”, а говоримо “російська армія”, “генерал А”».

Дегуманізація — і справді важлива тема, яку слід обговорювати в редакціях, щоб професійні медіа не перетворилися на сумнозвісне Радіо тисячі пагорбів. Але диявол знову сховався в деталях, і якось так склалося, що «нацисти та монстри» Медведєва на адресу українців і нинішнє українське «орки» — це майже одне і те ж. Ніби риторика колишнього президента Росії не є розпалюванням національної ворожнечі, а нинішня українська риторика не є реакцією на те, що Росія вчиняє геноцид українського народу.

Такий наратив накладає на українців і українок обов’язок бути втіленням біблійного «як ударили по щоці — підстав і другу», але водночас не пояснює, навіщо їм самим це потрібно. Бо очевидно, що це потрібно лише росіянам і тим, хто вважає їхню агресію прийнятною.

Ну, й останній учасник дискусії, російський журналіст Денис Камалягін, поділився невдоволенням, що «ні Латвія, ні Європа нічого не знають про Росію». Звідки такий висновок? Річ у тім, що на одному латвійському журналістському з’їзді він запитав у присутніх, що вони знають про російське місто Псков — а вони нічого не знали. «Останні 12 років у Росії відбуваються жахливі речі, на які Європа не зважає. Це я відповідаю українцям і людям з ЄС, коли вони запитують, чому росіяни не змогли зупинити війну».

Про самих українців він не сказав ні слова — лише попросив їх зрозуміти росіян: «Є вислів “зрозуміти й пробачити”, але ми просимо Україну нас лише зрозуміти». Він говорив про те, що всі люди різні — у нього в Латвії один сусід з Одеси й чекає на перемогу Росії, а інший сусід — росіянин, і він чекає на перемогу України. Ось так у Камалягіна все просто, і немає жодних системних проблем — просто є люди такі, а є отакі.

А в Латвії, каже, до російських журналістів ставляться так добре, як більш ніде — і медіахаб для них створили, і психологічну підтримку надають, і на прогулянки на природу водять. Тим, хто виїхав із Росії, каже він, потрібно зберегти себе та спілкування з європейцями, українцями та росіянами. Щоправда, зовсім незрозуміло, навіщо це спілкування українцям, але ж журналіст говорить не про них, а про інтереси росіян.

Чим простіше, тим краще

Що потрібно біженцям, які були змушені виїхати з України, щоб буквально врятувати своє життя та життя своїх дітей, нікого з учасників дискусії не цікавило.

У неформальній частині заходу одна зі студенток, яка брала участь в організації заходу, сказала мені, що спочатку українську втікачку запросили, але ледь не в останній момент виявилося, що вона не зможе прийти. Але я бачила програму з заявленими учасниками й учасницями дискусії за чотири дні до самої зустрічі — і там не було жодної українки.

Запросити на цю дискусію справжніх українських біженців було б надто складно — по-перше, довелося б відповідати на незручні та складні питання, по-друге, довелося б слухати таку неприємну правду про втечу. Набагато простіше виявилося покликати місцеву людину та двох людей із Росії, і щоб усі вони були цілком згодні між собою. Щоб дискусія вийшла без дискусії.

Чим простіше, тим краще — ось девіз цього заходу, який фактично став терапевтичною сесією для тих, хто приїхав до Латвії з Росії. Ми ніби побачили там мініатюрну копію сучасного російського суспільства, яке не готове нести відповідальність за власні рішення та вчинки та тільки й робить, що просить усіх решту його зрозуміти. І щоб не довелося почути неприємну правду, воно відмовляється слухати опонентів. І просто не запрошує їх на дискусії.

І щоб зайвий раз не ризикувати, що хтось з опонентів все ж прийде, хоч і не як спікера, так званий модератор так званої дискусії чітко визначив формат: спікери виступають по 10 хвилин, після яких усі пересуваються до столу з вином і закусками й там продовжують розмову в неформальній обстановці. Можливо, розрахунок був на те, що у неформальній розмові за вином люди не стануть щось загострювати. А може, вся подія просто була способом для організаторів-студентів влаштувати безплатну вечірку з вином, сиром і крекерами.

А щоб усе виглядало пристойніше, до назви додали слово «українських». Треба ж якось уписатися в тренд.

Фото: Getty Images