Легендарний грецький співець Гомер, якого вважають автором «Іліади» та «Одіссеї», за переказами був сліпим. Проте це не заважало йому у найдрібніших деталях розповідати не лише про життя своїх сучасників, а й про події сивої давнини – які він просто не міг бачити на власні очі, навіть якби був зрячим.

Втім, іноді трапляється й зовсім інше – людина бачить добре, але не може розпізнати побачене, осягнути його «у сукупності». Лікарі називають таку хворобу зоровою агнозією. Або душевною сліпотою.

Не завжди, однак, це суто медичний діагноз. Коли російському президенту показують карту XVII сторіччя, на якій великими літерами позначена «Україна – країна козаків», а він каже «Бачте, ніякої України ніколи не існувало, її придумав Ленін у 1917 році» – тут не айболитів викликати треба. Та й в жарті «відгадав усі літери, але не зміг прочитати слово» – є лише доля жарту.

Ми просто маємо розуміти, що Путіна не цікавлять карти чи документи самі по собі. Він готовий сприймати лише ті з них, які підтверджують картину світу, яка вже давно склалася в його голові, і в якому він – насправді! – живе. В цьому спостереження ексканцлерки Ангели Меркель, яку зараз у нас заведено ганити, виявилися неймовірно влучними. А якщо факти не відповідають удаваній реальності – «тим гірше для фактів».

Так, це може бути наслідком проблем із психікою конкретної персони. Так, на формування такого комплексу могли вплинути й задовге перебування при владі. І абсолютність цієї влади в умовах сучасної Росії. І довга ізоляція Путіна від навколишнього світу, і закритість від зовнішніх джерел інформації і герметичність та гомогенність кола його спілкування – створеного російським президентом власноруч, з людей максимально близьких до нього за віком і світосприйняттям.

Але ті ж симптоми ми можемо побачити й у діячів, які не мають такої влади і навіть живуть за межами Росії. І треба ж таки – не грає з ними «повітря свободи» ані добрих, ані злих жартів.

От, наприклад, російський публіцист і «блогер в екзилі» Марк Солонін нещодавно обурився… перейменуванням станції київської підземки з «Дружби народів» на «Звіринецьку». За «дружбу» інтернаціоналісту-блогеру «обідно стало». А може назва місцевості Звіринець здалася йому чудернацькою. Найкумедніше, однак, що до перейменування –  більше року! – він вів свої відеоблоги… на тлі того самого Звіринця! І нічого йому ніби не муляло…

Звісно, це не означає, що всі перейменування в Києві та й загалом в Україні вдалі. Мені, скажімо, не дуже подобається, що бульвар Дружби народів перейменували на честь Миколи Міхновського – бо здавалося кращим назвати його на честь того ж Гарета Джонса, людини, яка відкрила світу очі на Голодомор, і тим самим проявила справжній, а не формальний інтернаціоналізм. Але! Як перейменовувати вулиці чи бульвари, вирішувати киянам, українцям – і тільки нам!

Чудово, що наша держава допомагає втікачам і жертвам злочинних режимів, надає їм можливість жити та працювати, але хіба до прихистку їм додається право повчати «тубільців», розповідаючи, як їм жити у власній країні? Не повірите — вони впевнені, що додається!

«Я й тут мовчати не буду» – здається так казав персонаж пізньорадянської інтермедії? Чи це був Віктор Шендерович? Він у зауваженнях на свою адресу несподівано побачив… «сплеск нацизму». Серйозно? Бо перед цим і Соловйов конфіскацію своєї вілли на озері Комо назвав «переслідуваннями євреїв». А в Україні нацизм вже шукали і Путін, і Лавров. Останній – з роздратування, мабуть, що пошуки виявилися марними – й сам почав виправлятися в антисемітських ескападах, на кшталт байок про єврейське походження Гітлера. В гарну компанію Шендерович потрапив, еге ж?

І знову ж таки, справа не в тому, що українці якійсь унікальні, «чисті і непорочні». Як і серед інших народів є серед нас і ксенофоби, і расисти, і латентні (та й не тільки латентні) нацисти. Але ж не росіянам про це казати! Насамперед росіянам, які вдають із себе борців із фашистським і ксенофобським режимом Путіна. Бо йде війна, в якій навіть коню (справжньому, я не про прізвисько московського ріббентропа) зрозуміло, хто агресор, а хто від агресії захищається. І хоча б з поваги до жертв, якщо вже не має співчуття чи розуміння, громадянам країни-агресора «краще жувати, аніж говорити».

Обурюється «кенселінгом усього російського», звісно, не лише Шендерович. А ціла плеяда діячів, яких в нас звикли називати «хорошими росіянами». Звісно, мова не про тих «хороших росіян», яких, як кажуть, «у тепловізор не побачиш», а про цілком говірких активістів, експертів, публіцистів і медійників. «Дощовиків», наприклад. Які встигли відзначитися… ні не закидами на адресу українців, а тим, що одразу після свого переїду до Латвії (яка виявила неабияку до них гостинність) почали повчати вже латишів – як їм ставитися до радянських пам’ятників на їхній території.

Мене особисто дивує лише дивна, суто балтійська терплячість і ввічливість, якою гості після цього користалися ще кілька місяців – до того, поки їх зрештою не позбавили ліцензії. Але й після цього ніхто з ображених російських медійників, схоже, нічого не зрозумів. Бо вони одразу почали скаржитися на «переслідування» та шукати «приховані мотиви» тих, хто вказав їм на двері. От і зараз – у відмові українців сідати з ними за один стіл вже побачили «проплачену кампанію» і… «руку діаспори». Забули лише додати таке звичне радянське «буржуазно-націоналістичної».

Я не знаю, чи виліковне це. Маю підозру, що ні. Бо навіть найліберальніші (за їхніми словами, звісно) представники російської еміграції просто не мислять себе інакше, як у світі, в центрі якого знаходяться вони самі. «Люди в коркових шоломах», які несуть «аборигенам» світло культури та цивілізації. Ну й добра, звісно. Бо навчитися відрізняти чорне від білого самостійно ті, безумовно, не можуть, потрібна допомога «білих людей».

Коли ж їх запитуєш, а чим, власне, таке світосприйняття принципово відрізняється від путінського, вони навіть обурюються. Бо, мовляв, на відміну від нинішньої російської влади, не відмовляють нам – українцям (або ж тим же латишам) – в існуванні. І навіть погоджуються «заплющити»  очі на нашу «зацикленість на самобутності». Мовляв, що з нас убогих взяти, перехворіємо «дитячими хворобами» і дотягнемося до них, «дорослих». В тому, що виховувати «малі народи» треба, вони сумнівів не мають. Тільки виховувати не різками, а «ласкою». І не просто ласкою. Є таке суто російське слово – «задушевность». От воно підходить якнайкраще!

Чи варто дивуватися, що українці роблять все, щоб уникнути цих «дружніх обіймів»? І добре, якщо виходить.

Але ж не тільки віруси поширюються «повітряно-крапельним шляхом». Перебуваючи стільки десятиліть, якщо не століть поспіль в одному приміщенні з носіями імперських комплексів, чи не набралися й ми самі «шкідливих звичок»? Бо коли емпатію до жертв не виявляє російський «ліберал», нам це принаймні помітно. Особливо, коли жертва – це ми. А ось коли вчитися «прислухатися до іншого» доводиться нам – і не просто прислухатися, а й змінюватися, відмовляючись від чогось звичного і «рідного за інерцією», чи завжди ми готові зробити це зусилля?

Згадаймо, скільки наших громадян не хотіли відмовлятися від назв на кшталт Комсомольська чи Дніпропетровська – бо «кому вони заважають»? Яку бурхливу реакцію навіть серед представників мистецького бомонду викликали вимоги зняти пам’ятник Катерині II в Одесі, і які аргументи вигадували на його захист (аж до «історичної цінності» відвертого «новодєла»)? Та й зараз можна почути розмови про те, «чи не забагато хочуть» киримли, коли прагнуть повернення історичних імен Акмесджиту і Кафі, або ж навпаки обурюються перейменовуванням проспектів і парків на «таврійські», що для них звучить так само як для решти українців «малоросійський» чи «новоросійський»?

Коли в нас і справді виникають подібні «незручні» питання – просто згадайте, як росіяни дивуються назві метро «Звіринецька», розповідають про «Києво-печорську лавру», про Ірпінь з наголосом на перший склад і Гостомель – з наголосом на останній.

Бо власну країну ми, зрештою, побудуємо без них. Але жити в ній будемо ми. Всі. Разом. Тож мусимо чути і бачити один одного. Без пафосної «задушевності». Але з розплющеними очима.