Як ми інтерпретуємо події, пов’язані з війною, які відбуваються навколо нас? Чому, згідно з дослідженням фонду "Демократичні ініціативи", радник Офісу президента має більше значення в очах людей, ніж міністр оборони? Наскільки ми можемо всіх навколо навчити бути людьми, які перевіряють те, що вони споживають? Кому і чому українська аудиторія довіряє в медіа? На ці питання і не тільки в ефірі Радіо Культура відповіла докторка політичних наук, професорка Лідія Смола.

Фонд "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва оприлюднив результати дослідження щодо символів, подій та особистостей, які формують національну пам'ять про війну з Росією. У двох пунктах цього дослідження йдеться про наших сучасників, людей, які є лідерами громадської думки, і які, на думку респондентів, фактично визначають розуміння того, як ми інтерпретуємо події нашого сьогодення. На запитання "Які політики чи громадські діячі відіграли важливу роль в обороні країни" 65% відповіли — Володимир Зеленський, 47% — Валерій Залужний, до 9% Михайло Подоляк і Сергій Притула, 6% — Олексій Рєзніков, 5% — Олексій Арестович, 5% — Дмитро Кулеба. Далі йдуть Кирило Буданов, Олексій Данилов, Петро Порошенко — теж 4-5%, командувач Сухопутних військ Олександр Сирський — 4%, архітектор оборони Півдня України Дмитро Марченко — 2%. Чому, на вашу думку, на запитання про оборону радник Офісу президента має більшу підтримку, ніж військові?

Французький соціолог П'єр Бурдьє у своїй провокативній доповіді "Громадська думка не існує" обґрунтував винесену до її заголовка тезу. Мовляв, зондаж громадської думки — це інструмент політичної дії. І його найважливіша функція полягає у навіюванні ілюзії, що громадська думка існує як імператив. Вся ідея з опитуванням, на його думку, має на меті трішки зняти напругу і приховати від суспільства те, що відбувається. Тому будь-яка громадська думка — це лише легітимізація певної політики. Відтак, я з долею іронії дивлюся на різні опитування, сприймаючи їх з позиції трендів — що за ними може бути. Тепер щодо вашого питання. Процитую вже не науковця, а, навпаки, пройдисвіта: "Якщо ви дасте мені телеканал і коня, і я буду показувати його зад багато часу, то зрештою я зроблю з нього сенатора". От я вважаю, що істина десь посередині між цими двома полюсами. Поясню на красномовному прикладі того дня, коли почалася війна. Зеленський сказав, що в той день виступить о 20.00 перед громадянами, зрозуміло, що вся країна була біля телеекранів. Але о 20 годині не вийшов Президент, а вийшов Арестович і м'яким голосом сказав не хвилюватися, бо за 2 тижні все закінчиться. І країна сприйняла Арестовича як уповноваженого Президента з заспокоєння країни. Крім того, від початку повномасштабного вторгнення у нас зруйнувався, переформатувався політичний і експертний ландшафт. Ми хапалися за крихти інформації, бо потребували психологічної опори. І Арестович маніпулятивно, як актор, здібний до драматичних ролей і втаємниченого голосу, дав це людям.

А тепер щодо експертності і тих імен, які є в опитуванні. Те, що Марченко є творцем успіху, добре знає вузьке коло людей, які бачили це на Півдні. Скільки таких людей було опитано? Скільки з запропонованих експертів там були? На чому ґрунтується їхня експертиза? Коли ми з вами уважно дивимося на якусь проблему, шукаємо експертизу і докладаємо зусилля, то може скластися ілюзія, що й інші люди докладають зусилля. За останні 10 років було проведено багато досліджень, які говорять про те, що телебачення знижує когнітивні здібності людини — думати не треба! Італійський письменник Умберто Еко перед смертю сказав, що у війні людини телевізора і людини інтернету та книжки переможе людина інтернету та книжки. Тому що вона буде керувати людиною телевізора. І коли люди бачать по телевізору клерка Офісу президента, який коментує те, що повинна коментувати пресслужба Головнокомандувача чи Президент як Верховний Головнокомандувач, чи міністр оборони, звичайний обиватель опинявся на емоційній гойдалці. Від тези, що "ми всі порозумнішали, бо ходили на тренінги" до "в якій країні ми живемо, навколо одні ідіоти". Але є велика кількість людей, яким потрібен політичний Винник. Вони його послухають, відчують себе обізнаними, і коли їх питають, так вони на те і відповідають. Мене більше цікавило не питання, на яке відповіли експерти, а критерії, за якими цих експертів обирали.

В наступному запитанні пропонувалося обрати з перелічених осіб тих, хто об'єктивно і фахово висвітлював події під час війни. Це було закрите запитання, тобто був обраний перелік. Результати: Зеленський — 56, на 2 місці — Подоляк, далі — Арестович, Жданов, Данілов, Бутусов, Портніков, Стерненко, Світан. Що цікаво, наприклад, Тарас Чмут, дуже відомий волонтер, має лише 3%, а у Подоляка, до прикладу, — 33%.

Цікаве питання, чому обрали саме цих експертів, і в чому полягала їхня експертність. Щоб не було відчуття певної маніпулятивності, потрібно надавати, щоб не було спроби навіяти ілюзію сприйняття певної інформації, шановна поважна структура, яка проводила дослідження, повинна пояснити, за якими критеріями були обрані експерти. Відповідна освіта, велика аудиторія чи щось іще. Тому я дивлюся на це опитування як на певне тестування суспільства щодо того, наскільки ми активні, наскільки війна нас втомила. Це опитування показало не те, що суспільство не шанує, наприклад, подвиги Марченка, а те, що суспільство реально не бачить заслуги військових, а Президент виступає декламатором. Це опитування показало і хорошу річ: ми поступово дорослішаємо, бо війна примушує нас позбутися певних ілюзій. Але ми не дорослішаємо так швидко, як би хотілося тій частині, яка вирвалася вперед і бачить маніпулятивні дії. Відповіді експертів в цьому опитуванні, як на мене, — це тестування майбутніх виборів, про спробу знову йти по тих лекалах, за якими діяла чинна влада до війни, і вони будуть пробувати, дещо змінивши лекала, використати знову цю технологію. Але хочу наголосити, що наш політичний, експертний і навіть світоглядний ландшафт все ж трансформувався.

Є таке поняття "комбатизм" — коли людина з величезною аудиторією, багато говорить на воєнні теми, але її життя не обов'язково пов'язане з реальними військовими діями. Адже не всі, хто справді вчиняє подвиги на фронті, можуть про це гарно розповісти. Чи потрібно, на вашу думку, застерігати людей від цього явища?

Коли я студентам читаю лекції з інформаційних війн, я завжди запитую — "яка ваша мета отримання інформації?" Найчастіше чую відповідь — "щоб знати". Насправді є три мети отримання інформації. Перша — я хочу ухвалити рішення (почули синоптика — взяли парасолю). Друга — я хочу вплинути (навчилися фаху — впливаєте на щось вже як фахівець). Третя — я хочу розважитися. Важливо навчитися сприймати інформацію як розвагу, а не як дію. Є таке поняття "інформаційний жир". Інформація, яку ми чуємо, або засвоюється, або перетворюється на цей жир, який нас перевантажує. Є американська комедійна драма 1997 року "Хвіст, який крутить собакою". Цей фільм дає чудове розуміння всіх процесів, про які ми говоримо.

Щодо опитування, з якого ми починали розмову, лунає багато критики, мовляв, медіаграмотність не працює, люди обирають тих, хто їм подобається або тих, хто говорить те, що їм подобається. Чи можемо ми всіх навчити медіаграмотності?

Є такий анекдот. Як навчити людей читати книги, бути розсудливими, розумними, медіаграмотними? Відповідь — ніяк! Чи потрібно говорити людям, що є джерела фейкові? Чи потрібно вчити людей перевіряти інформацію? Однозначно потрібно! Чи потрібно людям давати ці знання? Так! Але чи буде це гарантією, що люди її засвоять? Ні. Як сказав мені один професор з Гарварда — "нікого нічого не можна навчити. Люди можуть лише навчитися". Чи можна навчити медіаграмотності? Мабуть, ні. Чи потрібно вчити? Так.