Незабаром на нас чекає новий кінохіт — «Похорон Путіна». І навряд любителям ексцентричної сатири варто потирати руки та очікувати чогось на кшталт «Смерті Сталіна» Армандо Яннуччі. Бо російського диктатора проводжатимуть в останню путь творці «Скаженого весілля», «Останнього москаля» та «Великих Вуйків». Покарання, звісно, недостатнє, але таки дошкульне. Автори щоразу мають успіх у своєї доволі великої аудиторії, решта ж людей, випадково переглядаючи трейлери чи уривки, закочують очі або гидливо кривляться. Усі ці проєкти (а їх справді можна звалити докупи через однотипність) називають водночас смішними, життєвими, ідіотськими та малоросійськими. Нічого дивного, це просто український телевізійний гумор, іншого чекати, схоже, не доводиться.

Продюсер і актор Юрій Горбунов постійно повторює: успіх цих фільмів і серіалів у тому, що глядачі бачать самих себе, дійство на екрані максимально збігається з їхнім життям і тому одразу виникає симпатія як до персонажів, так і до самих творів. Із цим важко сперечатися, бо касові збори й рейтинги говорять самі за себе. Те, що одні називають расизмом, шовінізмом та навіть чимось антиукраїнським, творці подають як іронію й самоіронію.

Тому і не дивно, що бюджет на «Похорон Путіна» продюсери хочуть назбирати з пожертв — це реалістична ідея. Головний герой майбутнього фільму — чоловік, до якого приходять колядники й цілий вечір співають пісень штибу «Путін подихає, щастя наступає». Бо це комедія-караоке. Героя цього грає Олексій Арестович, акторські таланти якого можна оцінити вже за тизером, хоч ми мали можливість це зробити й раніше.

Герой Олексія, здається, дуже ризиковий чоловік, бо встановив генератор не на відкритому повітрі, а в комірчині будинку. Можливо, це сценарна задумка і героїв у якийсь момент знудить від чадного газу. Днями радник голови Офісу президента рішуче засудив захоплення українців мемами із шрифтом мертвих російських військових та назвав такі дії «ознакою особистої слабкості й дурості». Знущатися з мертвих не можна, твердить Арестович, адже це псує карму й може занапастити душу. Але вже зараз ми бачимо, як у трейлері він весело підспівує:

Сонце вже за вікном сідає,

а ми голосно всі волаєм

відпочили, зробили вдох

Путін здох, Путін здох, Путін здох!

Та в цьому тексті йтиметься не про загублену душу Олексія Арестовича, а про кон'юнктуру. Тема, якої в останні кілька місяців торкаються все частіше й частіше. Спочатку йшлося про одяг, адже з усіх мистецтв мода реагує на суспільні процеси найшвидше. Поряд зі справді якісним і креативним осмисленням війни через вбрання та аксесуари почала з'являтися халтура: штамповки національних символів, різних популярних фраз і крадіжка малюнків відомих у соцмережах художників. Після цього настала черга музичного ринку, який разом із великою кількістю нових імен та глибоких чи просто цікавих пісень, видавав десятки треків із дурноверхими текстами, наче створеними в орвелівських машинах, що просто складали докупи фрази зі списку. Тільки про умовну «русню в пакетах», козаченьків та звитягу. Поки що найвичерпніше про це сказав Степан Бурбан (Паліндром) пів року тому: «Щось не пишуться пісні для супермаркетів про байрактари».

Особисто мені ще й ідеться про неможливість отримати повноцінне задоволення від знайомства із «шедевральними» творами російської пропаганди, наприклад, роликом про з’їденого хом’ячка чи піснями авторства Рогозіна про «сарматушку», що готується летіли стрімголов на «соединенные штатушки». Адже щоразу ловиш себе на думці, що і у нас на радіо можна почути не менші бздури.

Ну, а ще почалися і літературно-кіношні експерименти. Якщо справді хорошу пісню можна написати відносно швидко, то художні фільми і книжки потребують значно довшого шляху через пошук ідеї, форми, сюжету, характерів і час, необхідний на створення. Видавці твердять, що ледь не відразу після початку великої війни отримували про неї тексти. Відповідної якості, звісно. «Клуб сімейного дозвілля» наважився оголосити, що видаватиме книжку «Буча. Історія одного полону» Дарини Гнатко. Раніше в авторки виходили романи з такими назвами: «Лора. Історія одного божевілля», «Емма. Історія одного падіння» чи «Радислава. Історія одного кохання». Колотнеча, яка здійнялася у соцмережах, змусила видавців передумати.

Схожа історія трапилася з фільмом «Буча», тизер якого з'явився кілька місяців тому і наробив багато галасу. Автори до цього знімали не завжди хорошої якості комедії і знайшли в собі сміливість узятися за тему, якої ще побоюються торкатися і більш талановиті люди. Бо просто не розуміють, як це зробити глибоко, майстерно, а головне — етично. Вже за тизером можна припустити, що на нас чекає неймовірний треш. Важливо й те, що у фільмі йтиметься про реального чоловіка, громадянина Казахстану Костянтина Гудаускаса, який вивозив людей з окупації в Бучі та Ворзелі. Але водночас він є причиною палких суперечок серед місцевих: одні йому безмежно вдячні, а інші не розуміють, як він міг постійно їздити окупованими територіями через російські блокпости та ще й знімати відео. Росіяни за таке вбивали. У Казахстані Гудаускас був тричі судимий, зокрема за пограбування. Втрапив у кілька скандалів, його звинувачували у покриванні катувань у в’язницях, сам він це заперечував, а незадовго до 24 лютого 2022 року переїхав до України. Нині хоче отримати громадянство. Хто саме фінансує стрічку, автори не кажуть: мовляв, просто небайдужі іноземці.

Питання: які саме наслідки може мати така спекуляція на патріотизмі та війні? Хтось каже, що це абсолютно нормальне явище. І в цьому є сенс: багато людей потребують саме такого контенту, навіть суто для терапевтичного ефекту. А якщо чекати, що вся культура буде якщо не високою, то бодай якісною, то далеко ми не заїдемо. Повинно бути все, зокрема і дурниці, які явно не переживуть часу і успішно забудуться вже максимум за рік. При цьому варто критикувати справді талановитих митців, аби вони не розслаблялися і не знижували планку, йдучи за бажаннями невибагливої публіки та переглядами. Усе ж ми заслуговуємо на створення потужної культури. А її в нас не буде, якщо кількість бездарних та спекулятивних творів стане занадто великою. І тут проблема виходить далеко за межі просто естетично-інтелектуальної.

Наведу приклад із кіновиробництва. Після Революції гідності державна політика всіляко прагнула збільшити кількість патріотичних стрічок. Виробники, розуміючи тенденцію, почали готувати на пітчинги те, що за самою темою дасть їм більше шансів на перемогу й фінансування. В ідеалі це мали бути стрічки про історичні події та постаті. Безумовно, ідеї зняти щось таке з'являлися і в людей, які щиро хотіли про це знімати і підходили до справи з максимальним інтересом та відповідальністю. І ще — з талантом. Утім не бракувало й прагматиків, які просто хотіли отримати свої 10, 20 чи навіть 30 мільйонів гривень. Їм не була цікава історія України, конкретні події чи люди, а тому вони регулярно родили криве дитя.

І ось що ми маємо в результаті. Недовіра глядачів до українського кіно. Досі. Особливо до байопіків чи історичних драм. Нівелювання визначних людей і подій, які надовго лишаться без доступу до кіно — навряд найближчі років десять держава виділить гроші на фінансування стрічки про Василя Стуса чи бій під Крутами, бо ж було вже. Формування самого поняття патріотичного мистецтва як чогось незугарного, примітивного і старомодного. Девальвація самої української ідентичності, бо ми навіть не могли пристойно почати цей процес: культура, яка повинна зацікавлювати нас самими собою, давати поживу для саморефлексії, самоаналізу, самовивчення, траплялась далеко не за кожним рогом.

Буде прикро, якщо образ великої війни в маскульті створять люди, які женуться за швидкою популярністю чи бюджетним фінансуванням. І яким буде начхати на об’ємні, нетривіальні, амбітні історії. Що ж до поняття «патріотичності» у культурі, то можна довго сперечатися, що саме це слово значить. Але багато років тому внаслідок чергових срачів у соцмережах з’явилася дуже проста формула: патріотичне кіно — це хороше кіно. Краще і не скажеш.

P.S. від редакціі «Детектора медіа». Наша постійна авторка Лєна Чиченіна торкнулася важливої теми, в рамках якої можуть бути дуже різні, в тому числі полярні, думки та оцінки. Будемо раді продовжити дискусію.