Вперше в сучасній історії головна світова подія року трапилася в Україні. І це не наступ Росії: заради бога, росіяни напали на нас ще вісім років тому, а бойові дії точаться десь на земній кулі щодня. Ні, головною подією року стало те, що Україна вистояла та дала «другій армії світу» відсіч. І таким чином привернула до себе погляди всієї планети. 

Україна в центрі уваги

«Головна подія року» — це не красиве перебільшення. У 2022 році «Україна» справді була найпопулярнішим запитом у новинах гугла. І третім найпопулярнішим запитом узагалі, поступившись лише щоденним пошукам Wordle і футбольному матчу «Індія — Англія», який дуже цікав ив одну державу з населенням у 1,3 мільярда людей. При цьому жодна інша тема системно не випереджала Україну й навіть не наблизилися до неї на піку інтересу. 

Увага до України проявлялася цього року на, здається, всіх можливих майданчиках. У самій лише Раді Безпеки ООН теми нашої держави торкалися на щонайменше 22 різних зустрічах. До речі, цікавий факт: починаючи з 2014 року Генеральна Асамблея ООН підтримала з приводу російської агресії проти України п’ять різних резолюцій, чотири з них — цього року.

Інколи держави збиралися виключно заради України. Таким чином, наприклад, було створено «формат Рамштайн» на однойменній американській базі в Німеччині. Міністри оборони близько 50 держав світу вже сім разів зустрічалися особисто й онлайн для синхронізації безпекової допомоги Україні. 

В інший час наша держава сама приходила в гості до союзників. Президент Володимир Зеленський дистанційно взяв участь, зокрема: у самітах G7 і G20, саміті НАТО, засіданні Генасамблеї ООН, засіданні Європарламенту, економічному форумі в Давосі, азійському саміті з безпеки Shangri La Dialogue, конференції ООН щодо змін клімату, конференції Forum 2000, конференції The idea of Europe, конференції мерів США. А також дистанційно з’явився перед щонайменше 24 парламентами світу й фізично — перед Конгресом Сполучених Штатів. 

Мало що описує зміни за останній рік так, як настрій промов Зеленського у США 16 березня та 22 грудня. Від сказаного українською «Зараз вирішується доля нашої держави. Доля нашого народу» до сказаного англійською «Всі ми, мільйони українців, прагнемо одного — перемоги». Від прохання про радянські системи С-300 до фактично подяки за американські системи Patriot. 

Крім дипломатичних подій, президента України були раді бачити на практично всіх культурних заходах світу. Від музичної премії «Греммі» та кінофестивалів у Каннах і Венеції до технологічного заходу VivaTech у Парижі, де Зеленський з’явився у вигляді «голограми». Це все вже не кажучи про дрібніші заходи, на кшталт зустрічей зі студентами: від Японії до Чилі. Навіть якщо десь не було особисто Зеленського, там усе одно була Україна. Заклики до підтримки та побажання перемоги можна було почути і з віддалених закутків на кшталт австралійських відеоігрових підсумків року, і найбільш престижних подій планети на кшталт церемонії «Оскар». Від світу футболу до світу моди. Серйозно, ви можете просто вигадати якусь групу людей і виявиться, що вони підтримують Україну: польські стоматологи, американські рибалки, виробники фігурок для настільних ігор. 

 Ти розумієш, що щось зробив не так, коли проти тебе виступають розробники настільної гри про вічну темряву і війну. 

Що вже й казати про традиційну журналістику. Зайдіть у підсумки року до будь-якого поважного видання й ви обов’язково побачите Україну. Ось вона серед найпопулярніших текстів Politico чи найпопулярніших фотографій Reuters. Також цього року в нас відкрилися бюро Washington Post та New York Times. І серед їхніх найпопулярніших матеріалів у першій трійці також російсько-українська війна. На Reddit дописи про російсько-українську війну посідають чотири місця в першій десятці.

Окремо нагадаємо, що ще в березні «Детектор медіа» писав про американські вечірні шоу, які присвячували багато уваги Україні. Коли врешті у вересні 2022-го міністр закордонних справ Дмитро Кулеба відвідав «Вечірнє шоу» Стівена Колбера, це вже була честь не для нашої держави, а для американського лейтнайту. 

Медійна війна

Російсько-українська війна не перша, в якій медіа відіграють важливу роль. Це цікаво, але практично всі кроки в еволюції медіа на війні пов’язані або зі США, або з Іспанією. А почалося все взагалі з іспано-американського конфлікту 1898–1899 років, коли газети Вільяма Герста та Джозефа Пулітцера (того самого) не просто приділяли бойовим діям купу уваги, але й, можливо, роздмухували їх своїми сенсаційними заголовками. Тоді ж закріпилося явище жовтої журналістики, названої так, імовірно, на честь карикатурного персонажа «жовтого хлопчика». 

Наступний крок в еволюції «медійної війни» відбувся під час Іспанської громадянської війни 1936–1939 років. Технології нарешті зробили фотоапарати достатньо маленькими і знімки з фронту заполонили новини. Та, ймовірно, стимулювали спротив диктатору Франко. 

 «Падаючий військовий» 1936 року — одне з найвідоміший воєнних фото в історії. 

Під час війни у В’єтнамі 1955–1975 років на американський фронт приїхали телевізійні камери. А кількість американців, які мають телевізори вдома, зросла за роки баталій від 9% до 93%. Ефект відео виявився настільки впливовим, що з’явилися спекуляції, немов усю війну Америка програла саме через журналістів. Громадяни були вражені реаліями бойових дій і підтримка війни стрімко падала. 

У 1990-х на сцену вийшло прямоефірне й цілодобове мовлення. А разом із ним так званий ефект CNN, тобто вплив журналістики на державні рішення. Ви можете знайти достатньо критичних матеріалів про те, що медіа підтримували фейкові причини для вторгнення США в Ірак. 

У 2022 році настала черга України — першої війни повноцінного інтернету чи першої війни соціальних мереж. Звісно, інтернет як такий застав набагато більше конфліктів: від Югославії до Сирії. Проте Україна виявилася першою країною, де майже 80% населення щодня користується мережею, і більше половини громадян мають смартфони. Це означає, що вони змогли задокументувати та поширити більше інформації, ніж будь-які журналістські медіа можуть уявити. А ще, що набагато важливіше, це були саме приватні моменти і враження. Згадайте, як у перші дні повномасштабної війни наратив про непохитних українців сформували саме зняті на телефон відео. 

За допомогою мобільних камер та інтернету українці записували акції спротиву в окупованих містах, воєнні злочини росіян, екрани своїх «стугн» і «байрактарів», вкрадену тракторами російську техніку, допити полонених, які їхали «на учєнія». 

У соцмережах Андрій Хливнюк виклав своє виконання «Ой, у лузі червона калина» на пустій Софійській площі. На телефон Володимир Зеленський записував звернення «Президент тут…». І, звісно, можливо найвідоміші п’ять слів у сучасній історії України — «Русскій воєнний корабль, іді нахуй» — були записані прикордонниками на материку на диктофон телефона. Ніхто з них для цього не потребував журналістів. 

Вершиною лібералізації зв’язку стали включення захисників «Азовсталі» через термінали супутниково інтернету Starlink. У повному оточенні, під землею, під постійними обстрілами  військові з Маріуполя давали прямоефірні інтерв’ю українським і закордонним медіа майже без проблем із сигналом. У травні ця ситуація здавалася настільки ж сюрреалістичною, як дзвінок у Фермопіли до нашої ери. 

В Україні триває найбільш медійна війна в історії людства. І хоча її підсумки підбивати ще зарано, уже можна стверджувати, що подібна доступність інформації виграла для нас першу битву. Російська пропаганда про «визволення», «нацистів» і «військові об’єкти» не встояла проти тисяч любительських відео, які демонструють, як усе є насправді. Західна громадська думка, у свою чергу, не встояла перед горем і героїзмом українців, зафіксованими найвідомішими виданнями світу та звичайними мобільниками. Багато в чому саме це забезпечило нам гуманітарну, економічну та воєнну підтримку. І точно саме епоха соціальних мереж подарувала Україні мільйони доларів пожертв, зокрема, на морські дрони: Peace Дец, Peace Да і Peace Дюк. 

 Це ілюстрація від автора зборів, литовського журналіста Андрюса Тапінаса

Дуже швидко соціальні мережі як інструмент поширення інформації перетворився на інструмент протистояння. Згадайте, як ви чи ваші знайомі в перші дні повномасштабної війни писали в російські чати, розсилали фотографії трупів, дзвонили на злиті в мережу номери російських військових та їхніх сімей. 

З часом інституціалізувалася війна мемів, у якій за Україну виступала NAFO. Стьобна  неофіційна спільнота людей, об’єднаних картинками шиба-іну й нелюбов’ю до росіян. Вони задовбували російських дипломатів у твітері, висміювали російські фейки й збирали гроші на благодійність. Урешті рух помітив та підтримав новою аватаркою у твітері навіть міністр оборони України Олексій Резніков. 

Неймовірно, але медійна війна принесла й неочікуваний плюс. Купа державних зрадників видала себе: в інтерв’ю каналам Медведчука, соціальних мережах, іменних телеграм-каналах. «Детектору медіа» лишалося тільки записувати, а СБУ — ловити людей, які у всесвітній мережі, де більшість інформації зберігається у вигляді кешу навіть після видалення, підтримували Росію. 

 «ОПЗЖ» публічно обрала бік Росії 25 лютого

Централізована державна пропаганда Кремля не мала шансів у такому протистоянні. Тож у цьому контексті Росія здалася ще на початку весни — найбільші соціальні мережі на її території просто заблокували. 

Рік перемог

Оскільки медійна війна тривала настільки успішно (завдяки реальним перемогам армії), то за рік в України назбиралося чимало досягнень.

По-перше, внутрішніх. Пошукові запити українців у гуглі суттєво очистилися від російських телешоу, серіалів і знаменитостей. І хоча ці дані (ще) не оприлюднені, логічно припустити, що й в українських музичних підсумках року «байрактари» нарешті вполюють Морґегнштерна. Подібні результати в мережі відображають загальну тенденцію в реальності: українці відмовляються від російського. Навіть на Катерининській площі. Навіть на PornHub. Навіть у «Кварталі». 

По-друге, медійні баталії перекроїли піарний ландшафт України. Місце старих політиків, експертів і зірок посіли нові люди. У сувенірних кіосках київського метро чи поблизу пляжів Одеси тепер можна купити п’ять різних сувенірних чашок: із Віталієм Кімом, Олексієм Арестовичем, Володимиром Зеленським, Валерієм Залужним і, звісно, псом Патроном. Ютуб-канал воєнного коментатора Олега Жданова протягом року виріс до 925 тисяч підписників. Захмарна довіра до Сергія Притули має грошовий вимір. Довіра до «Повернись живим» і Тараса Чмута така велика, що люди жертвують мільйони на проєкт BlackBox, про який невідомо нічого. 

Напевно, як завжди, не всі, кому українці цього року почали беззастережно довіряти, однаково варті такої довіри. Навіть із приводу Володимира Зеленського в частини наших співгромадян досі є сумніви. Але це не завадило його популярності ще на початку весни вийти далеко за межі України чи навіть Європи. Сьогодні ви можете купити футболки з його цитатами на Amazon. Дізнатися в коментарях на Reddit, що якийсь іноземець лише мріє про такого президента. Та почути на американському вечірньому шоу, що президент Джо Байден планує змінити своє прізвище на Зеленський, аби трохи підняти популярність. Урешті, дух України та її президент були визнані персоною року за версією Time.

Найпопулярніший коментар під однією з промов Зеленського: «Він заклав стандарт лідерства. І мені дуже важко вимагати меншого від лідерів моєї країни».

По-третє, власне щодо нагород, цього року Україна виграла їх усі. Українські співаки перемогли на «Євробаченні», українські журналісти колективно отримали Пулітцера, українські правозахисники заслужили на Нобелівську премію миру, український народ виборов премію Сахарова, сама Україна стала державою року за версією The Economist. У щонайменше 14 країнах світу на честь нашої держави перейменували вулиці. Підтримка України досягла такого рівня, коли Європейський Союз просто не міг не зробити нас кандидатом на вступ. У НАТО ми нарешті подали заявку. Здається, для повного щастя не вистачає тільки «Оскара» і Starbucks. 

По-четверте, іміджеві перемоги України невідворотно означали іміджеві втрати Росії. Проєкт Don`t Fund War підрахував, що з Росії вийшли або призупинили роботу 828 закордонних компаній; лишилося 395, і на них постійно тиснуть на різних рівнях. 

Нагородження росіян чи зрадників-українців якимись преміями постійно наражається на опір, хоч і не завжди успішний. Такий самий опір зустрічають демонстрації російського мистецтва. Туристичні візи для росіян. Російські «опозиційні» журналісти та інші «хороші» росіяни. Російські спортсмени. Російські мігранти десь у Грузії. Радянські пам’ятники десь у Балтії.

Звичайно, цю битву українці ще не виграли. Але від міфу про «народ-переможець» після воєнних злочинів, пасивності населення, втечі від мобілізації та поразок на фронті не лишилося майже нічого. Тепер Росія має інший імідж: головної жертви копіуму та держави — спонсорки тероризму. 

 Хоч що там станеться, російська армія вже ніколи не відновить свого статусу

***

Як і фізичні бойові дії, медійна війна все ще триває й далека від завершення. Інформаційні досягнення українців значні, проте не без черпака дьогтю. Марафон «Єдині новини», наприклад, не виконав головну заповідь із «Темного лицаря» й перетворився на злодія. Усі наші здобутки в галузі громадської думки актуальні в Європі й Північній Америці, проте на Близькому Сході, в Китаї чи в Латинській Америці майже дзеркально домінує Росія. Телеграм — улюблене місце російської пропаганди — під час війни якимось чином став найпопулярнішим джерелом новин в українців. Загалом, на 2023 рік нам іще вистачить битв, щоб у грудні, сподіваємося, знову підсумовувати не менш значні перемоги. 

І все ж я вважаю, що головною інформаційною битвою України була битва за віру українців у самих себе. Її ми всі разом виграли в перші три дні повномасштабного вторгнення, коли, попри все, в перемогу вірили 70%. Сьогодні це може здаватися навіть замалим числом. Але ви просто відкрийте новини 24 лютого й почитайте заголовки: «Російська техніка пішла на прорив в Житомирській області», «У Сумах повідомляють про російські танки в центрі міста», «Під Києвом підірвали мости, щоб зупинити ворога». А сім із десяти українців такі: нічо, переможемо. 

Наступні десять місяців довели, що сподівання були недаремними. Україна ще, звісно, не перемогла, проте українська армія, волонтери та всі небайдужі на шляху саме до цього результату. Ми звільнили вже більше половини окупованих росіянами територій у цьому році. 

Заплативши за це страшну ціну. Усі наші медійні перемоги, перейменовані вулиці та Пулітцерівські премії не варті десятків тисяч загиблих і поранених українських військових. За всіма веселими відео із фронту стоять десятки трагічних моментів, не знятих на камеру. Полоненим навряд краще від того, що Україна виграє війну мемів. Але, сподіваємося, їм усім та їхнім сім’ям трішки легше від усвідомлення того, що саме завдяки їхній пожертві у грудні 2022 року в перемогу вірять уже 93% українців.