В Україні досі триває захоплива гра «знайди хорошого росіянина». Начебто мало вже осточортіти, аж ні. «Рука тянется и тянется», як колись казала Людмила Янукович. Вже вісім із лишком років ми ловимо цих покемонів і ніяк не можемо до кінця вивчити правила гри, хоча вже щось і починаємо розуміти. Паралельно з нами хороші росіяни теж граються — ловлять самі себе. І, схоже, їхня забавка ще більш марна. Називається вона «покаяння». І в ньому вони направду доходять до неочікуваних висновків.

Головний із них — героїзація. Тому на виході ми бачимо яку-небудь Марину Овсяннікову, яка стоїть на великій сцені з нагородою за творчу незгоду та розповідає щось про книжку Орвелла і свою боротьбу. Про ті випробування, які випали на її долю і як вона мужньо з ними впоралася. Вбила саму себе колишню і переродилася (оплески). Хоча, додає вона, нічого поганого в житті й не зробила, то все вони, поганці навколо. Але вона все одно кається (бурхливі оплески). Тому готова кинути себе в люблячі обійми нещасних жертв, приєднатися до них у стражданнях та розділити їх (овації). Щоправда, серед жертв зачаїлися невдячні покидьки, не здатні розуміти, прощати, бо кохаються у своїй ненависті.

Нині в Росії несеться чергова хвиля таких рефлексій — навколо смерті доньки ідеолога «русского мира» Олександра Дугіна. Авто, в якому їхала Дар’я Дугіна із фестивалю «Традиція», вибухнуло. За життя вона була татовою донькою і слідувала його ідеології — займалася пропагандою, говорила, що повномасштабну війну треба було починати ще у 2014-му, називала українців «варварами». І ще стверджувала, що готова ростити дітей у підвалах та навіть померти за свої переконання. І ось російські ліберали нині оплакують цю нещасну жінку і не втямлять — «дети-то при чем?» (Собчак), «Убийство дочери Дугина — чудовищно, бессмысленно и страшно» (Латиніна), «Зачем-то взорвали Дарью. Она не была злая» (Гліб Павловський). І в цьому вони синхронізуються з Маргаритою Симоньян, яка вже встигла накатати тужливого твіта про те, як страшно жити. І це далеко не перший раз ми бачимо таку схожість у риториці.

Особисто я таки знаю кількох справді хороших росіян. Якщо бути точною — двох. Правду кажучи, життя вчить, що треба просто почекати, але якщо не бути песимісткою, то я б описала їх так: ці люди навіть не намагаються виправдати ані себе, ані інших. Вони не верещать про несправедливість заборони туристичних віз та інших санкцій. Не обурюються поганому ставленню до росіян у світі. Та головне — вони не вживають слово «але». У цьому — ключова штука і показник розуміння катастрофи свого народу. Адже саме це слово чудово маркує всю суть і штовхає їх самих у прірву. Наприклад: «Так, ми винні, ми довели свою країну до такого жахіття. Але. Світ дуже складний і у ньому багато різних відтінків, погляньмо та осягнімо цю складність». Або: «Так, ми винні. Але. Ви ж самі виступаєте проти шовінізму та узагальнень». Усе це насправді значить: «Ми ні в чому не винні, хіба що трохи, бо це все інші». Зазвичай такі «каяття» більше схожі на відбілювання себе та обов’язково переходять у звинувачення. Тому на виході бачимо людину, яка вилізла на постамент із гордині і стоїть там у плащі, який розвівається на вітрі, а сам персонаж спалахує пафосними промовами про мораль.

А ось іще один показовий приклад — історії російських військових, які почали з’являтися регулярно. Видання «Важные истории» в ході свого розслідування про діяння 64-ї мотострілецької бригади на Київщині отримало зізнання такого собі Даніїла Фролкіна в мародерстві та вбивстві цивільного Руслана Яремчука. Військовий розповідав, як у нього навіть руки трусилися після цього вчинку і він вирішив, що не дозволить повторитися такому безчинству. Але. У всьому ж насправді винне командування — воно ж наказало «пустить их в расход». Та й цивільний цей, паскуда, передавав координати, тому загинули його, Фролкіна, побратими. Отже цей сміливий юнак здав імена начальників і тепер хоче врятувати інших своїх колег. Щоб ті не ходили на завдання з таким дурнуватим керівництвом. А ходили з нормальним.

Журналістка Катерина Фоміна, яка з ним спілкувалася, сповнена співчуттям. Що ж тепер буде з нещасним Даніїлом? Ні, вона його зовсім не виправдовує. Але. Буде несправедливо, якщо він сяде не за воєнний злочин, а за це інтерв’ю. У мирний час він би ніколи цього не зробив, каже вона в інтерв’ю вже іншим журналістам, зокрема й українським. Напевне, треба б йому хорошого правозахисника знайти. Бо ж страшно за людину. Можемо порівняти ці плачі з реакцією дружини вбитого Руслана Яремчука. Журналістка додзвонилася до неї й запитала, чи хотіла б вона щось сказати вбивці, якби була така можливість. Відповідь красномовна: «Навіщо? Людина не вб’є. Це нелюди. Ось і все. Говорити нема з ким і нема про що».

Коли я була в окупації в Бучі, жила в самісінькому пеклі — на Яблунці. На вулицях лежали трупи людей, а російські військові прийшли до нас із обшуком. Один із них розповідав мені точнісінько ту саму історію в пориві відвертості. «Завалил мужика, потому что приказали. Вроде наводчик». Про руки, які тряслися, теж сказав. Щоправда, сусіди розповідали, що за кілька днів, він прийшов уже за мною. Бо я наче теж була навідницею. Усе ж вчасно евакуюватися — велике діло. Звісно, не говорю про все інше, що коїлося в моєму містечку. І як у людей просто так цілилися зі зброї і доводилося лише сподіватися, що хлопчик передумає. Напевне, теж керівництво наказало й у мирному житті такого б ніхто не робив.

Але ця історія не йде ні в яке порівняння із сенсацією останніх двох тижнів — десантником Павлом Філатьєвим, зіркою та справжнім героєм російських ліберальних медіа. Адже він зробив неймовірне: написав книжку «Zov» з усією правдою про другу армію світу. Тамтешня антипутінська публіка в захваті, включно з медійниками та правозахисниками. Адже не побоявся, лишився в Росії і, божечки, що ж із ним зроблять?! Можливо, те, що із Гіркіним-Стрєлковим, який цю правду розповідає вже давно і так, що частково перебрав функцію заспокійливого в Арестовича. Згодом правозахисник Володимир Осєчкін допоміг Філатьєву виїхати і всі полегшено видихнули.

Частина українців, судячи з дописів та коментарів, теж радіють книжці. Бо вона начебто страшенно для нас вигідна. Але це правда лиш частково. Адже більшу частину зі 150 сторінок автор присвячує недолугості та брехливості своєї армії. Не без жалю, звісно. Тому цілком можливо, що потенційні контрактники, які це прочитають чи подивляться майже чотиригодинне інтерв’ю з Філатьєвим, замисляться, чи воно їм треба взагалі. Ні, не тому, що прокинеться совість. А тому що в армії їм не заплатять обіцяного і поводитимуться як із худобою. Власне, і сам наш новоявлений герой обурюється саме цим. Хоч і твердить, що кається. Ось і приклад «каяття»: «Блогеры и звёзды в ютубе твердили что им стыдно стало быть русскими и стыдно за путинскую армию... красавчики блядь, пока мы были там не понимая зачем и почему, умирая, калечась и терпя то что в мирной жизни представить не могут, ты назвал нас путинской армией! Мы не путинская армия, мы армия России и присягу давали народу России… Россия — не Путин, Россия — люди с паспортами РФ. Армия РФ, не может принимать решения, там строгая иерархия, для того чтобы завтра если на нас нападет кто-то, то чтобы Армия не думала, а сразу действовала чтобы обезопасить твою ссыкливую жопу, которую ты спрятал заграницей. И вы говорите что вам за нас стыдно? Это нам за вас стыдно? Где вы были пока мы гибли, калечились и страдали от лишений? Где?!»

Отже, справа пішла ще далі. Тепер фраза «россияне — это не Путин» перейшла в режим «армия — это не Путин». Насправді у своїй книжці Філатьєв навіть сам пише, що пішов в армію саме по гроші. Наголошує, що цікавиться політикою та історією військової справи, але гадки не мав, що його відправляють загарбати чужі території. Хіба було таке колись в історії Росії? Його батько воював у Чечні, а він сам служив там само і брав участь у «контртерористичних операціях». Знає, що і як було в Сирії, включно із зарплатами. Але хіба ж то агресія? І взагалі, «приєднання» Криму і загарбання частин Донеччини і Луганщини — то все помилка. Навіщо нам чужі території, своїх мало, чи що? Треба цю війну негайно зупиняти. Але це він пише лиш тому, що не домігся реабілітації після поранення й образився. До цього готовий був рватися у найбільші «заміси» через почуття патріотизму і сподівався на швидке взяття Києва та Одеси. Цілився зі зброї в людей, бо чекав від них небезпеки. Бо чого вони такі агресивні й дивляться спідлоба? Після усієї цієї каші десантник робить головний висновок: «Безусловно большая часть вины в этом на России, ведь мы первые напали, но не надо забывать как много было лозунгов в Украине, где русских напрямую оскорбляли и называли вторым сортом. Как весь YouTube переполнился видео из Украины с якобы “доказательствами” того что Россия страна с людьми второго сорта. Допизделись блядь! А разного рода черти только и рады наблюдать за тем как мы уничтожаем друг друга. Как бы для кого, возможно безумно это не казалось, но есть только один способ это остановить. Оба наши народы, православные, мы оба должны начать прощать друг друга, месть и ненависть с каждым днём лишь будет усугублять положение… Украинцы издеваются и отрезают нашим солдатам гениталии, наши бомбят ракетами города от чего гибнут женщины дети а пропаганда с обоих сторон лишь подливает масла в огонь откровенно призывая нас с вами уничтожать друг друга».

Відверто кажучи, Філатьєв не справляє враження освіченої чи хоча б недурної людини — пише з помилками, має прогалини у знаннях історії, задурений пропагандою та постійно суперечить сам собі. Насправді він просто типовий російський військовий, у чому сам зізнається. Тобто людина з низів, яка ніяк не реалізувалася в житті, не отримала освіти, не знайшла нормальної роботи, але дуже хоче квартиру. Ну бо вже 33 роки як-не-як. Отже, гайда вбивати людей. Він дуже про це шкодує. Але якби не поранення, вбивав би далі. Лише б армія стала кращою, не корумпованою та знову величною.

Проблема лиш у тім, що в питанні визнання провини і прийнятті ситуації, розум, освіта, гуманність, політичні переконання не мають жодного значення. Адже відверті дурні та начитані мудрагелі, ліберали та імперці, вільні журналісти і кремлівські пропагандисти постійно зливаються у щось єдине і говорять однаковими словами. І це, вочевидь, нормально. Точніше — типово для такого стану. Хіба німці після Другої світової не поводилися схоже? Впродовж десятиліть. І це зважаючи на ганебну поразку та численні й гучні суди. І ми говоримо про цивілізовану, по суті, націю, яка просто поїхала мізками на якийсь час. А що вже говорити про росіян, які поколіннями росли в нездоровій атмосфері, культі насильства і насадженні психології «маленької людини»? Чому ми раптом від них чекаємо того, на що вони просто не здатні?

Тут би годилося написати, що я їх у жодному разі не виправдовую, але…. Але давайте не потрапляти вже у свою пастку. Ми мусимо прийняти той факт, що вони не можуть стати такими, як ми хочемо. Вони не можуть визнати провину — ані хороші, ані погані. Їхній письменник Достоєвський стверджував зокрема, що покаяння приходить через падіння на дно. Доведеться почекати. А нині їх просто потрібно припинити шукати. Кликати на ефіри й ходити до них. Коли до нас дійде, що Юлія Латиніна — це не та людина, яка мусить нам щось коментувати як експертка? Чому на ютуб-каналі Одеської кіностудії повно відео із Шендеровичем, який завзято виступає проти скасування віз для росіян? Або велике інтерв’ю з тим самим Філатьєвим? Чому в державному телемарафоні іномовлення «Freedom» ми бачимо інтерв’ю з журналісткою «Важных историй», яка бідкається, що воєнним злочинцям-бідосям «нету с кем поговорить»?

Разом із журналістами порядних росіян шукають і українці, прагнучи розгледіти об’єкт своїх пошуків у будь-кому. І в результаті так само захоплюються автором книжки «Zov», називаючи його сміливцем та героєм. Забуваючи, що він убив би кожного з цих коментаторів, не замислюючись. До речі, книжку він планує перекласти різними мовами. Шукає волонтерів-перекладачів. Може, хтось із українців зголоситься?