Колаборанти восени хочуть вступити в РФ, хоча Кремль офіційно мовчить. Брюссель окреслив Москві свої «червоні лінії». Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки зібрав головні фейки та наративи російської пропаганди за 29 червня.

1. У колоборантів референдумна нетерплячка
2. Фейк про Siemens і що з цього вийшло
3. Москва між Мадридом і Душанбе
4. Росії доведеться прорубати другу «дорогу життя»

У колаборантів референдумна нетерплячка

У Росії продовжують готувати окуповані території України до якихось псевдореферендумів про вступ кудись. Принаймні версії колаборантів, яких Москва поставила сатрапами, щоразу різні. Від Південного федерального округу до окремих «республік».

При цьому Кремль жодних офіційних роз’яснень з цього приводу не дає. Вустами Пєскова щоразу звучить щось на кшталт «вирішуватиме сам народ на цих територіях». І це не дивно, адже Кремль просто не знає куди врешті-решт виведе крива доріжка, що завела його в Україну. Але у колаборантів нетерплячка.

29 червня Стремоусов, який називає себе заступником голови Херсонської області заявив, що референдум пройде вже восени. Мета – вступ до Російської Федерації.

НАСПРАВДІ, за законами жанру, ще до «вступу» потрібно надати окупованій області хоч якусь суб’єктність (щоб це не значило в уявленні РФ). Тобто створити з неї «незалежну республіку», яка б підписувала відповідну угоду з РФ. Потрібна «ХерНР» хоча б для однієї людини.  Але тема з її проголошенням заходить дуже важко, тому у росіян виникла ідея з реінкарнації Таврійської губернії — як це було ще в часи до 1917 року.

«У дореволюційні часи вона об’єднувала Крим, лівобережжя Херсонщини і частину Запорізької області. Зараз пособники росіян виступають з символікою цієї губернії і є певними конкурентами з тими, хто виступає за створення «ХерНР».  Чому у них нічого з цим не вдається? Бо бракує підтримки, що  фактично ламає усі їх плани. Якщо у Криму в 2014-му році дата «референдуму» тричі переносилася у бік наближення, то у Херсоні  – все далі на перспективу», — пояснює експерт нашого Центру Максим Майоров.

«Всякого роду загарбники й окупанти в попередніх війнах пропонували лінійну конфігурацію своєї експансії. Комуністи, нацисти, різного роду сепаратисти в усьому світі логічно продовжували певні конструкти, пропонуючи окупованим територіям країн певну альтернативу розвитку — нехай тиранічного, кривавого, але все ж таки розвитку. Особливість російського розвитку в тому, що він спрямований не в майбутнє, а в минуле. Це унікальне явище… Власне, російська когнітивна складова війни є часовою бомбою, яка не просто архаїзує світ навколо нас, а цілеспрямовано втягує всіх уражених не просто в радянське чи імперське минуле, а в древні, криваві й патологічні з нашої точки зору наративи», – вважає соціальний психолог Олег Покальчук.

Тому з поверненням у минуле Стремоусову доведеться почекати. Бо невідомо, що його чекатиме вже у недалекому майбутньому.

Фейк про Siemens і що з цього вийшло

А в сьогоденні Росія  поводить себе як… Росія. Хіба що крім політичних фейків вона почала генерувати також економічні. Хоча вони, зрозуміло, напряму пов’язані з політикою.

Починаючи з 16 червня «Газпром» скоротив обсяг постачань газу для Німеччини через «Північний потік-1» (не плутати зі збанкрутілим проєктом «Північний потік-2») на 40%, і тепер він складає не більше 67 млн куб. м газу на добу.

Тоді у «Газпромі» це пояснювали проблемами з турбінами для перекачування газу німецького концерну Siemens, які через санкції не можуть забрати після ремонту із  Канади. На цій же версії наполягали у Кремлі, заявляючи, що Росія залишається «відповідальним постачальником».

НАСПРАВДІ, канцлер Олаф Шольц ще тоді розкритикував це пояснення. На тлі фактичної «газової війни», яку розв’язала Росія проти Німеччини, уряд останньої підвищив до другого, передостаннього, ступеня надзвичайний план в енергетиці.

Міністр економіки Німеччини Роберт Хабек назвав відносини з Росією з приводу поставок газу «армрестлінгом».

А 29 червня вже виконавчий директор концерну Siemens Energy Джо Кезер спростував кремлівський фейк: «Значне скорочення постачання російського газу до Німеччини сталося виключно з політичних причин, а не через неповернення турбіни з ремонту, як стверджує Москва». Про це Кезер заявив в інтерв’ю Süddeutsche Zeitung.

«Дуже зручно втягувати у конфлікт компанію, яка добре відома в Росії. Навіть якби це було так, це ніколи не виправдало б такого сильного скорочення потоку газу», – відзначив керівник Siemens.

«Після уходу Siemens енергетика Росії залишилась без останніх «мізків», — констатували фахівці у травні і припускали, що це надовго, якщо не назавжди. Здається, що все ж таки назавжди.

Москва між Мадридом і Душанбе

«Історичний саміт НАТО: червоні лінії проведено, нова Холодна війна розпочалася, тепер офіційно», – таким чином російські пропагандисти відреагували на саміт НАТО в Мадриді.

НАСПРАВДІ, рішення мадридського саміту – як і історія з нещодавнім російським дефолтом. Розрив відбувся вже давно. 29 червня його лише формалізували.

Нагадаємо, «спецоперації в Україні» передував путінський ультиматум на адресу НАТО повернутися до кордонів 1997 року. 12 січня Брюссель прямо відповів відмовою на всі путінські забаганки, включаючи і основну – дати письмові гарантії повернення до стану 1997 року.

До речі, він висунув у принципі нездійсненний ультиматум, оскільки механізму відмови від раніше взятих на себе зобов’язань у НАТО взагалі не існує. Висновок: саме Москва свідомо йшла на конфлікт із Брюсселем, усвідомлюючи явну нездійсненність своїх вимог, або просто не дуже розуміючи їх суть.

Трохи більше ніж за місяць почалася війна в Україні. У Москві панував «парадний настрій» і вже 1 березня Лавров знову повернувся до того самого ультиматуму. Але знову отримав відмову.

Таким чином, іншого пояснення, ніж те, що ультиматум до НАТО та «спецоперація в Україні» прямо пов’язані між собою і є причинно-наслідковим зв’язком, припустити складно.

Для Zомбі-патріотів пропагандисти звичайно вигадали історію про те, як усім росіянам раптом стало шкода жителів «Л/ДНР». Але реальність як завжди цинічніша за пропаганду навіть найбільш відморожених інформаційних бійців.

Немає жодних сумнівів у тому, що в разі проведення переможного параду на Хрещатику, вимоги Кремля до НАТО були б кратно посилені та розширені. Але не зрослося ні з парадом ні з вимогами. Скоріше навпаки.

Тепер НАТО відповідає Кремлю. «Ви хотіли повернути нас у 1997 рік? Тоді отримайте 2022-й. І ще Швецію та Фінляндію на додачу». Зрозуміло, що в такій ситуації вже не до ультиматумів. Тому обґрунтування «спецоперації» негайно кардинально змінилися: замість «визволення жителів Донбасу від геноциду нацистським режимом, який є маріонеткою в руках Заходу» тепер у Росії «боротьба з усім Заходом».

Далі просто пішло нашарування різноманітних патріотично-лячних наративів: від «чергової великої вітчизняної війни» (першою в РФ вважають 1812 рік) – для внутрішнього споживача, і до Третьої світової – для зовнішнього. 

У будь-якому разі цілі «спецоперації» провалені: замість відкочування НАТО на Захід, Альянс розширився на Схід. Тому в цьому контексті говорити про «бойову нічию» (як би це хотілось зараз чи у найближчому майбутньому Москві) не доводиться. А якщо зважити на те, що армія залишилася єдиним інструментом зовнішньої політики Росії (енергоресурси викреслили), то цілком зрозуміло, що повна перемога на боці Мадриду, а не Душанбе, де в день саміту НАТО перебував Путін.

Росії доведеться прорубати другу «дорогу життя»

Задля посилення переможного настрою якраз 29 червня Норвегія відмовилася пропустити російські вантажі на Шпіцберген. На прикордонній станції Стурскуг було зупинено 20 тонн товарів, які прямували до російського шахтарського поселення Баренцбург на норвезькому Шпіцбергені. МЗС Норвегії роз’яснило, що у Баренцбурзі діють ті самі закони, що й на всій території норвезького архіпелагу у Заполяр’ї

Зауважимо, Норвегія (член НАТО) не є членом ЄС, але входить до Європейської економічної зони і приєдналася до всіх шести пакетів санкцій, запроваджених проти Росії через вторгнення в Україну.

Нагадаємо, раніше Литва припинила сухопутний транзит вантажів, які потрапили під санкції ЄС, з основної території РФ до Калінінградської області. Зараз питання створення першої «дороги життя» до блокадного Калінінграду терміново вирішується. Скоро доведеться рубати й другу – до російських шахтарів Шпіцбергену. Проте сам факт таких НАТОвських клацань по російському імперському носу свідчить багато про що.

До речі, норвежці так вчиняють вже не вперше. Медведєв під час свого перебування «зиц-президентом», віддав їм величезну акваторію Баренцевого моря в обмін на можливість качати газ із Штокманівського родовища. Щоправда, згодом з’ясувалось, що Росія просто не має технологій, які дозволяють качати його з-під води. Але величезна акваторія була вже втрачена.

Медведєв тоді зазначав, що «підписання договору з Норвегією позитивно вплине на зміцнення міжнародної та регіональної безпеки…».

Але не вийшло. Ані з газом, ані з безпекою. Після подій навколо Шпіцбергена в Росії, звичайно, негайно, заговорили про силову операцію. Сенатор Клішас заявив, що «норвезький суверенітет над Шпіцбергеном під великим питанням». А пропагандист Сладков взагалі пообіцяв, що з цим та іншими питаннями розберуться після вирішення українського.

НАСПРАВДІ, вся історія навколо країн-членів НАТО Литви і Норвегії (яка 29 червня повідомила, що передасть Україні реактивні установки M270) говорить про кардинальну зміну загального підходу Альянсу до Росії. Про який фактично і було заявлено у Мадриді.

• З’явився новий стратегічний концепт. Попередній був прописаний у 2010-му в позитивному ключі: «ймовірність атаки на одну з країн-учасниць – вкрай низька. Росія – країна-партнер». Новий, зразка 2022-го, говорить протилежне: «Росія – це наша найбільш критична загроза».

• НАТО вже не боїться дражнити Росію. Десятиліттями Альянс не розміщував постійний контингент у Східній Європі, щоб не давати Кремлю приводу вважати себе загрозою. Підтримувалась своєрідна демілітаризована буферна зона. Із цим покінчено: вже розміщені на постійній основі батальйонні групи в Естонії, Латвії, Литві та Польщі. Такі ж з’являться у Болгарії, Угорщині, Румунії та Словаччині.

• Нарощування контингенту та техніки. У Литві, Латвії, Естонії та інших країнах розміщуватимуться дивізійні штаби та важка артилерія. У свою чергу Велика Британія та Німеччина виділяють підрозділи, які за лічені години готові стати на захист східного флангу. США збільшать свій контингент у Європі з 70 до 100 тисяч, а до спільного морського флоту НАТО незабаром відправлять додаткові есмінці.

• Нові сили швидкого реагування НАТО різко збільшуються та будуються за новим зразком. 40-тисячне формування, яке регулярно ротувалося і перебувало лише у 8-денній готовності до бою, змінюється. Тепер уже понад 300 тисяч натовських солдатів будуть готові до реагування у найкоротші терміни. Американський генерал Тод Волтерс, головнокомандувач об’єднаними силами в Європі (SACEUR) тепер без зайвого погодження може миттєво віддати потрібні накази, зокрема й про відправлення в бій.

• Перегляд ролі НАТО у війні в Україні. Як не дивно це пролунає, але НАТО як Альянс, надає поки що Україні лише нелетальну допомогу, тоді як ЄС (який не має військової складової) постачав Україні озброєння. Скоро зброя на фронт піде вже і від НАТО. Єнс Столтенберг наголосив на гострій необхідності заміни в Україні радянського озброєння на сучасне, натовське.

• Подвоєння кордонів. Після офіційного входження двох скандинавських країн до НАТО, її кордон з РФ подвоїться. Ну а поки формальності не узгоджені, Москва не зможе атакувати новачків безкарно: гарантії безпеки шведам та фінам вже надали Лондон і Вашингтон.

Таким чином, у фактично невоєнний для НАТО час його 300-тисячне угруповання (тепер, з прийняттям Швеції та Фінляндії Альянс має повне право розміщувати війська в безпосередній близькості від Санкт-Петербургу, чого не було навіть у Холодну війну), вже стало реальним інструментом стримування Росії.

Плюс тотальна перевага флоту НАТО над російським.  У неядерному зіткненні шансів останній немає. Що автоматично ставить під сумнів доцільність існування щонайменше двох флотів РФ: Балтійського та Північного. Чорноморський повністю зайнятий Україною, Тихоокеанський протистоїть флоту США та Японії, яка також має список питань до Росії, починаючи з Курильських островів. Така ось невесела геополітична картинка вимальовується для Кремля.

Чи має він адекватну або хоча б співставну відповідь на неядерний конфлікт з НАТО? Окрім мобілізації – ні. Але її ще треба зуміти провести, у чому є серйозні сумніви.

Другий сюжет застосування 300-тисячного угруповання НАТО перспективний — крах Росії (до цього Путін веде її прискореним кроком), що поставить питання взяття під контроль особливо небезпечних об’єктів на всій її території. І лише 40 тисячами військ НАТО тут точно не обійдеться.

Отже, у Мадриді прозвучали вже не просто політичні декларації. Це створення структури, яка буде відразу готова до виконання завдань. Як любить говорити «великий геополітик» Путін – «без розгойдування». Росія занадто довго розгойдувала НАТО. Ось і отримала.