27 квітня в межах конференції «Після війни: переосмислення майбутнього громадянського суспільства» відбулася дискусія «Свобода медіа під час агресії Росії проти України». Її модерувала голова ГО та шефредакторка «Детектора медіа» Наталія Лигачова. Участь у розмові взяли публіцист і телеведучий Віталій Портников, директорка Національної асоціації медіа Катерина М’ясникова, директорка громадської організації «Детектор медіа» Галина Петренко, директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк, голова ГО «Донецький інститут інформації» Любов Раковиця, заступник директора Центру демократії та верховенства права Ігор Розкладай та керівник проєктів із психічного здоров’я журналістів Фундації «Суспільність» Андрій Сидоренко.

Конференція проводиться Ініціативним центром сприяння активності та розвитку громадського почину «Єднання» (ІСАР Єднання, Україна) та Фундацією розвитку системи освіти (FRSE, Польща) за фінансової підтримки Посольства США в Україні та Чорноморського Фонду регіонального співробітництва, проєкт Німецького фонду Маршалла.

Публікуємо скорочений виклад дискусії.

Наталія Лигачова: Шановні колеги, тема нашої розмови — «Свобода медіа під час агресії Росії проти України». Зважаючи на попередні війни, це формулювання здається оксюмороном, парадоксом: яка свобода слова в час війни? Воєнний стан передбачає, що держава отримує повний контроль над медійним простором, і ми вважаємо це виправданим — більшість із нас це приймає. Водночас ми бачимо, що в Україні ситуація дещо інша. Ми не можемо сказати, що всі мовлять одним голосом — принаймні, онлайн-ЗМІ вже починають відходити від такої матриці. Негативний розголос отримала ситуація з відключенням цифрового ефіру трьох опозиційних каналів. Деякі наші колеги не сприймають того, що в спільному марафоні та російськомовному марафоні іномовлення Freedom беруть участь персонажі з каналів Медведчука, «Інтера» та інших медіа, які просували «русский мир», прокремлівську та власне кремлівську пропаганду роками. Хоча дехто каже, що, можливо, вони усвідомили свою помилку та щиро прагнуть служити українському народу. Тобто, дискусії вже йдуть… Віталію, то чи війна сумісна зі свободою слова?

Віталій Портников: Очевидно, що війна сумісна зі свободою слова. Тому що в демократичній державі жодні умови не скасовують свободу слова. Ми, здається, не дуже розуміємо, що таке обмеження під час воєнних дій. Я говорив про це з 2014 року — з моменту, коли російські війська напали на Україну, й війна відтоді не закінчувалась, хоч скільки деякі наші співвітчизники «закінчували» її у себе в голові. Ми маємо усвідомити, що якщо президентом Росії залишиться Путін, то ніяке перемир’я не означатиме кінця війни, навіть якщо вона знову завершиться в чиїхось головах. І ми, тверезо мислячі люди, будемо змушені жити далі в очікуванні нової російської агресії — ймовірно, до того часу, коли Україна стане членом НАТО.

З 2014 року я кажу просту річ: має бути військова цензура, якої в нас досі немає. Військова цензура означає обмеження на розголошення інформації, яка становить проблему для державної безпеки. В Ізраїлі навіть прізвища людей, які гинуть під час терактів, розголошуються тільки після дозволу військової цензури. Я вже не кажу про бойові дії. Діють обмеження на розголошення дій силових структур — і все, крапка. Дії політичного керівництва держави, звичайно, обговорюються, й медіа вільні у своїх оцінках. Після кожної війни в Ізраїлі працює комісія на рівні парламенту, яка ретельно обговорює всі рішення політичного і військового керівництва перед і під час війни. Думаю, нам теж варто створити таку комісію, якщо ми не хочемо знов опинитись під загрозою втрати території і суверенітету. Але, звісно, після закінчення бойових дій. Зараз в українського народу єдина мета — перемогти у війні, вижити і зберегти досягнення, які й дозволяють нам перемагати й переживати: громадянське суспільство, сильну армію, демократію, готовність до європейської і євроатлантичної інтеграції.

Влада в такій ситуації має виконувати власні закони. Коли ми говоримо про відключення трьох телеканалів, які не перебувають у політичній групі олігархічних каналів, об’єднаних у спільний телемарафон, ми не бачимо рішення регуляторних органів. Які, власне, мали б ухвалити рішення щодо участі чи неучасті цих каналів у спільному марафоні. Рішення Нацради з питань телебачення і радіомовлення, з яким можна було би полемізувати, немає. Прямий, 5 канал і «Еспресо» відключені від цифрового мовлення просто розпорядженням чиновника в Концерні РРТ, і цей чиновник не відповідає за це й не пояснює, чому він це зробив. І у воєнний, і в мирний час за такі речі має бути кримінальна відповідальність. Воєнний стан — не привід для порушення закону, для свавілля, неповаги до законодавства. Це історія не про свободу слова, а про зловживання.

Наталія Лигачова: Віталій висловив свою візію щодо роботи ЗМІ в час війни. Ігорю, з юридичної точки зору чи виправдана, зокрема, й така от критика дій влади під час війни?

Ігор Розкладай: Якраз промова Віталія доводить, що свобода слова в нас є. Це те, чим можна реально пишатися — попри проблеми, які озвучив Віталій. Коли гаряча фаза війни закінчиться, нам потрібно буде провести величезну роботу: переоцінити правила та принципи регулювання медіаринку та свободи слова. На жаль, ми не змогли ухвалити закон «Про медіа», який би зараз дуже нам допоміг, бо там цілий розділ присвячено ситуації агресії. А застарілий закон «Про  телебачення і радіомовлення» лише в одній статті говорить, що під час воєнного стану «можуть накладатись обмеження відповідно до закону». З цього не зрозуміло, як конкретно має діяти держава в ситуації, коли на нас напали. Тому ми бачимо, що рішення, які ухвалювались після 24 лютого, були спонтанними і не раз спричиняли скандали. Всі ці кейси зараз потрібно фіксувати, аби згодом їх виправити. Так само треба буде повертатися до питання регулювання інтернету, зокрема телеграма, який зараз є середовищем інформаційних спецоперацій ворога.

Обмеження, накладені на сферу медіа, я вважаю порівняно легкими. В нас є інтернет, жодною мірою не обмежений, і це дає можливість волонтерам працювати, правозахисникам і журналістам — фіксувати воєнні злочини тощо. Але мені сподобалось те, що сказав Віталій про військову цензуру. Те, що може загрожувати безпеці і спроможності захищатись, має цензуруватися.

Водночас потрібно розуміти, що більшість військових об’єктів в Україні будувалися за Радянського Союзу, документи про них є в Росії. Це доводить низка ракетних ударів по будинках, зведених на місцях, де колись були військові об’єкти. Тому сильно нагнітати й істерити про журналістів, які «коригують вогонь», не варто. Поведінка журналістів, які знімають військові об’єкти й збираються опублікувати свої матеріали, має регулюватись не лише юридичними, а й етичними стандартами, через саморегуляцію — вони мають думати про наслідки, запитувати себе: «Що я хочу донести? Для чого? До чого це може призвести?»

Наталія Лигачова: Оксано, а що в нас зараз відбувається із безпекою журналістів? І хто має нести відповідальність за те, що стільки журналістів загинули, травмовані, викрадені росіянами?

Оксана Романюк: Відповідальність несе Росія. За два місяці повномасштабної війни ми зафіксували 243 злочини, скоєні Росією на території України проти українських журналістів і медіа. Це колосальна цифра — ситуація в нас гірша, ніж у Сирії. Семеро журналістів убиті під час роботи, ще чотирнадцять загинули внаслідок обстрілів. Щонайменше п’ятнадцятеро зникли безвісти, й ми не знаємо, чи вони живі. Зокрема, невідомою лишається доля кореспондента інформагенції УНІАН Дмитра Хилюка, якого захопили в Київській області. Російська армія обстріляла вже одинадцять телевеж, аби ми не отримували правдивої інформації.

Раніше, навіть під час Революції гідності, ми не стикалися з такими викликами, які стосуються безпеки журналістів. Зараз за журналістами полюють, Федеральна служба безпеки Росії має списки журналістів і активістів, яких захоплює, ламає, змушує транслювати російську пропаганду. Місцеві медіа обирають закритись і звільнити співробітників, аби не передавати російську пропаганду. Ми знаємо поодинокі випадки, коли місцеві медіа погодились на колаборацію, і сотні тих, які відмовляються попри погрози. Це ще одна річ, якою ми відрізняємось від росіян, — у Росії більшість локальних медіа добровільно транслює кремлівську пропаганду.

Ми маємо спільну робочу групу з Офісом генерального прокурора для документування злочинів проти журналістів. Ці матеріали будуть передані в Міжнародний кримінальний суд у Гаазі. Я також вважаю, що в Гаазі повинні розглядати злочин кремлівської пропаганди.

Я пишаюся нашими колегами — українськими журналістами, які документують російські злочини і викривають їх, які працюють на передовій. І разом із тим розуміють, що потрібен баланс між свободою слова та міркуваннями безпеки. Я вважаю, що український досвід дотримання цього балансу є унікальним і може бути взірцем для всього світу. Підтримую Віталія Портникова щодо неприйнятності блокування трьох каналів: нам не слід уподібнюватися Росії. Ми — інші.

Наталія Лигачова: Сьогодні вийшла спільна заява Міністерства культури та інформаційної політики, Міністерства оборони та Медіаруху, в якій погоджено певні принципи висвітлення війни. Це ще одна річ, яка не була б можливою в Росії — держава не тиснула на нас, ми самі ініціювали цей діалог і дійшли згоди. З іншого боку, ми говоримо про певні помилкові дії влади. Галино, що має статися, аби громадянське суспільство, медіа й держава чули одне одного й забезпечували баланс безпеки та свободи слова під час війни?

Галина Петренко: Я погоджуюся, що в нас зараз усе непогано зі свободою слова, зважаючи на те, що зараз війна, а особливо якщо порівнювати ситуацію з російською. Але для мене важливо, щоб система захисту свободи слова була гнучкою та відповідала ситуації в країні. Коли настане перемир’я, ми повинні бути здатними швидко вийти з обмежень і стати ще вільнішими, ніж були.

У грудні 2021 року «Детектор медіа» провів соціологічне дослідження, де було запитання: «Що важливіше — свобода слова чи захист держави від дезінформації?» Одностайної думки не було: 41% сказав, що свобода слова, 42% — що захист держави, 17% не змогли відповісти. Зараз, звісно, ніхто не проводить таких досліджень, тому ми не можемо з’ясувати, чи змінилась думка українців під час повномасштабної війни. Я припускаю, що наші громадяни зараз толерантніше ставилися б до державного регулювання для захисту від дезінформації. Боюся, що коли бойові дії припиняться, люди будуть більше перейматися матеріальними питаннями, ніж свободою слова. Таке саме побоювання в мене є щодо спільного телемарафону. В мене до нього неоднозначне ставлення. Я спілкувалася з багатьма представниками приватних телеканалів, які беруть участь у створенні цього марафону, і не чула від них невдоволення тим, що держава диктує їм певні правила редакційної політики. Тож боюся, що коли гаряча фаза війни закінчиться, вони залишаться в колаборації з державою в обмін на певні економічні преференції для власників.

Аби наша система змогла повернутись до свободи, важливо зберегти розмаїття в наших медіа. Тут працює приказка «поки товстий схудне, худий помре». Сьогодні третій день, як частина великих телеканалів відновили продажі реклами. Це непогано — вони можуть виступити локомотивом, допомогти рекламодавцям розібратися, як зараз треба говорити з аудиторією. Можливо, якісь гроші з’являться і для регіональних медіа. Але з трьох перших днів повернення реклами зрозуміло, яким повільним може бути цей процес. Зараз в ефірі тільки реклама фармацевтичних компаній, а вони давно вже не є рекламодавцями для невеликих і регіональних медіа. Не можна загубити локальні медіа, нішеві, розслідувальні медіа, команди, які роблять документалістику.

Наталія Лигачова: Катерино, ви очолюєте Національну асоціацію медіа. Як зараз почуваються телеканали й радіостанції — члени асоціації? Чи здатні вони пережити ці часи й відродитися?

Катерина М’ясникова: Наші медіа мали нагоду потренуватись — відроджувалися після кризи, після коронавірусної епідемії, а тепер оце. Ситуація дуже важка — наприклад, будівлі чернігівських телеканалів, які входять до НАМ, пошкоджені обстрілами, й невідомо, чи вони зможуть працювати. Наші бердянські учасники припинили працювати, аби інформаційно не підтримувати окупантів. В центральних і західних областях також дуже різна ситуація. Десь потроху повертаються рекламодавці — наприклад, забудовники. Але доходи в телеканалів і радіостанцій, що в лютому вже наближалися до рівня 2019 року, в березні зійшли нанівець. Дехто мусив звільнити частину команди. Міжнародні донорські організації підтримують українські медіа мікроґрантами або іншою допомогою; це дуже важливо, адже якщо вони не протримаються пів року чи рік, нам доведеться відновлювати систему локальних медіа з нуля. Найбільшою проблемою є кадри: якщо люди поїдуть, нових буде надзвичайно важко знайти й підготувати.

Ви говорили про регулювання й ситуацію з трьома каналами, яким вимкнули ефір. Мені здається, що нашій експертно-медійній спільноті вже потрібно працювати з трьома можливими режимами. Перший — воєнний стан. Держава має повне право регулювати медіа в цей період, і в ситуації з трьома каналами вона мала право використовувати їхні частоти — потрібно було лише сказати про це прямо й відкрито. І пояснити, хто має платити за трансляцію марафону, хто покриє збитки за припинене мовлення тощо. Є також питання про мобілізацію журналістів і операторів — є чимало компаній, які скоротили свою роботу, бо в них не залишилось операторів і режисерів, усі в армії. Звісно, зараз ми не можемо відвертати увагу військових, залучаючи їх до цієї розмови.

Другий режим — відсутність активних бойових дій, але збереження російської агресії. Тут нам слід повернутися до проєкту закону «Про медіа». І визнати, що перед нами стоїть великий виклик: нам потрібно знайти спосіб встановити в онлайн-просторі певні правила. Зараз ми бачимо грандіозне зростання аудиторії онлайн-ресурсів, споживання цифрових продуктів. Якщо ми будемо мати два паралельні світи — традиційні медіа, де правила діють, і онлайн-медіа без жодних правил, — ми не втримаємося.

Третій режим — спокій і мир. Це буде найлегше завдання. Сподіваюся, він буде актуальним.

Наталія Лигачова: Повертаючись до теми регіональних медіа, запитаю Любов Раковицю з Донецького інституту інформації: які шляхи виживання та підтримки засобів масової інформації в регіонах під час війни ви бачите?

Любов Раковиця: Українські медіа здебільшого не мали досвіду роботи в умовах війни та не готувалися до таких подій. Ще до 24 лютого в межах Donbass Media Forum ми опитували журналістів про їхні потреби в разі повномасштабного вторгнення. Виявилося, що більш ніж половина редакцій не мала плану дій на випадок надзвичайної ситуації; не мала сформованого стабілізаційного фонду, можливостей для переїзду, засобів безпеки та зв’язку. У травні ми проведемо ще одне дослідження, аби зрозуміти, як ситуація виглядає тепер.

У найскладнішій ситуації опинилися медіа окупованих територій і тих, на які Росія веде наступ. Водночас на їхню аудиторію націлена російська пропаганда, тому важливо не залишати людей без якісного та правдивого контенту — це наша відповідальність. Цим медіа доведеться працювати чи відновлювати роботу в умовах відсутності рекламного ринку, усвідомлюючи, що аудиторія навряд чи зможе підтримувати їх пожертвами — зараз на першому місці інші потреби.

Всім регіональним медіа в Україні треба посилювати організаційну спроможність, приділяти більше уваги інституційному розвитку, солідарності тощо. Важливою є підтримка міжнародних донорів. Ще в січні й лютому донорські організації почали попереджати медійні та громадські організації про реальну небезпеку вторгнення. А після початку повномасштабного вторгнення донори роблять дуже багато для українських медіа. Вони пропонують підтримку та проводять конкурси замість тих проєктів, які були скасовані чи зупинені через війну. Система оцінювання заявок дуже демократична. Донори розуміють, що потрібно підтримувати не тільки окремі проєкти — наприклад, протидію дезінформації, — а й інституційний розвиток медіа.

Наталія Лигачова: Фундація «Суспільність», яку представляє Андрій Сидоренко, працює на різних напрямках, зокрема страхування журналістів, психологічної підтримки, надання обладнання тощо. Андрію, які виклики зараз стоять перед вами і як ви на них відповідаєте?

Андрій Сидоренко: Психологічна безпека і стійкість журналістів зараз є не менш важливою, ніж фізична безпека. Є три питання: в якому стані ми прийшли до війни, якими ми будемо внаслідок війни і що робити, аби наші інформаційні війська — а саме так би я називав журналістів — перемагали. До війни ми мали дуже високі показники плинності кадрів серед журналістів через професійне вигорання та проблеми, зумовлені стресом. Стрес був найбільшою проблемою здоров’я працівників медіа. Зараз ми маємо безперервний потік травматичної інформації, від якої не можемо дистанціюватися. Журналісти працюють нон-стоп, багато з них відчувають загрозу життю. Не тільки журналісти, а й усі громадяни України зараз переживають величезний стрес. Ми не маємо свіжої статистики щодо психічного стану журналістів, але наука каже, що люди, які перебували у стані стресу раніше, більше ризикують бути травмованими в подібних ситуаціях.

Є й хороші новини: українці в цілому й журналісти зокрема демонструють неймовірну стійкість. Ми бачимо багато солідарності, багато підтримки; усвідомлюємо, що це — війна за наші цінності. Зараз ми маємо нагоду зробити щось, аби рани загоїлися швидше. Вже в перші дні війни ми запустили Хаб стійкості — велику платформу для психологічної підтримки у кризовий час.

Ми наполягаємо, що підтримка українських журналістів була не разовим підходом, а системним культивуванням турботи про психічне здоров’я на рівні редакції. Це має стати нормою, щоб кожен журналіст мав змогу давати собі раду у складних ситуаціях. Для цього потрібна інституційна підтримка таких програм. Зараз усі психологи, які працюють на наших лініях підтримки, — волонтери. Потреби зростають, а їхні можливості волонтерити знижуються, адже в них вичерпуються фінансові запаси. Може статися, що не буде кому надавати психологічну підтримку.

Психічне здоров’я — це локомотив, який рухає нас до перемоги. Ми повинні вміти відновлюватися, щоб бути максимально ефективними в донесенні правди до України і світу. І дбати про життєстійкість потрібно завжди, а не лише під час війни. Психологічний бронежилет журналіста має бути завжди на нас.

Наталія Лигачова: Дещо зі сказаного сьогодні для мене прозвучало суперечливо. Наприклад, Катерина і Ігор сказали, що потрібно посилювати регулювання онлайн-медіа; натомість від людей з онлайн-видань я не раз чула: «Добре, що нас не регулюють і ми можемо працювати вільно». До речі, при цьому й більшість інтернет-видань демонструють — я підтримаю Оксану Романюк — високу відповідальність за збалансоване висвітлення подій. Або слова Андрія, що журналісти — це інформаційні війська. Можливо, хтось по-іншому почувається?

Катерина М’ясникова: Зараз слушний час нам усім поговорити про базові принципи, за якими будуватиметься система. Ми маємо або йти шляхом військової цензури, про яку говорив Віталій Портников, і усвідомити, що ми перебуваємо у складному протистоянні з Росією. Й допоки це протистояння не закінчилось на нашу користь, ми повинні мати певні обмеження, які діятимуть для всіх. Або якщо ми вважаємо, що медіа мають діяти вільно, без втручання держави, лише за принципами саморегулювання, — це має стосуватися й традиційних медіа. Не можна допустити ситуації, коли онлайн-ресурси мають повну свободу, а інші медіа — ні.

Ігор Розкладай: Наше сприйняття регулювання посттравматичне — ми вважаємо це поняття тотожним державній цензурі. Насправді регулювання — це існування єдиних правил, яких дотримуються всі учасники ринку. Мета — навести лад на медійному ринку, аби технології відігравали другорядну роль. Звісно, важливо дотриматися балансу й не перегнути палицю; звісно, інтернет дуже важливий для України. Але не може бути так, що частина гравців буде обтяжена багатьма обмеженнями, а решта зможуть робити, що хочуть. Це нечесна конкуренція.

Галина Петренко: Мене непокоїть, що парламент почав працювати непрозоро під час війни. Ми не знаємо, який комітет зараз що розглядає, й не можемо застосувати наші звичні інструменти адвокації. У будь-який найправильніший законопроєкт можуть вписати погані норми. Поза тим, наскільки я знаю, представники влади зараз готові повернутись до законопроєкту «Про медіа».

Наталія Лигачова: Що ж, ми визначили багато актуальних проблем медіа та свободи слова під час війни. Мені здається, що ми навіть узялися до створення спільного плану дій. Вважаю, що після цієї панелі нам варто ще не раз зібратися і працювати разом над своїми ідеями заради перемоги.