Досвід роботи в умовах війни, який сьогодні здобувають українські медіа, важливий для медійників в усьому світі. Чимало українських журналістів втратили дім, роботу, а дехто з них — свободу й життя внаслідок російської збройної агресії, яка розпочалася 24 лютого 2022 року. Водночас українські медійники знаходять у собі сили адаптуватися до складних умов і якісно робити свою роботу. Президентка та виконавча директорка міжнародної організації «Internews» Жанна Бурґо поговорила про реалії українських медіа під час війни з директоркою громадської організації «Детектор медіа» Галиною Петренко.

— Днями Інститут масової інформації опублікував результати дослідження, згідно з яким лише в березні російські загарбники вчинили 155 злочинів проти журналістів і медіа в Україні. Ніхто краще не розповість про ситуацію з медіа в Україні, ніж моя сьогоднішня співрозмовниця — Галина Петренко, директорка громадської організації «Детектор медіа». Ця організація досліджує та висвітлює роботу українських медіа. Галино, як ви? Як ваша команда працює в ці надзвичайно важкі для України часи?

— «Детектор медіа» — це водночас онлайн-видання, яке пише про медіа, і аналітичний центр. Ми працюємо у трьох напрямах: підвищення якості контенту українських медіа, розвитку медіаграмотності та протидії дезінформації.

Вся наша команда працює. Я і двоє моїх колег тимчасово перебуваємо у Вільнюсі, виконуючи завдання ризик-менеджменту. Із початку повномасштабної російської агресії проти України більшість наших працівників переїхала з Києва до різних міст і містечок у західних та центральних областях. Головний редактор живе і працює у Львові, ще кілька людей у Чернівцях. Кілька людей залишались у Києві весь час — як і українська влада, до речі. Кількох людей призвали до армії, тепер вони захищають Україну зі зброєю в руках. Ми ж у співпраці з Міністерством оборони, Центром стратегічних комунікацій при Міністерстві культури та інформаційної політики, Суспільним мовленням та багатьма іншими установами та організаціями тримаємо інформаційний фронт.

— Як незалежні медіа з початком повномасштабного російського вторгнення адаптувались, аби працювати далі в нових умовах?

— Загалом ми бачимо, що у всіх онлайн-медіа зріс трафік, адже аудиторія стала більше цікавитись новинами. Що ж до друкованих медіа, то вони мають дві проблеми: дефіцит паперу, 90% якого імпортували з Росії (зараз це неможливо), та доставку до передплатників. Попри це, 80% газет і журналів не припинили працювати, щоправда, деякі з них — без паперової версії, лише на сайтах і в соцмережах. Радіо виявилось важливим каналом комунікації у місцях, де є проблеми з телевізійним сигналом та інтернетом. Важливо також, що попри велику цікавість аудиторії до новин, рекламних доходів майже повністю позбулися всі типи медіа.

Ви згадували про 155 злочинів проти журналістів і медіа; мушу сказати, що в Україні зараз немає безпечного місця ні для медійників, ні для українців загалом. Деякі з цих злочинів — ракетні удари по телевежах; по всій країні російські війська знищили десять веж, у Києві внаслідок обстрілу загинув телевізійник. На жаль, працювати в бомбосховищах і ризикувати своїм життя стає «новою нормальністю» для українських журналістів.

— Зараз увесь світ прагне допомогти Україні, зокрема й вашим медіа. Якої підтримки потребують українські журналісти, які працюють зараз в Україні, і якої — ті, що виїхали за кордон?

— Я вже згадувала про катастрофічне падіння рекламних доходів. Тому всі журналісти — і ті, які працюють всередині країни, і ті, які зараз із неї виїхали, — потребують грошей на прожиття. Також ті журналісти, які працюють всередині країни, потребують засобів захисту та кібербезпеки, допомоги при переїзді, юридичної та психологічної підтримки. Є велика проблема зі страхуванням, адже українські страхові компанії не хочуть мати справу з журналістами, які висвітлюють бойові дії. А якби навіть хотіли, таке страхування було б занадто дорогим для незалежних медіа.

Також особисто я переконана, що оскільки ми не знаємо, скільки триватиме війна, з яких етапів вона складатиметься і якими можуть бути проміжні результати цих етапів, незалежним українським медіа бажано було б мати принаймні потенційну можливість перебазувати свої ресурси за кордон — наприклад, забезпечити звідти доступ до своїх сайтів та фінансових ресурсів.

Що ж до журналістів, які виїхали з країни, то вони потребують того самого, крім, хіба що, засобів особистої безпеки. Також додам, що всі ми, вся наша медіаспільнота, потребуємо підтримки в розслідуванні злочинів проти журналістів та притягненні злочинців до відповідальності, в документуванні роботи російських пропагандистів та прирівнюванні їхніх дій до шкоди, завданої військовим вторгненням, а також у підтримці діалогу з керівництвом соціальних платформ, аби ефективніше протидіяти дезінформації.

— Які стратегії українські медіа використовують для розпізнавання та протидії дезінформації?

— На жаль, у нас великий досвід боротьби проти дезінформації, бо ми маємо цю проблему з 2014 року. Українські медіа разом із громадськими організаціями та державними установами займаються перевіркою фактів, а також застосовують складніші підходи та інструменти для протидії дезінформації: моніторинг великих даних у соціальних мережах із застосуванням штучного інтелекту, наприклад. Зокрема, існує неформальна коаліція громадських організацій, органів державної влади та медіа, яка докладає чималих зусиль, аби швидко реагувати на неправдиві звинувачення з боку Росії на адресу України у використанні забороненої зброї. Те, що Росія звинувачує в цьому нас, скоріш за все, може свідчити про її власне бажання використати заборонену зброю, тому єдиний спосіб цьому запобігти — швидко й публічно спростовувати цю дезінформацію в Україні та за кордоном.

— Українські телекомпанії об’єднались і працюють в ефірі разом. Яка мета цього об’єднання?

— Це цікава ініціатива. В Україні найвпливовіші комерційні телекомпанії належать чотирьом приватним телевізійним холдингам, якими володіють олігархи. У мирні часи між ними точилась запекла конкуренція. Із перших днів повномасштабного вторгнення всі найбільші приватні телеканали, на які припадає понад половина телеаудиторії, разом із державним телеканалом «Рада» та суспільним мовником об’єднались, аби вести спільний цілодобовий інформаційний марафон. Їхню роботу координує Міністерство культури та інформаційної політики. Кожен учасник марафону заповнює п’ять годин ефірного часу. Тож на всіх провідних українських каналах ви зараз побачите одну й ту саму картинку.

Коли ми питаємо менеджерів цих телеканалів, як вони ставляться до цієї ініціативи, вони називають це зразком ліберальної демократії. Мовляв, вони всі одне одному довіряють, у тому числі покладаються на редакційну політику одне одного. Насправді, звісно, все трохи інакше. Я вже казала, що марафон виробляється під пильним наглядом уряду. Існує список спікерів, яких можна і яких не можна запрошувати в ефір; список тем, на яких слід наголошувати. 

Наприклад, ви, напевно, зауважили масштабну кампанію українського уряду «Закрийте небо!», адресовану державам НАТО. Влада заохочувала виробників марафону торкатися теми закриття неба над Україною в ефірі. Також ми вже бачимо небезпечний прецедент: влада відключила цифровий ефір трьох телеканалів — 5-го, Прямого та «Еспресо», — які ретранслювали цей марафон частково. Ніхто не може пояснити, чому ці телеканали вимкнули, але всі підозрюють, що причиною була їхня відмова транслювати марафон цілодобово.

— Які історії з України, яка чинить спротив російському вторгненню, світовим медіа варто було би більше висвітлювати?

— Думаю, перш за все — історії про пересічних українців та їхнє життя в умовах війни. Не лише про виживання, а й про життя в тилу, наприклад, у західних областях. Як відновлюють бізнеси, що переїхали в тил зі сходу та півдня країни. Як країна не припиняє працювати й жити в цих жорстоких умовах.

— Які російськомовні джерела — ті, що працюють у Росії, Білорусі чи інших країнах, — можна зараз вважати надійними? Чи є медіа, які дають адекватну інформацію з окупованих Росією територій, наприклад, із Донбасу?

— Я б не рекомендувала жодне медіа з Росії та Білорусі як надійне джерело інформації. Я стежу за так званими опозиційними або ліберальними російськими медіа. Ви знаєте, що Росія нещодавно закрила більшість із них.  Чимало журналістів, які працювали в цих виданнях, зараз працюють як блогери. Деякі з цих медіа працюють далі, виконуючи вимоги російського уряду, наприклад, називаючи війну «військовою спецоперацією». Думаю, що їхній контент — радше для внутрішньої аудиторії, для росіян. Читачам, глядачам і слухачам з інших країн я б рекомендувала українські та міжнародні медіа, які роблять контент російською мовою.

— Чи існують ресурси, де іноземні медіа, які хочуть висвітлювати російсько-українську війну, але не можуть послати до України своїх кореспондентів, можуть узяти новини, відео- та фотоматеріали?

— Ми жартуємо, що Україна — країна з сильними анархічними традиціями :) І, звісно, демократичними традиціями, і горизонтальними зв’язками також. Мені часто трапляються посилання на добірки фото, відео та інших матеріалів, наприклад, про події в Бучі. Часто їх пропонують для поширення без жодних обмежень щодо авторських прав, навіть не підписуючи авторства. Чимало світових медіа якраз через відсутність авторства і не можуть ними скористатися. Сподіваюся, що дуже швидко ми впорядкуємо і цей процес.

У Львові сформувався своєрідний медійний кластер — туди переїхали чимало журналістів і редакцій, там започаткували низку ініціатив, зокрема Український медіацентр, який допомагає іноземним журналістам висвітлювати війну. Наприклад, проводить для них регулярні брифінги.

— Українські журналісти показують приклад героїзму всьому світу, й ми багато вчимося у вас. А хто для вас особливий герой? Чиї зусилля в журналістиці зараз справді впливають на ситуацію та дають надію на майбутнє?

— На жаль, я маю колегу, якого вбили під час виконання журналістської роботи, і для мене він один із таких героїв. Але якщо дозволите, я буду говорити про «колективного героя» — не одну особу, а більшість українських журналістів, які зараз роблять свою роботу. Вони знімають сюжети під обстрілами, проводять прямі трансляції з бомбосховищ, допомагають документувати воєнні злочини для майбутнього міжнародного трибуналу. А також аналізують, що потрібно буде робити всім українцям, аби відбудувати нашу країну після війни. Бо рано чи пізно війна обов’язково закінчиться.