Нещодавно «Детектор медіа» провів опитування в телеграм-каналі, запитавши, чи слід медіа давати слово людям, які критикують карантинні обмеження та політику держави, яка спонукає громадян до вакцинації проти коронавірусної хвороби. Думки 500 респондентів розділилися: 40% вважають, що таким людям не можна давати слово в жодному разі; 32% — що їхня думка має бути присутньою в медіа обов’язково; 28% — що редакції мають право приймати рішення, давати чи не давати слово таким людям, зважаючи на кожен конкретний випадок.

Різні підходи продемонстрували й телеканали, висвітлюючи в новинах акцію проти карантинних обмежень та вакцинації в Києві та кількох інших містах. Деякі з них демонстрували вуличні опитування, в яких слово давали найрадикальнішим учасникам акції, або ж показували плакати з конспірологічними та дезінформаційними гаслами. Водночас лише окремі канали спростовували явні фейки, що лунали з уст організаторів та учасників акції.

Тим часом канал новин «24» призупинив співпрацю з телеведучим Дмитром Гнапом через його позицію щодо вакцинації. Приводом стали дописи Дмитра Гнапа в соціальних мережах, де він висловлюється проти карантинних обмежень для невакцинованих і каже, що вакцинація має бути суто добровільною. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення почала перевіряти і планує штрафувати телеканали за поширення дезінформації про коронавірусну хворобу. Оглядачка «Детектора медіа» Наталія Данькова висловила думку, що загроза втратити роботу чи отримати штраф може підштовхнути журналістів до самоцензури.

«Детектор медіа» запитав журналістів, медіаюристів і лікарів, чи мають засоби масової інформації давати слово людям, які виступають проти карантинних обмежень та обов’язкової вакцинації. Ми поставили їм такі запитання:

1. Чи мають медіа, на вашу думку, давати слово людям, які критикують карантинні обмеження, виступають за їх пом’якшення чи скасування, а також вважають, що вакцинація від коронавірусу має бути суто добровільною? 
2. Чи слід висвітлювати акції протесту, спрямовані проти карантину та обов’язкової вакцинації? Як зробити, щоб матеріали про них не сприймались як антивакцинаторська пропаганда?

Відповідають Тетяна Трощинська, Юліана Скібіцька, Денис Бігус, Олег Базар, Ігор Розкладай, Борис Захаров, Ігор Куляс, Сергій Попов, Віталій Сич і Дарина Дмитрієвська.

Ігор Куляс, медіаексперт:

1. На мою думку, це дуже складне питання. Бо з точки зору чистого (підкресленого, «рафінованого») дотримання професійних стандартів виходить, що надавати їм слово треба. Але є одне суттєве «але». Безумовно, заслуговує на увагу суспільства критика з раціональною аргументацією. Бо карантинні обмеження, безумовно, є за що критикувати (їх якість, чи дієвість, чи своєчасність запровадження тощо). А от чи є сенс давати слово для озвучення фантастичних теорій змови: про «чипи», про «біороботів», про «графен» і тому подібне? Вважаю це не більш доречним, ніж вести дискусії, чи Земля є круглою, а чи пласкою. Тобто розглядати як баланс думок якусь середньовічну за своєю суттю маячню я вважаю неправильним. Таке журналістам слід однозначно відфільтровувати. І це буде не самоцензурою, а ігноруванням явно неадекватних думок. Ну не беруть же професійні журналісти в свої матеріали думки неадекватів у будь-яких інших темах.

Окремо стоїть нав’язувана суспільству антивакцинаторами дискусія про обмеження їхніх конституційних прав і свобод. Найперше, і досі вакцинація в Україні є справою цілком добровільною. Не хочеш — не вакцинуйся, але тоді ти цілком природно отримуєш певні карантинні обмеження, продиктовані суспільним інтересом. А суспільний інтерес, який у ситуації пандемії полягає у створенні колективного імунітету від вірусу, є незмірно вищим за будь-які індивідуальні забаганки і фантазії. На мій погляд, в українських медіа з самого початку подій, пов’язаних із пандемією, журналісти не надто відповідально ставилися до висвітлення саме цієї дискусії. В студіях численних токшоу на олігархічних телеканалах віддавали перевагу хайпу, скандалу, а не фаховому, експертному обговоренню. Чи не тому сьогодні маємо таку велику кількість антивакцинаторів, озброєних не лише «чиповими» і «графеновими» «аргументами», а й розповідями про свої «конституційні права». Втім, звинувачувати лише журналістів у цьому не можна, бо насамперед проваленою була комунікація влади з суспільством.

2. Акції протесту антивакцинаторів висвітлювати слід за тими ж принципами, за якими медіа висвітлюють і будь-які інші акції. При рішенні редакції висвітлювати подію насамперед грає роль суспільна важливість теми, а тема, безумовно, важлива. І грає роль масштабність події. Якщо, наприклад, під парламентом збирається кілька тисяч протестувальників-антивакцинаторів, то ця подія має право на висвітлення.

Але при висвітленні таких протестів журналістам слід бути дуже ретельними у доборі коментарів і показі написів на плакатах і транспарантах мітингувальників. Щоб не поширювати вже згадані неадекватні «аргументи». Тобто в репортажі має звучати чи бути показаною лише раціональна аргументація антивакцинаторів. І слід бути підкреслено ретельними в дотриманні стандарту балансу думок. Бо якщо в репортажі про акцію протесту будуть представлені лише думки антивакцинаторів, то, безумовно, такий репортаж пропагуватиме лише їхню точку зору. Якщо ж сюжет буде збалансований аргументами прихильників вакцинації, пропагандою він уже не буде.

Тетяна Трощинська, головна редакторка «Громадського радіо»:

—  Ми не можемо не давати слово або не висвітлювати теми, які хвилюють суспільство. Але тут велике значення має те, як саме ми даємо слово. Чи журналісти самі для себе розрізняють факт, оцінку та ставлення. Факт — це те, що насправді сталося. Оцінка — це експертна думка, яка має певне наукове або інше підґрунтя, що містить в собі знання. Ставлення — це емоції людей, їхній страх, ненависть або захоплення. І ми, журналісти, маємо насамперед розрізняти експертів і неекспертів. Думка експерта і думка людини з вулиці на такі складні теми, як вакцинація, не є двома точками зору. Тут немає механічного балансу. Бо знання лікаря чи експерта апріорі відрізняються від страху людини, яка, наприклад, проти вакцинації. І думка представника антивакцинаторської громадської організації і людини з вулиці, яка щепилася, теж не можуть бути двома точками зору. Тут надзвичайно важливо зрозуміти, що і чому ми протиставляємо— це є ключовим моментом. Щойно ми почнемо пояснювати у своїх матеріалах різницю між оцінкою і ставленням, то одразу почнемо розплутувати клубок у мозку громадян.

На жаль, багато журналістів вважають, що дати слово — це піти на акцію і підставити мікрофон, а людина вже хай говорить у той мікрофон все, що їй бог на душу покладе, залежно від знань. Нормальні запитання журналістів для тих, хто не хоче вакцинуватися, мають бути такі: чого ви боїтеся? звідки у вас інформація? кому довіряєте? чи робили ви планову вакцинацію? Для тих, хто вакцинувався: чому ви вакцинувалися? Чим? яка у вас була реакція? хто повпливав на ваш вибір? яка у вас мотивація? А не давати відповіді: «я проти, бо всі чиповані» або «я за, бо всі невакциновані повиздихають».

Наступний момент, дуже важливий для журналістів: світ не ділиться на «антиваксів» і «просвітлених ваксів». Всередині цих двох полярних аудиторій є багато різних аудиторій. Я особисто знаю вакцинованих людей, які не вірять у вакцинацію, і які щепилися під тиском, бо потрібна довідка, і знаю багато невакцинованих людей, які не вірять у чіпи, а роблять свій вибір з абсолютно різних причин.

Відповідальність журналістів величезна. Кликати політиків до відповідальності – це невдячна справа. Політики не є експертами, і коли ми кажемо, що даємо слово людям, які проти вакцинації, і при цьому садимо в ефір політика, то ми як журналісти погано виконуємо свою роботу. Якщо якась людина в ефірі говорить про права людини, але вона обмежена в своїх знаннях, наприклад, посилається лише на конституцію, це вже дзвіночок для журналіста, що людина не зовсім добре володіє інформацією. Я великою мірою розумію тих людей, які заявили про свої права:  для них це шанс бути почутими (бо вони ніколи не були почутими і тут раптом така можливість), вони бояться, вони когось ненавидять, мають різний спектр емоцій. З іншого боку, є дуже багато людей, які вважають себе просвітленими, ніби вони все розуміють про вакцинацію, і починають ставитися зверхньо до інших. Коли захворіли мої вакциновані батьки, я відчула зверхність від обох таборів, і зверхність з боку вакцинованих людей була не меншою, ніж з боку невакцинованих.

Ще один важливий момент: суто добровільним може бути лише те, про що ми маємо багато знань. Парадокс: багато добровільних речей ми не можемо робити суто добровільно, а все одно робимо під впливом, бо нам бракує власних знань.

Журналісти повинні навчитися відділяти свої людські емоції від професійних стандартів, і, повірте, це можливо. Мій тато лежав вісім днів у реанімації, і я при цьому продовжувала працювати в ефірі й не дозволяла собі ображати жодну зі сторін. Ми на «Громадському радіо» вирішили, що говоримо про власний досвід, але ми не лікарі й не можемо закликати до щеплення, можемо лише дати якомога більше інформації: від чого захищає вакцинація, чому сприяє тощо. Як тільки ми навчимося давати раду своїм стандартам, уже буде легше.

Юліана Скiбiцька, заступниця головного редактора «Заборони», авторка медіа критичного телеграм-каналу «Всратая журналистика»:

1. Так, звичайно, медіа мають давати слово. Бо ці люди живуть поряд з нами, вони також формують нашу реальність, отже, ми не можемо просто зробити вигляд, що їх не існує. Інша справа, як саме давати їм слово. В нас виходив матеріал про ресторан «Небос», який перший заявив, що він є «місцем вільних людей» і не вимагав від відвідувачів масок, тестів та вакцинації. Ми дали їм слово, але в тексті пояснювали, чому їхні тези хибні. При цьому ми не висловлювали жодного свого ставлення до цих людей — тільки факти.

2. Те ж саме можна сказати й про акції протесту антивакцинаторів. Взагалі, мені здається дивним саме питання — чи варто давати їм слово, чи варто висвітлювати їх акції. Ми журналісти, ми маємо розповідати про те, що відбувається. А антивакцинаторська пропаганда — це дуже велика проблема для нас зараз. Як висвітлювати? Сухо та стримано.  На їхні заяви в нас мають бути факти та аргументи. Наприклад, вони кажуть: «вакцини змінюють ДНК!» А ми їм — ні, не змінюють, ось дослідження. І так далі.

І ще важливий момент. Хоч як ми ставимось до антивакцинаторів (я особисто — дуже негативно), ми не маємо забувати про те, що вони такі ж громадяни, як і інші. Я проти будь якої ненависницької лексики на кшталт «антиваксери» в журналістських матеріалах. Якщо поліція перевищує свої повноваження, агресивно затримує та б'є учасників мітингу, ми маємо про це розповідати та засуджувати.

Денис Бігус, керівник проєкту Bigus.Info:

— Я — та людина, яка ще два роки тому вважала антиваксів смішним малочисельним маргінальним збіговиськом. Позиція якого є очевидно нікчемною і не поділяється жодною притомною людиною. Ну, типу пласкоземельців. Я зараз переважно не виходжу зі стану глибокого а*уя від кількості таких людей, не розумію їхньої логіки і точно не знаю, як це все висвітлювати.

Олег Базар, головний редактор Lb.ua:

1. Давайте розділяти антивакцинальну пропаганду і критику карантинних обмежень, наприклад. Якщо людина має аргументи щодо можливості пом’якшення обмежень і якщо її компетенція і рід занять дозволяють говорити про це аргументовано, то чому ні? Однак я не бачу, щоб у медіа звучала саме така позиція.

До слова, вакцинація у нас в принципі добровільна.

Якщо ж мова йде про поширення антивакцинальних фейків, а сьогодні проблема саме у цьому, то, безумовно, давати майданчики для поширення такої «позиції» можуть лише негідники. Тези антивакцинальників можна подавати лише як ілюстрацію хибних уявлень з поясненнями експертів, у відповідному контексті.

В принципі, я не дуже розумію потреби дискусії в медіа щодо вакцинації чи лікування від коронавірусної хвороби. Ми ж не дискутуємо про методи лікування апендициту чи склерозу?

2. Безумовно, потрібно висвітлювати –  у спосіб, про який я сказав раніше.

Ігор Розкладай, медіаюрист, заступник директора Центру демократії та верховенства права, член Незалежної медійної ради:

1. Я думаю, тут питання мети. Якщо це програма, яка намагається проаналізувати причини, чому люди не хочуть щеплюватися або які бачать загрози, то потрібно висвітлювати.

2. Самі протести висвітлювати як факт, із коротким хронометражем, щоб було зрозуміло, чому люди вийшли і чого хочуть. Синхрони при цьому давати максимально обережно, розділяючи вимоги, які є відвертою маячнею (а-ля чипи) і питання обмеження прав, які дійсно є. Тобто, якщо є обмеження права з певною метою і люди проти цього протестують – то так, якщо люди говорять про НЛО – то ні.

Борис Захаров, правозахисник, директор благодійного фонду «Людина і право», ведучий Еспресо TV:

1. Я не бачу підстав не давати слова таким людям – наприклад, законодавчих, оскільки у нас немає обмежень свободи слова. У нас немає надзвичайного стану, який міг би обмежити свободу слова в цій галузі; не було ніякої дерогації 10 статті Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, враховуючи пандемію (дерогація – тимчасове призупинення дії закону або положень закону у зв’язку з надзвичайними обставинами в країні; стаття 15 Європейської конвенції дозволяє країні-підписанту не виконувати всі її положення під час війни або іншої суспільної небезпеки – ДМ). Натомість є і інший момент – баланс прав і свобод окремої людини і суспільства в цілому. Є дуже гарний коментар з цього приводу юриста, експерта з конституційного права Всеволода Речицького, який я маю навести. Він каже: «Конституція твердить: кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей. Це можна розуміти й так: кожен має право на самогубство, але, стріляючи з "Глока" собі у скроню, треба подбати про те, щоб не заплямувати кров'ю чужий килим». І про цей баланс ми повинні пам’ятати.

При цьому якісна журналістика має базуватися на доказовій медицині, і сюжети та токшоу свої будувати таким чином, щоб викривати конспірологічні теорії і надавати людям якісні матеріали, побудовані на доказовій медицині, найкращих практиках країн, в яких є міцна система охорони здоров’я,  а також на рекомендаціях Всесвітньої організації охорони здоров’я.

2. Щодо акцій противників вакцинації чи карантинних обмежень: це суспільно-важливий світовий дискурс, і Україна є його часткою, оскільки Україна є часткою світу, і українське суспільство має право знати, має право брати участь у цьому суспільному дискурсі. Тому, звичайно, можна і навіть треба висвітлювати такі акції. Але, знову ж таки, завдання якісної журналістики полягає в тому,  аби бути одночасно і збалансованою, і стояти на боці правди, а не конспірологічних теорій. В цьому балансі треба показати різні думки, але тут є дуже важлива роль преси як четвертої влади – боротися проти дикунства, суто просвітницька роль, яка дуже важлива під час пандемії.

Сергій Попов, директор департаменту новин «1+1 медіа»:

—  Считаю, что нужно показывать. Аксёнова когда-то тоже не показывали, это не помешало ему стать лицом аннексии. Мы показывали типичного антивакцинатора в «Праве на владу». Мы не особо пытались его опровергать, дали ему в руки компьютер, чтоб он  сам нашёл подтверждение своим домыслам. В итоге он ретировался.

Віталій Сич, головний редактор НВ:

—  Звичайно, слід висвітлювати протести і давати їм слово. Але ми відповідально ставимося до вакцинації і даємо набагато більше можливостей донести свої меседжі тим, хто пояснює, в чому полягає користь від вакцинації

Дарина Дмитрієвська, сімейна лікарка:

1. Я вважаю, що критика вакцинації як такої – це не ок, особливо в медіа, коли дають слово тим, хто виступає проти. Але ок, якщо критикують організаційні аспекти вакцинації і карантину.

Я проти того, щоб у сюжеті про вакцинацію давали ефірний час антивакцинаторам «для балансу», бо користь щеплень — давно вже всесвітній науковий консенсус.

2. Висвітлювати події можна, розставляючи акценти. Говорити, що проходить мітинг, у той час як сотні українців помирають від ковіду щодня, а 93% людей в лікарнях — не щеплені.

Над опитуванням працювали Лілія Апостолова, Гала Скляревська, Іра Рябоштан, Оля Беца

Фото: УП, Фейсбук, архів ДМ