У Києві презентували «Книгу пам’яті про Богдану Костюк». Її колеги і друзі говорили про роль українських журналістів у творенні відповідального медіапростору, серед яких була й Богдана — перша координаторка Київського бюро «Радіо Свобода».

Біля входу в «Veterano Pizza» зустрічаю її господаря — ветерана війни Леоніда Остальцева. Колись нас познайомила Богдана Костюк. «Презентація книжки спогадів? Проходьте на літню терасу…» Надвечір 25 травня тут, у серці Києва, біля Майдану Незалежності, де Богдана любила бувати й часто записувала інтерв'ю з ветеранами, зібралися її колеги, друзі, а також учасники війни, волонтери, активісти. Вони смакують брускетами — улюбленими канапками журналістки — і гортають книжку спогадів про Богдану Костюк, якої не стало 7 червня минулого року.

«Книгу пам’яті про Богдану Костюк» надрукувало тернопільське видавництво «Джура». Поряд зі спогадами близьких людей видання містить її перші прозові публікації зі збірки есеїв «Круча», а також журналістські роботи. Більшість із них — тексти, опубліковані на «Радіо Свобода»; є також її матеріали в чеському виданні «Русский вопрос» та польському «Українському альманасі».

Геннадій Друзенко, Інна Кузнецова, Костянтин Вінниченко, Джеймі Флай

Ветеран війни Костянтин Вінниченко, головний консультант відділу забезпечення діяльності Уповноваженого президента з питань реабілітації учасників бойових дій, найчастіше згадує дві розмови з нею:

— В останній нашій розмові Богдана говорила: «Я дуже хочу, щоб Оля Бенда (це ветеранка війни, яка втратила на війні ногу) для мене зробила смаколики». І ми з Олею не встигли, на жаль. І коли з пані Наталкою Позняк ми говорили про те, щоб зібрати людей, які пам’ятають про пані Богдану, хотілось би принести ці смаколики — ніби це об’єднає й бажання Богдани, й сьогоднішнє зібрання, коли ми всі поруч.

А попередня розмова була дуже довгою. Богдана готувала роботу про історичний Київ — зокрема, про Ярославну. Ми говорили про різне ставлення до цієї постаті, про досвід попередніх поколінь. Один із моїх дідів був істориком, пережив численні обшуки в часи НКВС, через що було втрачено деякі історичні документи. Богдана запевняла: «Я буду довго збирати інформацію, але видам суспільству неймовірну й цікаву історію». Ця здатність не просто широкого бачення, а занурення і захоплення — дуже рідкісна. Богдана розширювала тему завдяки сумнівам, які дають можливість достукатися до правди.

— Ви просили маму Богдани надати вам доступ до зібраної донькою інформації?

— Зберуся з духом і зроблю це, аби всі могли прочитати історію про Ярославну. Часом я ніби подумки раджуся з Богданою, щоб досягти в собі справжності, яка була в ній. «Треба жити», — говорила Богдана, і це дуже містка фраза про життя у широкому сенсі.

Наталка Позняк-Хоменко

Саме мамі Богдани Оксані Дмитерко та її подрузі з Одеси Надії Верещагіній спало на думку зробити книжку. «Вони почали збирати спогади про Богдану, підіймати її архіви і шукати її рідкісні фото», — розповідає Наталка Позняк-Хоменко, спеціалістка Українського інституту національної пам'яті, одна з упорядників видання.

— Що ти дізналася про себе за рік без Богдани?

— Вона несла світло, вона несла впевненість, вона несла мудрість. Цей рік ми це брали в Богдани і мали вчитися все це генерувати в собі. Тому тільки на початку цього шляху. Я сьогодні говорила з багатьма, й усі казали: «Я не стер номер Богдани з телефона», «Я не видалив її сторінку», «Я з нею розмовляю, вона поряд».

Ця книжка мала з’явитися як факт існування Богдани серед нас. Бо, аби пам'ятати людину, потрібно щось предметне. Коли книжку передали Богданиній мамі, вона подзвонила мені й каже: «Я не можу нічого зробити — весь час плачу, бо куди не повернуся, скрізь на мене дивиться Богдана».

Можливо, хтось і не буде її читати, хтось прогляне, прочитає тільки раз, але вона стоятиме на поличці. І щоразу, кидаючи погляд на фотографію, на ім’я «Богдана Костюк» на форзаці, ми будем згадувати все, що нас пов’язує з Богданою. Можливо, будуть і інші книжки, але поява цієї дала нам підставу знову збиратися разом.

Геннадій Друзенко гортає «Книгу пам’яті про Богдану Костюк»

«Коли когось із побратимів не стає, наш обов'язок — прожити життя й за ту людину, яка перейшла в кращий світ. Богдану не наздогнала куля на фронті, але вона справді згоріла, коли віддавала себе всю», — говорить Геннадій Друзенко, співзасновник та керівник Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова.

— Навіть коли я з Богданою не погоджувався й ми через певні речі емоційно сперечалися, в неї був рідкісний, дуже цінний для українців талант не плутати суперечку й людину. Коли Господь посилає небайдужих, це благословення, це велике щастя, бо ти знаєш, що людині це болить, що їй це дорого. І саме про такі суперечки кажуть, що в них народжується істина. Такі люди справді незамінні.

Я сьогодні дізнався — ніби отримав привіт із неба, — що у книжку «Волонтери: сила небайдужих» я потрапив саме з рекомендації Богдани, і Наталка Позняк-Хоменко зробила зі мною інтерв’ю. Хоча, звісно, розмова більше велася про шпиталь, а я завжди казав, що це спільний проєкт, — сам би я його не зробив.

У Богдани було вміння любити, віра в добро, розуміння, що добро треба сіяти, а Господь уже знає, де воно зійде. Я дедалі більше переконуюсь, що чудово профінансовані проєкти стають мильною булькою. А коли ти починаєш робити потрібну справу ледь не на голому ентузіазмі, воно злітає. І напевне, це те, що вміла робити Богдана. Вона зводила правильних людей, підтримувала гідні реалізації ідеї, іноді навіть поза лаштунками, творила добро і всіх нас чогось важливого навчила.

Інна Кузнецова та Лариса Мудрак

Якою мірою їм не вистачає Богдани, гостро відчули і колеги — попри переважно дистанційну роботу під час карантину. Говорить Інна Кузнецова, керівниця Київського бюро «Радіо Свобода»:

— Попри майже порожній офіс, люди працювали. І ми відчули пробуксовування деяких тем, бо вона ці теми закривала. Це, зокрема, теми, які стосувалися життя єврейської громади в Україні, всі питання, які стосувалися Бабиного Яру або пам’яток української культури. Доволі часто до нас зверталися ветерани, аби щось сказати, що раніше вони могли говорити Богдані й вона їх записувала. В цьому ми відчували Богданину відсутність. Її стіл і крісло досі порожні — там ніхто не сидить. Коли людина поруч із тобою, ти не настільки відчуваєш оцю її потрібність, необхідність, як коли вона відсутня. І те, що її немає, — це жаль великий.

Джеймі Флай, президент «Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода» і Оксана Точаненко, голова Представництва RFE/RL.

Чи не всі присутні на презентації книжки пам’ятають Богдану Костюк як талановиту комунікаторку й людину доброї волі. А якою мірою журналістська спільнота може стати перемовником і волонтером для самої себе, аби захистити Владислава Єсипенка в Криму, ув’язнених білоруських колег, зокрема Романа Протасевича, Ігоря Лосика, співробітників московської редакції «Радіо Свобода», деякі проєкти яких російський уряд визначає як «іноземних агентів» — запитую Джеймі Флая, президента корпорації «Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода»:

— Я не дуже добре знав Богдану, але після того, як вона померла, прочитав багато відгуків її колег про внутрішню силу цієї людини. Богдана, яка пропрацювала понад двадцять п’ять років на «Радіо Свобода», стала об’єднавчою особистістю і для корпорації, і для всієї медіаспільноти.

Прикладом солідарності може бути наша організація, яка мовить у 23 країнах 27 мовами. Корпункт «Свободи» є в Афганістані, де працювати журналістом дуже ризиковано й де нещодавно вбили нашого колегу лише за те, що він робив свою роботу. Ми об’єднали зусилля з Київським бюро на підтримку журналістів московської редакції. Не важливо, в якій країні ми працюємо. Велика винагорода — мати доступ до вільної преси, до демократії, і, власне, завдяки професійному побратимству ми можемо це отримати.

— Частина журналістів московської редакції «Радіо Свобода» переїхала до Праги, частина — до Києва. Що робитиме керівництво RFE/RL, аби налаштувати роботу російської служби?

— Ми б не хотіли закривати офіс у Росії. Але, вочевидь, Кремлю і особисто Володимиру Путіну не подобаються альтернативні медіа. Тому нам доведеться переглянути свою роботу, втім згортати діяльність ми не плануємо — будемо мовити з Київського бюро, із празької студії, адже надавати альтернативну інформацію нашій аудиторії важливо. Ми працювали із журналістами в Росії і до цього, і за часів Радянського Союзу. І будемо продовжувати це робити. Звісно, ми б не хотіли наражати їх на зайву небезпеку. Будемо намагатися переконатися, що вони убезпечені.

Регіональний директор «Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода» у країнах Європи і розвитку телепроєктів Кирило Сухоцький у коментарі «Детектору медіа» визначив роль українських журналістів, серед яких була Богдана Костюк, у творенні відповідального медіапростору.

— Сейчас во многих странах, но в Украине особенно, для журналистов важно понимание собственной миссии, собственной совести. Понимание, что они обслуживают не бизнес, не политическую силу, а правду. Понимание необходимости нести объективные, беспристрастные новости своей аудитории. У них есть долг перед аудиторией: для нее они главные коммуникаторы от Бога. Киевское бюро Радио Свобода сейчас станет одним из главных хабов «Радио Свобода», вторым, наверное, по величине после Праги. Здесь будут работать журналисты из России и Беларуси. И мне кажется, в принципе для украинских СМИ и для Украины это история успеха, что Киев становится региональным центром для качественной свободной журналистики.

Геннадій Друзенко підтверджує це:

— Я дуже радий, що «Радіо Свобода» є на цій презентації, оскільки воно — одне з небагатьох ЗМІ, яке може відсторонитися від наших олігархічних і не тільки війн. На жаль, журналістика не стала прибутковим фахом в Україні, й незалежне фінансування багато чого варте. Як свого часу це був Мюнхен, потім Прага, можливо, на часі подумати, щоби зробити не просто бюро «Радіо Свобода». Українці заслужили, аби мати в Києві регіональний центр цього радіо, яке я ще в своєму підлітковому віці слухав крізь усі радянські «глушилки». Це справді звучало як слово свободи.

Тому важливо, по-перше, підставити плече тим, хто мусить тікати від авторитарних самодурів, але, з іншого боку, не тільки прихистити їх по-людськи, а дати їм можливість стати на ноги й переходити в контрнаступ. Моє покоління пам'ятає, як Радянський Союз виявився Голіафом на глиняних ногах. І ця свобода слова правди виявилася ефективнішою за ядерну зброю. І це, напевно, заповідь Богдани — віра в слово.

— Як ми, на вашу думку, можемо допомогти тим, хто за ґратами в Білорусі?

— Це не сорокові роки, коли Захід був готовий воювати з Радянським Союзом на полі бою: в Кореї, потім у В'єтнамі. Потрібно просто не дати їх забути. Я побачив у передмові до книги спогадів Богдани Семена Глузмана, якого дуже люблю і шаную. Коли про твій біль, про твоє ув’язнення говорять, набагато легше тримати навіть такі довгі, виснажливі терміни за ґратами, які були в українських дисидентів. Бо найгірше — це замовчування й забуття.

Тобто ми маємо всьому світу нагадувати, що він хворий, поки ці люди у в’язниці. Бо насамперед ми всі люди. Потім — білоруси, українці, росіяни, німці, поляки, американці. І врешті-решт ми маємо якийсь паспорт. І коли порушуються засадничі права людини, ми маємо про це волати. Навіть якщо це буде голос того, хто волає в пустелі. І ми знаємо: врешті-решт той, хто волав у пустелі, переміг. Не мовчіть. Поки ми не мовчимо, їхня жертва не даремна. А ми, чим зможемо, будемо допомагати.

Фото: Олена Худякова («Укрінформ»)