Українські ЗМІ формують порядок денний, зважаючи на інтереси своїх власників і рейтинги, що жодним чином не спонукає їх дотримуватися професійних стандартів.  В Україні також досі не сформована незалежна судова система – існування якої є важливою передумовою для відповідальності медіа та ефективної саморегуляції. 

«Детектор медіа» поговорив про основні перепони та про можливі шляхи створення дієвої системи саморегуляції з представниками організацій, що оцінюють медійний контент на предмет дотримання журналістських стандартів – Комісії з журналістської етики, Незалежної медійної ради, а також ініціативи «Медіачек», яку розпочали громадські організації «Детектор медіа» та «Інститут масової інформації».

Ми поставили експертам такі питання:

1. Яких умов не вистачає в Україні для того, щоб саморегуляція була дієвим механізмом? І хто має першим створити ці умови?

2. Як ви оцінюєте свою роль і свою діяльність в цьому процесі?

Антоніна Черевко, медіаекспертка, юристка, голова Незалежної медійної ради:

1. Насамперед має існувати фінансова мотивація в секторі для саморегуляції. Це коли медіа фінансово вигідно бути етичними, професійними. Але глобальна криза фінансової спроможності, фінансової стабільності медіа, не лише в Україні, а й у світі, значно послаблює цю мотивацію.

Інша мотивація – соціальна відповідальність перед суспільством. Медіа мають визнати свою важливу роль. Але, на жаль, ця мотивація у нас відсутня в більшій частині ринку. Звісно, є вмотивовані медіа, та, як правило, вони менше потребують саморегуляції, бо й самі намагаються бути якісними. Хоча кожне медіа може робити помилки і потребувати певної поради.

Тому питання, що ми можемо зробити, дуже складне, бо залежить від того, що відбувається у світі з інформаційним середовищем. На все це ще впливає онлайн-середовище і алгоритми платформ, які сприяють поширенню негативної інформації.

Що можна робити в Україні – принаймні, треба боротися з монополізацією медіа. Бо коли в нас нездоровий ринок – то й мотивації до саморегуляції не буде. Це питання залежності від великих фінансових інтересів. І, враховуючи фінансову кризу, я би не була такою оптимістичною, що це можна просто взяти і якось швидко побороти, але ці впливи мають бути якимось чином обмежені.

2. Я вважаю, що роль Незалежної медійної ради – бути постійним нагадуванням для медіасектора, наскільки важливою є роль медіа в демократичному суспільстві. Термін саморегулювання можна трактувати по-різному – більш широко і більш вузько. Якщо ми трактуємо його ширше, то роль НМР полягає і в тому, щоб визначати стандарти, вказувати, що є правильним у медійній поведінці, як медіа найкраще можуть виконувати свою роль в демократичному суспільстві, та одночасно вказувати на негативні моменті, які не личать медіа, що поважають себе і свою аудиторію. Цей момент визначення стандартів і додаткових порад я вважаю частиною саморегуляції.

Інші проблема – це те, що саморегуляція в чистому виді не має підсилення законом. Це органічна частина того, що ми називаємо саморегулюванням, але, з іншого боку, це не сприяє тому, щоб ця система працювала. Можливо, потрібна подальша робота над якимись більш ефективними механізмами співрегулювання.

Отар Довженко, керівник відділу моніторингу та аналітики ГО «Детектор медіа», член Незалежної медійної ради:

Дотепер саморегуляція медіа в Україні повноцінно не сформувалась і не запрацювала передусім через те, що «гравців ринку», якщо їх так можна назвати, влаштовувала цілковита відсутність регулювання. І в той самий час держава  була не досить мотивованою, аби почати закручувати гайки. Більшість медіа і журналістів взагалі нічим не обмежена ані в плані якості контенту, дотримання стандартів і етики, ані в плані виконання галузевих законів. Для телекомпаній і радіостанцій, які все ж мають регулятора, достатньо мати з Нацрадою хороші стосунки й надто не борзіти, або ж утримувати хороших юристів, які скасовуватимуть рішення регулятора в суді — і можна мати повну свободу. Хто від такого відмовиться? А серйозних викликів, які б спонукали до самообмеження, поки що не було. Тобто ми-то з вами розуміємо, що виклики є, і величезні: джинса, проросійська пропаганда, фейки та дезінформація, тотальне нехтування авторськими правами тощо. Але підіть поясніть журналісту з Черкащини, який заробляє на життя, пишучи панегірики депутату-схематознику, що він повинен самообмежитись для власного блага.

Ми пропагуємо й захищаємо ідею саморегуляції як шляху до оздоровлення українських медіа (який водночас захистить їх від надмірного втручання з боку держави) вже не перше десятиліття, але очевидно, що слушної ідеї не досить — потрібно показати кожній людині, чия участь чи згода потрібна для втілення цього плану, як саме саморегуляція допоможе їй у житті, які дасть переваги. Так, як зробили з об’єднаннями співвласників багатоквартирних будинків. Або — інший варіант — нав’язати їй новацію згори й не залишити вибору, як зробили з об’єднаними територіальними громадами.

Другий варіант менш симпатичний, але реалістичний. Якщо ми хочемо, щоб саморегуляція запрацювала й охопила всіх медійників і всі медіа, а не лише купку охочих, її треба вписати в закон і передбачити дієві санкції проти тих, хто саботуватиме процес. Це, в принципі, можливо, в нас багато реформ так робилися і врешті-решт зробилися: сімейні лікарі, Суспільне, роздержавлення преси і так далі.

Проте є глобальніші проблеми, які ставлять під сумнів ефективність саморегуляції: брак довіри й неспроможність співпрацювати.

Монолітної медіаспільноти в Україні немає й бути поки що не може. Є групи медійників, подекуди протиставлені одна одній за ціннісними, світоглядними, політичними ознаками або через особисту ворожнечу. Дехто навіть відмовляється визнавати журналістами частину людей, які себе  так називають. Досить наївно було б припускати, що можна просто взяти й перестати «ділити журналістів на сорти», і далі буде як у Біблії: «Вовк та вівця будуть пастися разом, і лев буде їсти солому, немов та худоба, а гадові хлібом його буде порох». Хоча б тому, що тоді довелося б урівняти в статусі з журналістами тітушок, які отримали «корочку» для доступу на виборчі дільниці, і пропагандистів каналів Медведчука. Ой, здається, саме це зазвичай і пропонує голова НСЖУ… :)

Коли спільнота атомізована, а окремі групи налаштовані одна проти одної, щоб розсудити всіх, найкраще було б включити до складу органу саморегуляції людей, чий авторитет у професії визнають усі. Але таких, на жаль, немає. Не тому, що немає гідних — просто значна частина громадян, які виробляють медіаконтент і зараховують себе до числа журналістів, не визнають авторитетів, заперечують існування стандартів, чхати хотіли на етику і взагалі вважають цю проблематику нерелевантною. Якщо ж включити до потенційних «пацієнтів» саморегуляційного органу блогерів, ситуація стає ще складнішою: вони про «авторитетів» із традиційних медіа навіть не чули.

Комісія з журналістської етики — наш поки що єдиний дієвий орган саморегуляції — пішла саме шляхом пошуку «спільних авторитетів». Андрій Куликов, Володимир Мостовий — без сумніву, гідні люди, чию порядність і професійність не посміє ставити під сумнів ніхто. Та на практиці, коли черговий медійник отримує «дружній осуд», він зазвичай саркастично запитує в соцмережах «а хто взагалі цей Куликов?» — і спільнота підтримує його гучним улюлюканням. Боюся, що так буде з кожним прізвищем.

Можливий інший шлях: знеособлення органу саморегуляції, аби його визнання у медіаспільноті засновувалось не на гучних іменах (власники яких, до того ж, далеко не завжди щасливі займатися невдячною волонтерською працею), а на загальновизнаних зрозумілих правилах, в ідеалі закріплених на законодавчому рівні, і прозорій процедурі розгляду скарг. До розробки таких правил мали б долучитися громадські організації, які вже мають великий досвід оцінювання якості контенту та моніторингу дотримання демократичних норм і стандартів у медіа. До прикладу, «Детектор медіа» має методологію визначення матеріалів з ознаками замовності, яка могла б лягти в основу офіційного документа.

Звісно, в органу саморегуляції, який, коли все запрацює, розглядатиме масу скарг, повинна бути потужна експертна команда, яка може досить оперативно оцінювати контент або конфліктні ситуації й готувати висновки. Тут буде корисним досвід Незалежної медійної ради, ініціативи «МедіаЧек» та інших експертних ініціатив. І «Детектор медіа» матиме чим поділитися. До того ж, нікуди не зникне необхідність незалежного моніторингу медіа, а також виникне потреба зовнішньої експертної оцінки рішень органу саморегуляції. Тому роботи в нас буде багато.

Звучить ніби непогано, але залишається одна велика проблема: брак довіри до держави як модераторки цього процесу.  Нещодавно ми бачили нехай мляву, але спробу Банкової взяти під контроль наглядову раду Суспільного. Активна медійна спільнота та лобісти демократичних змін у громадянському суспільстві знають, що держава — партнерка, до якої небезпечно повертатися спиною. Чи зацікавлена влада в тому, щоб медіа оздоровлювались і професіоналізувались без її участі та втручання? На словах так, але коли зайдеться, наприклад, про медіаресурс під час виборчої кампанії — а ми знаємо, яка вакханалія відбувається в медіа в цей період, — в мене виникають сумніви, чи погодяться політики відпустити ЗМІ у вільне саморегуляційне плавання.

Думаю, що тут як у «нормандському форматі» — не обійтися без модераторської участі міжнародних партнерів. І нехай для недоброзичливців це стане черговим доказом «зовнішнього управління», але я б радше довірив модерування процесу запуску медійної саморегуляції в Україні Джорджу Соросу, а не Кирилові Тимошенку, Михайлу Подоляку і Юлії Мендель. 

Андрій Куликов, голова Комісії з журналістської етики:

1. Україні бракує потужного третього сектору мовлення (і, можливо, третього сектору інших платформ поширення інформації). Бракує потужної профспілки, що об'єднувала б тих, хто поширює інформацію, і тих, хто забезпечує ці дії. Першими створити ці умови мають ті, хто працює в нашій професії, з допомогою публіки.

2. Епізодична роль, епізодично активна діяльність.

Тетяна Лебедєва, почесна голова Національної асоціації медіа, членкиня Комісії з журналістської етики:

1. По-перше, багатьом не вистачає розуміння, чим відрізняється професійна журналістика від розповсюдження інформації, блогінгу, аматорства тощо. Перш за все, вона відрізняється стандартами та відповідальністю. Якби була критична маса людей в професії, які б це добре розуміли, і не просто розуміли, а були готові сповідувати це в своїй щоденній діяльності, проблемаула би вирішена. І в мирні часи це могло би бути еволюційним процесом. Але, на жаль, ми вже сім років (а насправді навіть більше) живемо в умовах інформаційної війни, де недобросовісна журналістика може прирівнюватися до зброї масового враження, тому мені здається, що до цього запитання треба підходити більш суворо.

По-друге, з досвіду більшості країн відомо, що зазвичай система саморегуляції виникала як відповідь на спробу жорсткого регулювання з боку держави. Наприклад, у Німеччині був вибір – або приймається дуже жорсткий закон, або галузь бере на себе відповідальність, щоб не порушувалися основні норми та правила.

Треба усвідомити, що будь-яка держава не може спокійно дивитися на безлад і на зловживання маніпуляціями, фейками тощо. Або ми беремо на себе відповідальність, або за нас це робить держава, і вона має це робити. Бо система саморегуляції перш за все захищає не журналістів і не редакції, а аудиторію. Зараз ми бачимо, як держава приймає досить різкі рішення, закриває канали, і вона має на це право, бо ці канали є загрозою національній безпеці. Це правильні кроки. Але якщо ми не хочемо, щоб держава набирала собі більше повноважень і більше використовувала ці повноваження проти медіа в тому числі, то ми маємо сказати: «Дякуємо, державо, але є питання, які ми хотіли би регулювати самі». Наприклад, питання порушення професійних і етичних стандартів не потребує державного регулювання, за це ми беремо відповідальність на себе.

Ви запитуєте, хто має створити такі умови. Ніхто їх не створить. Ми маємо просувати ідею саморегуляції, розширювати коло людей, які її підтримують, розуміють і керуються цими принципами і стандартами. Головне – створювати клімат неприйняття непрофесійної поведінки. Має існувати інститут репутації, інститут руконеподавання. І це мають бути процеси зрозумілі не лише професійній спільноті, а й споживачам інформації: увага, вами маніпулюють, це видання або цей журналіст не керуються стандартами, якщо ви не хочете бути пошитими в дурні, щоб вами маніпулювали, зважуйте, чи можете ви довіряти такій інформації.

2. Ми в Комісії з журналістської етики вирішили, що наша стратегія має три складові: медіація (тобто ми виступаємо медіаторами між аудиторією, журналістами, редакціями), адвокація саморегуляції та Кодексу етики українського журналіста  (просування  цих ідей) і просвіта (мета – щоб критична маса людей розуміла, чим відрізняється якісна журналістика і чому важливо вимагати від журналістів професійної поведінки, тобто дотримання стандартів).

Останнім часом ми проводимо дуже багато зустрічей із журналістами, редакторами, студентами журналістських шкіл, запрошуємо зіркових спікерів і в такій діалоговій формі торкаємося визначальних питань журналістської професії. Намагаємося на прикладах пояснювати, що таке стандарти, популяризувати їх.

КЖЕ – член Міжнародної мережі етичної журналістики (The Ethical Journalism Network (EJN), головне, що ми робимо, – розглядаємо скарги. Але якщо в інших країнах лише розглядають скарги, то ми бачимо свою місію значно ширше – в кожній скарзі не лише вказуємо, що було порушено, а в кінці обов’язково пишемо, що має зробити журналіст, щоб не припускатися таких помилок у майбутньому, і де йому знайти якісь приклади та поради щодо цього, як Кодекс етики, українські та міжнародні документи регулюють цю ситуацію.

Зараз триває така палка дискусія, чи треба згадувати саморегуляцію в законі «Про медіа». Я вважаю, що треба, бо це все трохи допоможе журналістам і редакціям зрозуміти, що саморегуляція і стандарти – це важливо.

Оксана Романюк, виконавча директорка Інститут масової інформації, членкиня Комісії з журналістської етики:

1. Ринок медіа в Україні надзвичайно перенасичений. Величезна частка ринку існує на дотації власників, що унеможливлює реальну саморегуляцію. Тому однією з ключових умов я вважаю, має бути зменшення контролю олігархів і власників над контентом, і мінімізація політичного тиску на медіа. Медіа повинні мати можливість прозоро заробляти на рекламі і конкурувати за ексклюзиви і контент.

Для того, щоб саморегуляція стала дієвим механізмом, вона повинна давати як конкретні бонуси і визнання, так і пропонувати санкції. Наприклад, бонусом може бути визнання медіа як якісного в очах аудиторії, відсутність перевірок з боку державних органів, якщо саморегулятивний орган підтверджує відсутність порушень, розв’язання спірних ситуацій. Санкцією може бути умовне «позбавлення прес-карти», якщо саморегулятивний орган визнає системні фейки чи маніпуляції.

Певна саморегуляція існує в медіасфері і зараз. Редакції цілком можуть домовитися між собою про правила висвітлення певних етичних аспектів, про коректну термінологію, про коректне маркування рекламних матеріалів, і дотримуватися цих правил.  На мою думку, основних зрушень нам варто чекати від тих ЗМІ, як є незалежними. А за ними підтягнуться й інші.

2. ІМІ проводить дослідження та моніторинги контенту онлайн-медіа, за підсумками якого ми випускаємо рейтинги за рівнем дотримання стандартів, джинси, гендерного балансу точно. Ми розробляємо поради стосовно коректної термінології, висвітлення різних етичних аспектів в медіа. І отримуємо досить активний фідбек від журналістів і редакторів. Ми раді бачити, наприклад, коли медіа розробляють редакційні кодекси, запроваджують маркування нативки, чи починають вживати рекомендовану нами термінологію. Також ІМІ є організацією-співзасновником Незалежної медійної ради, і зараз до складу НМР входять медіаюрист ІМІ Роман Головенко та медіаекспертка ІМІ Олена Голуб. А я входжу  до складу Комісії з журналістської етики. ІМІ також є українським партнером Journalism Trust Initiative, метою якої є розвиток та підтримка якості медіа на глобальному рівні.

Редакторка - Анна Єгорова

Фото: архів «Детектора медіа», Фейсбук