Одним із найпопулярніших гасел Євромайдану, що миттю розмножилися в наліпках і плакатах протестувальників, було «Не злий Майдан». Меседж був чітким. З одного боку, наш Майдан — не злий, миролюбний, ненасильницький. З іншого — це був і заклик-застереження не допустити «зливу» Майдану — надмірної розслабленості, занадто широких компромісів, «зради» в найширшому розумінні слова.

Від попереднього, помаранчевого Майдану на той час минуло вже дев'ять років. На авансцену вийшло нове покоління, й воно було значною мірою розчароване не лише в результатах протесту-2004, а й, головне, у самих тодішніх методах. Ідеться не лише про тих, хто 2004 року ще просто ходив до школи (хоча вони також зіграли свою роль). На Євромайдані вистачало й тих, хто пройшов Помаранчеву революцію, ба навіть Революцію на граніті далекого 1990-го.

Ці люди бачили, як після кожного наче успішного виступу Вулиці знов і знов відроджувалося те, що вони узагальнено називали Системою. Система відновлювалась, як відрубані голови Лернейської гідри. Як відомо, Геракл урешті-решт подолав Гідру «неконвенційною зброєю» — вогнем. Станом на кінець осені-2013 серед опонентів тодішнього режиму досить серйозну вагу мали прибічники думки, що «конвенційний», мирний протест теж не буде ефективним. Вогонь видавався надійнішим.

Спершу, проте, превалювали все ті ж миролюбні настрої. Ось яскрава ілюстрація доброзичливо-іронічного ставлення маніфестантів до силовиків на початку Євромайдану.

Майдан Незалежності, 27 листопада 2013 року

Жорстокий розгін студентського Майдану отримав негайний відгук під час відомих заворушень на Банковій. Багато хто, зокрема серед опозиційних політиків, одразу назвав провокаторами молодиків із закритими обличчями, що 1 грудня кидалися на шеренги силовиків і негайно відбігали назад. Серед радикалів, своєю чергою, ширилися недовіра та зневага до політиків: на думку перших, другі саме й намагалися «злити Майдан» — і самі були винні в тому, що натомість його «розізлили».

Інциденти з маніфестантами, які намагалися стягти із грейдера тоді ще майбутнього президента Порошенка (який спробував був закликати «провокаторів» до спокою), а дещо пізніше ледь не побили в натовпі так само майбутнього мера столиці Віталія Кличка, стали прикметою першої стадії «злого Майдану». Хоча подальші драматичні події й загнали їх у тінь.

Перший день зими став точкою біфуркації того Майдану. Далі гнів і страх з обох сторін накручувалися за законом позитивного зворотного зв'язку. Напевне, цікаво було би потеоретизувати, як розвивалась би ситуація, якби не розгін студентів 30 листопада, а головне, сплеск взаємного насильства 1 грудня. У радикалізованому подальшими подіями суспільстві превалювали дві точки зору. Перша: якби Євромайдан видохся сам або був успішно придушений, Віктор Янукович поступово «закрутив би гайки» й до наступних президентських виборів перетворив Україну на повноцінну диктатуру. Друга: все було б добре, тобто не з'явилася би Небесна сотня, ми не втратили би Крим, не отримали б війну на своїй території та відповідну економічну кризу, словом, шкода, що влада тоді «не дотиснула».

Обидві точки зору мають право на існування. Як і третя: жорстке силове протистояння все одно почалось би, просто пізніше — наприклад, після тих же президентських виборів. Зрештою, були ж невдалі протести й до того — наприклад, Мовний Майдан 2012 року. Вони провалилися, але протестний рух від того нікуди не зник. А з іншого боку, сувора зачистка інакодумства та політичного поля, навіть у поєднанні з гіпертрофією репресивної машини, зовсім не є гарантією від виходу протестувальників на вулицю. По приклади далеко ходити не треба — попри всі відмінності від України-2013, сьогоднішня Білорусь несподівано затято протестує вже майже чотири місяці поспіль, і це за значно гірших стартових умов.

Та повернімося до нашої новітньої історії. Вище недарма сказано про ненависть і страх з обох сторін. Тодішню революцію описують два протилежних Міфи. За одним — беззбройні люди та волонтери силою власної самовідданості та самоорганізованості перемогли до зубів екіпірованого державного Левіафана, підтриманого всемогутньою Росією. За іншим — добре організовані й керовані радикали, щедро фінансовані Заходом, влаштували успішний заколот, на який тодішня влада України просто побоялася відповісти «належним чином».

Цей другий Міф прекрасно ілюструє ось ця фотографія.

Вул. Інститутська, 24 лютого 2013 року

Вкрай важко повірити, що бійці «Беркута», ну або внутрішніх військ, мали час і натхнення описувати свої негаразди рівненьким і округлим почерком на бетонних плитах, які відділяли їх від розлючених протестувальників. Проте символічним виглядає сам той факт, що після начебто успішної «зачистки» Інститутської та прилеглих кварталів силовики мусили врешті-решт ховатися за імпровізованими стінами...

І це окреслює розклад сил. Авжеж, на Майдані в ніч із 18 на 19 лютого лишалося відносно небагато людей. Хто був — пам'ятає ту атмосферу хай не безнадії, а практично відчаю на тлі вогняної стіни, яка служила маніфестантам непевним захистом від мовчазних лав у чорних одностроях і шоломах, із металевими щитами.

Але авторові цих рядків безпосередньо після «зачистки» Інститутської довелося побувати і з протилежного боку. Так сталося, бо ще з кількома людьми ми пірнули від наступаючої лави «космонавтів» у під'їзд будинку на Інститутській, 16, і, безпардонно виламавши двері, проскочили у внутрішній двір. Показовим виявилося вже те, що по дворах ніхто протестувальників не переслідував.

Силовики вже не мали ресурсу. Зрештою, їх же було не так багато: всього кілька тисяч на цілком ворожо налаштовану до них столицю. Із тижнями й тижнями стояння на морозі, без жодної впевненості в завтрашньому дні — тут вони були рівними із протестувальниками — і без тієї мотивації, що мали найзатятіші з майданівців.

Зачистити периметр Майдану ці силовики ще змогли; просунутися далі — вже ні. І, слід віддати належне, Янукович зрозумів безперспективність підключення армії: майже напевне це означало би повномасштабну громадянську війну, виграш у якій усе одно означав би для нього програш, гірший навіть за те, що врешті сталося.

«Зачистка» 18 лютого та стрілянина з-під стін Жовтневого були останніми сплесками опору влади. Саме опору. Всі три дні до втечі Януковича влада перебувала в обороні. Тоді-то це було незрозуміло, але тепер, у ретроспективі, все видається неминучим і логічним. Тепер здається, що передвістя поразки можна було побачити в поглядах людей у чорній формі, які нерозуміюче дивилися на щойно зачищену ними вулицю, ніби здивовані, як вони тут опинилися. Протягом години після «зачистки» я нарахував на коротенькому відрізку Інститутської — від Нацбанку до входу метро — дев'ятнадцятьох тяжко постраждалих, яких ми з волонтерами Медслужби Майдану підібрали з асфальту. І серед них було двоє силовиків у повному екіпіруванні. Їхні колеги, що трималися на ногах, у перші хвилини навіть не звертали уваги на власних поранених!

Так одна сила перемогла іншу. А початок цьому було покладено в останній день осені та перший день зими 2013 року. Сталося те, що сталося, й нам тепер жити з наслідками цього. Та з Міфами про те, що відбулося, й чи могло все відбутись інакше.

Фото: автора