Напередодні 29 річниці здобуття Незалежності «Детектор медіа» запитав журналістів, публіцистів та експертів, чим для них є незалежність, чим в історії України були Помаранчева революція та Революція гідності, і що про перші десятиліття Незалежності писатимуть у підручниках історії ще за три десятиліття. Відповідь соціального психолога Олега Покальчука ми публікуємо окремим текстом. Незабаром будуть опубліковані й відповіді  інших учасників опитування.

Чим для мене зараз, за 29 років, є незалежність України? Відповісти на це запитання досить просто.

Я — третє покоління націоналістів у моїй родині. Мета завжди формулювалася просто: «УССД (українська соборна самостійна держава), що далі від Москви, то краще, а СРСР і комуна мають бути зруйновані».

Цьому була присвячена більша частина мого життя. Першу листівку з тризубом за допомогою сусідського хлопчака, сина священика Славка Ткача, я намалював і причепив до стіни місцевої книгарні у Луцьку приблизно років у десять.

Тому я цілком задоволений тим, що сталося майже тридцять років тому. Якби моє земне життя закінчилося прямо зараз, з огляду на згадане вище я точно знаю, що воно не було марним.

Але у нашої незалежності, як статусної категорії країни, є кілька складнощів.

Націоналізм — високоефективний, доки він є ідеологією недержавної нації. Тобто інструментом деколонізації і стартапом державотворення. Далі він повинен природним чином перетворюватись на конкурентні ідеології дієвих (а не фейкових, як в Україні зараз) політичних партій. Це пов’язано в першу чергу з компетентністю щодо реальних, а не вичитаних із перекладних книжок, механізмів державного управління. У другу чергу — з жорсткістю, навіть жорстокістю новоствореного державного апарату щодо супротивників незалежності.

Замість цього ми весь час спостерігаємо бридку взаємну шарпанину малограмотних романтичних ідіотів і висококваліфікованих негідників. За цією медійною буфонадою вирують нечуване злодійство, саботаж і зрада. Чомусь це називається державним будівництвом.

Інша проблема: крім наших найближчих європейських сусідів (та й тим — із певними застереженнями), нікому реальна українська незалежність не потрібна. Сильна країна — це конкурент, нічого особистого, просто бізнес. Тому потрібна «сіра зона», велетенський офшор, буфер, сировинно-переробна територія і так далі. З часів промови Джорджа Буша-старшого на цю тему в Києві (я чув її особисто), що ніякої незалежності Україні не треба, по суті, мало що змінилося. А публічна політична демагогія сильних світу сього — не знаю, хто в неї сьогодні всерйоз вірить як у реальний мотив.

Третя проблема в тому, що незалежність України — не тільки самоцінність, а й будівельний майданчик. Незалежність — це не навершя з хрестом і тризубом, а нульова позначка для подальшого будівництва держави. Тут у нас усе впирається в унітарну колгоспну психологію мас (звідси й чимала донедавна симпатія до Олександра Лукашенка). В колгоспі особиста ініціатива карається й підлягає осуду всіх доярок, ланкових, комбайнерів і трактористів. Ім’я директора колгоспу й парторга при цьому може бути будь-яким.

Через це люди з незалежним складом мислення з колгоспу втікають за першої оказії, бо його юридична незалежність жодним чином не конвертується в їхній розвиток. Колгоспний партапарат це цілком влаштовує, оскільки що дурніші колгоспники, то він дужче процвітає.

Тому моє ставлення до незалежності України як до незавершеного процесу змінювалося в залежності від того, наскільки я особисто міг впливати на цей процес. Не за шкалою «захват — розчарування», а згідно з моєю особистою ефективністю. Потрібно було постійно вчитися, щоб відповідати різним викликам, і бути готовим до злиднів і жертв. Але мені пощастило, що мене виховали саме так, тому все, що відбувалось зі мною, не було чимось таким уже неочікуваним.

Якщо ти йдеш дорогою боротьби за незалежність прямо, а не обхідними кривими стежками, то пейзаж буда тільки такий.

Я учасник не лише всіх Майданів. Я пам’ятаю ще дисидентський рух сімдесятих. Є з чим порівнювати.

Безумовно, це істотні етапи розвитку країни, становлення нації. Те, що це так «розмазано» в часі, з одного боку, засмучує. Як у злому анекдоті: добрий хазяїн ріже собаці хвіст по частинах. Та все ж у результаті кожне покоління отримує свою ініціацію, й сумарно якийсь потенціал вочевидь накопичується. А те, що кожна подія супроводжувалась невиправданою ейфорією, яку заміняла так само безпідставна депресія, — то так завжди буває. Це молодь думає, що все, що відбувається з нею, трапляється вперше в історії людства.

«Древо свободи має час від часу зрощувати кров’ю патріотів і тиранів», — говорив Томас Джефферсон. Треба чесно усвідомити, що в незалежності не буває іншої ціни. Або ти проливаєш кров ворогів, або вони проливають твою. Я цю ціну теж сплатив.

Це, звісно, абсолютно жахлива з точки зору кремлівського європацифізму й жодним чином не ліберальна думка, що суперечить сучасній «філософії холодильника».

Як і та, що найширші маси населення повинні неодмінно перейнятись ідеєю незалежності. Чи ще якоюсь національною ідеєю. Й під це треба малювати і люто дерибанити статті державного бюджету. Мені заперечать: навіщо населенню ці «високі ідеї», якщо воно писати й рахувати грамотно саме вже не вміє? Усе, чим широкі маси всерйоз переймаються — це комунальні платежі й розмір пенсій. Вчити треба дітей, а народ лишити у спокої на своїх городах, їм скоро картоплю копати.

Тяжко й жертовно, повсякденно захищати українську справу, не чекаючи визнання й нагород, захищати досить абстрактні моральні категорії — це покликання небагатьох. Але воно надихає інших і тримає їх при тямі. За незалежність України потрібно бути готовим не тільки померти, але і вбити — все інше від лукавого.

Історія, на відміну від хроністики, завжди політизована і переписується залежно від того, при якому царському дворі годується історик. У новітній час ми спостерігаємо, що Європа не в змозі якось однаково написати власну історію. Ба навіть історію Другої світової війни. Понад те, підручники завжди примітивніші за реальні наукові дослідження.

За тридцять років, можливо, зникне саме слово «писати». Стане малозрозумілим архаїзмом, як і слово «грамотність». Підручник замінять речі на зразок сучасних комп’ютерних ігор — симулятори з доповненою реальністю. У зображенні історії України стане більше документальності. Про Майдани будуть говорити і показувати приблизно стільки ж, як зараз про УНР, Гетьманат, Директорію та антибільшовицькі повстання. Тобто не дуже багато, тому що все було непросто. Це буде частина національної міфології.

Наша «незалежність від…» століттями залежала від розстановки співзалежності в трикутнику Туреччина—Росія—Польща. Зараз приходить час умовної Польщі, країн Міжмор’я. Якщо ми глянемо, що в польських підручниках написано про страйки в Ґданську, про Єжи Попелушко, взагалі про часи «Солідарності», можна отримати приблизне розуміння майбутнього історичного наративу.