Поки що робота українських журналістів в архівах — явище далеко не масове. За історичну тему беруться нечасто, а до архівів для пошуку в них інформації доходить ще менше фахівців. Нещодавно в Києві журналістам продемонстрували приміщення, де за півтора-два роки має постати Архів національної пам’яті. У ньому зберуть усі документи радянських спецслужб із відомчих архівів. Команду архіву очолив Ігор Кулик. За задумом творців, відкриття такого місця для широкого загалу значно спростить доступ до архівних документів — репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років.

Зберігання в архівах не робиться просто заради зберігання — цю інформацію потрібно комусь розповідати, впевнений Ігор Кулик. За його словами, архівні документи варто розкривати через журналістські історії, які запам’ятаються читачам. Як змінився інтерес журналістів і громадськості до архівів за останні кілька років, із чого журналістам починати роботу з архівними документами та що врешті дає взаємодія архівів та ЗМІ — Ігор Кулик детально розповів в інтерв’ю «Детектору медіа».

— Ігоре, як за останні роки після прийняття пакету декомунізаційних законів змінився інтерес журналістів до архівів? Чи зростає він і чи частіше пишуть про щось, пов'язане з архівами?

— Зараз чітко фіксується сплеск інтересу до архівів. Як з боку ЗМІ, так і з боку громадськості. Це пов’язане не тільки з тим, що про це почали набагато частіше писати журналісти, а й із тим, що саме суспільство стає в цьому зацікавленим. Люди намагаються частіше знайти інформацію про історію своєї родини. Особливо часто людей цікавлять періоди складного XX сторіччя: хтось шукає інформацію про своїх репресованих родичів, хтось — про населені пункти, звідки родом вони або їхні батьки. З’являється все більше науково-популярних текстів, які журналісти пишуть на основі документів з архівів.

Якщо ми говоримо про зміни після прийняття закону «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років», то найкращим прикладом цього буде суттєве збільшення кількості репортажів на історичну тематику на основі документів архіву. Крім того, зростає кількість інтерв’ю й коментарів щодо певних знакових для держави подій, у ЗМІ частіше говорять про конкретні постаті, факти та знакові події, які ми відзначаємо щороку: 9 травня, 14 жовтня. Частіше стали говорити про події, пов’язані з Українською революцією, із періодом Другої світової війни, з дисидентським рухом. Мені як архівісту це дуже чітко помітно.

— Могли б ви навести приклади публікацій у ЗМІ або телепрограм, які з’явилися останнім часом на цю тематику?

— З’явилася програма Олександра Зінченка «Розсекречена історія», яка виходить на телеканалі «UA: Перший». Продовжувала виходити, в тому числі за допомогою даних із архіву СБУ, програма Вахтанга Кіпіані «Історична правда». На жаль, вона перестала виходити у зв’язку з політичними подіями — придбанням телеканалу одним із соратників Віктора Медведчука (14 червня 2019 року соратник Віктора Медведчука — народний депутат, кандидат від «Опозиційної платформи — За життя» Тарас Козак — став новим і одноосібним власником телеканалу ZIK, після чого Вахтанг Кіпіані, як і низка інших ведучих, вирішили залишити канал. — Ред.).

Ще один аспект, який стосується змін за останні роки — тепер і ЗМІ, й не тільки ЗМІ мають значно більшу можливість користуватись архівами як такими. Це шлях до відкритості. Крім того, архіви взаємодіють зі ЗМІ активно. Так, улітку минулого року Центр досліджень визвольного руху спільно з іншими організаціями провели в Києві майстер-класи для журналістів про архіви КҐБ, під час яких три дні експерти розповідали журналістам, де розташовані архіви, яка інформація в них зберігається, як отримати до них доступ, чи є змога працювати з документами онлайн. Крім лекцій журналісти мали практичні заняття, під час яких вони могли прийти в Архів СБУ особисто. Спершу для них була організована загальна екскурсія архівом, а потім представники ЗМІ мали змогу працювати в архівах стільки, скільки їм було потрібно. Хтось працював день, хтось працював тиждень.

Також вийшов другом посібник «Архіви КҐБ для медіа», який дуже швидко розійшовся у професійних колах. Його також видали різними мовами, доступна й електронна версія книжки у pdf-форматі.

Такого роду робота зі ЗМІ не припиняється. Зокрема, невдовзі у Вінниці відбудеться продовження семінару про архіви для журналістів. Цього разу це буде семінар для регіональних журналістів, які пишуть про історію, самі цікавляться історією. Також це буде корисна подія для тих, хто хотів би розпочати писати про історію, але ще не має досвіду й не знає, як це краще робити. Їм будуть пояснювати, як представникам ЗМІ у пригоді можуть стати архіви СБУ та інші українські архіви.

— Із чого почати роботу в архіві журналістам, які вирішили щось писати на основі історичних документів? Наприклад, як виглядає початок роботи ЗМІ з архівами радянських спецслужб?

— Оскільки я не журналіст, то скажу з позиції архівіста й зацікавленого читача, який би хотів читати якомога більше таких матеріалів у ЗМІ — цікавих, корисних, популярних. Все, власне, починається з бажання журналіста такий матеріал написати. Потім, коли є бажання написати на історичну тематику, треба чітко розуміти, про що має бути стаття. Після цього найкраще було би написати звернення до Архіву СБУ. Воно може виглядати так: «Я, журналіст, хотів би написати статтю про таку-то подію або таку-то постать, або хотів би переглянути документи такого-то періоду». Після цього співробітники Архіву СБУ будуть шукати таку інформацію.

Ця інформація може бути зовсім різною. Це можуть бути спецповідомлення КҐБ про подію, особиста справа — як на жертву тоталітарного режиму, так і на того, хто здійснював репресії. І в цих справах може бути всіляка інформація — починаючи від біографічної довідки (написана як репресивними органами, так і самою людиною) до інформації про допити чи протоколів слідчих дій, рішень суду. Можуть навіть бути документи, датовані різними днями тижня, й по них можна простежити, як змінювався підхід органів до певних подій, людей. Наприклад, можна побачити, як збільшується або зменшується число можливих жертв тощо. Чим більший масив документів, тим цікавіше їх порівнювати.

— Тут багато чого залежить від того, як журналіст хоче подати матеріал читачам.

— Так, справді. І також багато чого залежить від того, як журналіст може ці документи опрацювати і як потім подасть цей текст, як адаптує, щоб це читалося легко. Часто після опрацювання справді дуже великого масиву матеріалів, який може складати декілька томів справ, може вийти невеличка стаття, але написана цікаво й доступно, в популярному стилі. В ній можуть бути показані якісь цікаві особливості, співпадіння або неспівпадіння, які із теперішньої точки зору виглядають дивними, неприйнятними, незрозумілими. Якщо так, то тут необхідно вказувати контекст, чому тоді так відбувалося.

Ось ці всі форми та методи роботи з архівами актуальні й потрібні. Приблизно таким є алгоритм дій журналіста. Особистісні навички журналіста в пошуку інформації також важливі, й тут можуть бути корисними або участь у семінарах, про які я говорив, або та ж книжка «Архіви КҐБ для медіа».

— Наскільки простіше журналістам буде працювати з архівами радянських спецслужб, коли, як обіцяють, усі ці документи перенесуть у єдиний Архів національної пам’яті?

— Впевнений, що робота журналістів в архівах значно спроститься зі створенням Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті. Можна буде вільно працювати, зокрема, з документами з Архіву СБУ, який є найбільш відкритим і вважається найбільш відомим та певним чином розрекламованим. Крім того, в цьому єдиному архіві будуть зберігатися документи і Служби зовнішньої розвідки, і прокуратури, і МВС, і прикордонників, та інших правоохоронних органів колишнього СРСР. Тому ці документи журналісти зможуть порівнювати між собою та дивитися на них з різних точок зору. Простежувати аналогії між різними органами важливо. Адже тоді видно, як кожен орган долучався до репресій стосовно тієї чи іншої особи, як ці репресивні органи в такій діяльності один одному допомагали. Працювати з архівами різних спецслужб — це можливість давати читачеві повнішу картину подій.

— Як, на ваш погляд, варто обрати влучну тему, яка була би цікавою й новою? Адже є думка, що немало історичних тем уже добре проговорені.

— Я вам не можу зараз назвати жодної теми, яка була би повністю досліджена і де не можна було би знайти чогось нового. Давайте, наприклад, візьмемо питання XX сторіччя. При цьому я взагалі не беру період Другої світової війни, тому що її український контекст тільки почав активно обговорюватися п’ять років тому. Так от, щодо XX сторіччя: Українська повстанська армія ще не досліджена, і є багато маловідомих або взагалі невідомих документів, у яких містяться не просто згадки, а є цілі слідчі справи на людей, пов’язані зі звинуваченнями у співробітництві з УПА. Багато з них за час свого існування ще не були відкриті, відповідно, є недослідженими. Далі — Українська революція. Це теж абсолютно недосліджена тема, яку варто вивчати, і там є перспективи досліджень на десятки років!

Чи, скажімо, візьмемо теми, які або дуже актуальні, або широко обговорювані у ЗМІ. Такі як Чорнобиль та Голодомор 1932-33 років. Жодна з цих тем не вивчена остаточно. Якщо ми говоримо про Голодомор, то щороку Український інститут національної пам’яті бере якийсь один аспект цієї теми. Наприклад, повстання, які передували Голодомору, або історії про людей, які мали сміливість говорити про нього. В цій темі є малодосліджений аспект, на який варто було би звернути увагу: з одного боку, ми знаємо, хто був організатором Голодомору в Москві, в Києві, ми знаємо накази, якими це регулювалося на всесоюзному та всеукраїнському рівнях. А з іншого — ми практично нічого не знаємо про тих людей, які на місцях реалізовували Голодомор. Ким були ці люди, яка була їхня мотивація, чому вони це робили? Робили вони це добровільно або під примусом? Чи мали вони від того якийсь зиск або просто покірно виконували накази під впливом масової істерії? Від пошуку відповіді на питання «хто?» до особистих мотивів людей та психологічних чинників, які на них вплинули, до подальшої долі цих людей і того, як це на них вплинуло — все це треба досліджувати, й це є актуальним для будь-якого конкретного міста, села, яке свого часу пережило Голодомор.

Що стосується Чорнобиля, то на основі документів із архівів СБУ нещодавно вийшла книга Сергія Плохія «Чорнобиль: Історія трагедії» (знаменитий історик Сергій Плохій зібрав інформацію про катастрофу на ЧАЕС, яку раніше ніде не публікували. У листопаді 2018 року ця книжка, видана англійською видавництвом Allen Lane, отримала премію Бейлі Гіффорда (Baillie Gifford Prize) — найпрестижнішу британську літературну премію в жанрі нехудожньої літератури. — Ред.). По Чорнобилю досі залишається цілий пласт малодосліджених документів. Наприклад, як ЦК Компартії було проінформовано про катастрофу, які відбувалися подальші дії для її ліквідації. Досі також не все відомо про те, яка була в цьому роль військових. А тим часом багато говорять про те, що військові під час ліквідації наслідків аварії на собі «витягнули» дуже багато. Військові — це і представники збройних сил, і пожежники. Про це говориться якось в загальних рисах, а хотілося би знати про це більше.

У ЗМІ широко говориться про перші тижні після аварії. А що було далі? Хто туди їздив, для чого? Скільки люди там були? Тому сказати, що з певної теми ми знаємо все, було б категорично неправильно. Навіть на ті документи, які є в наявності та які нібито досліджені, можна було би глянути під іншим кутом. Особливо на перетині наук, що зараз є дуже популярним. Можна подивитися на ті самі події, але вже з точки зору політології, психології, соціальної поведінки людини, культурології тощо. Наприклад, як трагедія Голодомору змінила підхід до культури, як Чорнобиль змінив ставлення українців до екології тощо. Часто такі дослідження стають спробами передбачити те, як нам діяти в майбутньому, аби запобігти подібним трагедіям.

— Під час демонстрації приміщення, де за півтора-два роки має постати принаймні основна частина архіву, ви нагадали, що архівні документи радянських спецслужб містять у собі як правду, так і брехню й провокацію. Це значить, що, знайшовши якийсь документ, його треба потім перевірити, знайти йому підтвердження?

— Власне, про те, яким документам довіряти можна, а яким — ні, розказано у книзі «Архіви КҐБ для медіа». Але в цілому треба розуміти, що співробітники будь-яких спецслужб не є істориками як такими. Вони не збирають інформацію для того, щоб її зберегти для історії. Завдання спецслужб — провести якусь спецоперацію. Це може бути і реальна спецоперація, і «картинка» для інших спецслужб-противників. Діяльність тоталітарних спецслужб зазвичай викривлена, бо вони обслуговують певні режими і самі є його стовпами. Коли ж ми говоримо про демократичні спецслужби, то загалом їхнім завданням є робота на державу як таку, робота на благо громадян цієї держави.

Тому сліпо довіряти архівам КҐБ, як і архівам інших тоталітарних спецслужб, не доводиться. Треба звіряти документи, цікавитися, чи є якісь пізніші чи більш ранні версії тієї самої події. В нагоді можуть стати документи, які подавалися з району в область, з області — в Київ, з Києва до Москви тощо. Це важливо, і це та праця, яку бачить перед собою певним чином не лише журналіст, а й самі співробітники архівів. Бо це психологічний трюк, на який іноді попадаються люди і нерідко або сприймають на віру всю інформацію, або навпаки — зовсім не сприймають ніякої інформації від спецорганів. Адже простіше сказати, що там «все правда» або «все брехня, тому що це тоталітарні спецслужби, які крім брехні нічого не казали». Натомість як завжди життя значно складніше і більш багатогранне, і спільне завдання істориків і журналістів — спробувати розібратися в архівах і донести до читачів правду, зіставивши і проаналізувавши документи. Зараз ми сприймаємо інформацію про певні історичні події по-одному, але я не здивуюся, що через певну кількість років будемо сприймати ті самі події вже по-іншому.

— Що, зокрема, впливає на таке сприйняття інформації?

— Будуть знайдені і досліджені інші документи, і, маючи додатковий багаж знань, ми зможемо вже інакше і повніше сприймати ту чи іншу подію, яка стала історією. Дуже показовим у цьому сенсі є XX століття. Наприклад, коли ми чуємо про збройний опір українців. Цікаво стежити, як це по-різному подавалося, як змінювалися акценти. Спершу ці події сприймалися як відголоски чогось великого — чи революції в Росії 1917–20-х років, чи Другої світової. Зараз ми вже маємо можливість говорити про більш коректні акценти і дивитися на ці події в контексті України як повноцінного суб’єкта, який намагався змінити хід історії, намагався показати світові свою державу як доконаний факт, із яким потрібно було рахуватися. Все це — те, що ми маємо розповідати, бо часто підходи до нашої ж історії створюються за нас.

Раніше набагато частіше казали, що «ми завжди були під кимось», «завжди працювали на когось», «були підмурком для інших держав, а не для своєї» тощо. Натомість треба показувати, що це не так і що нічого не було випадково. І навіть здобуття Україною незалежності — це не просто події 1991 року, а й результат праці попередніх поколінь. Були люди, які розуміли, що до незалежної України вони не доживуть, але йшли до цього, щоби цей період застали їхні нащадки — онуки, правнуки. Важливо зробити так, щоб документи про них могли бачити якомога ширші кола людей. Я не маю на увазі просто документ або папку з документами, яка десь роками лежить і їх час від часу показують людям. Зберігання документів не робиться просто заради зберігання. Цю інформацію потрібно комусь розповідати. Добре було би подавати про цей документ історію, яка запам’ятається. І це можуть робити журналісти, а сам документ може стати першоджерелом. З одного боку, це дає нам усім змогу побачити своє минуле — перемоги, звитяжні події. З іншого — подумати, чому в певних моментах нам не вдалося вистояти, чому УНР так довго йшла до проголошення повної незалежності, чому вона протрималася тільки чотири роки тощо. Журналісти можуть на основі архівних документів побудувати канву, поєднуючи теперішнє й минуле. Журналіст може зробити так, щоби про історичні події було цікаво читати, й тоді є значно більше шансів, що це залишиться в пам’яті читача. А тоді й самі читачі будуть розуміти, як важливо нам усім відбудовувати нашу державу.

Нагадаємо, раніше «Детектор медіа» писав, чим журналістам можуть бути цікаві архіви КҐБ, як зацікавити редактора в тексті на історичну тематику та як працювати з архівами.

Фото: Фейсбук Ігоря Кулика