«Цей проект подіяв би значно гірше, ніж будь-які теперішні спроби (контр)агітації. Бо державна пропаганда взагалі знаходиться в іншій категорії, в інших стосунках із реальністю, етикою тощо, ніж реклама йогуртів. Вона мусить апелювати до розуму та реальності. Збереження лідера при посаді аж ніяк не може бути її метою, якщо йдеться про хоча б умовну демократію». Таку власну рефлексію оприлюднив на своїй сторінці у Фейсбуку харків'янин Завен Баблоян. Вона є однією з дуже небагатьох реакцій соцмереж на допис журналіста й блогера Дениса Казанського.

Попри мільйон перший правильний текст про те, як телевізійний Зеленський і телебачення загалом впливає на результати виборчої кампанії в Україні, популярний автор усе ж робить базову помилку. «Порошенко мільярдер. Телеканали теж має. Ще й цілий Мінстець на додачу. В чому проблема? Якщо Зеленський зняв серіал, аби тиснути на емоції, зніміть свій серіал йому у відповідь. І покажіть, що буває, коли до влади приходять популісти».

Можна було би почати пояснення з того, що 5 канал, який є власністю Порошенка, не має прописаних у статутних документів норм, котрі дозволяють виготовляти й пускати в ефір художні фільми власного виробництва. Таких норм притримуються всі інформаційні канали, яких у нас більшість. Й на тому закрити тему. Аби проблема не була значно ширшою й вирішували її лише мільярди пана Порошенка.

«Для того, щоб продукт був потужний, треба багато грошей», — згоден із очевидним музичний критик Юрко Зелений. Але одразу додає: «Щоб були гроші — треба мати великий ринок збуту. От ми і маємо — поки “Вар'яти” (шоу коміка Сергія Притули, виходить на «Новому каналі») роблять продукт орієнтований на українського глядача, вони мають малесенький ринок — 20 мільйонів, а “95 квартал” — має весь колишній СРСР — десь 300 мільйонів аудиторії». Не кажу зараз, що телевізійний, зокрема серіальний продукт зі, скажемо так, проукраїнською позицією й державницьким бекґраундом не матимуть широкої аудиторії. Натомість скажу — такого продукту канали із широкою аудиторією майже не пропонують.

Додаю думку ще одного популярного журналіста і блогера — Павла Казаріна: «Маємо класичну “проблему телевізора”. Всякий раз, коли хтось говорить, що йому нема чого дивитися по “ящику”, це проблема не “ящика”. Якщо вам нема, чого дивитися, значить ви — не цільова аудиторія. Вас надто мало, аби продюсерський цех виставив під вас програмну сітку. На вас не орієнтуються тому, що ви — меншість». Отже, власники телеканалів не труситимуть калитками, а менеджери не санкціонують потрібні іншій аудиторії, ніж пострадянська й проросійська, якщо вони орієнтовані на пасіонарну меншість. До якої за формальними ознаками зараз справедливо зараховують себе прихильники Порошенка. Навіть не так: більшість тієї меншості, яка виходила на Майдани України під час Революції гідності.

Потреби аудиторії, до якої належимо Денис Казанський, Павло Казарін, Юрко Зелений і я, чітко окреслив у своєму дописі у Фейсбуку політолог Михайло Басараб: «Українська мова. Неприйнятність капітуляції — в широкому сенсі цього поняття. Західний напрямок зовнішньої політики (НАТО, ЄС, безвіз). Церква. Декомунізація». Якщо виключити з переліку церкву, все інше — набір світоглядних цінностей, котрі мали б бути художньо осмислені й трансформовані в сюжет / сюжети телевізійного кіно, виробленого в Україні й показаного широкій аудиторії. Передусім — у прайм-таймі.

Справедливо говоримо про серіали та їхній вплив, їхню здатність програмувати населення на відповідну громадянську позицію, створювати світи, в яких упізнається країна проживання громадян. Але найперше маємо говорити про наявність потрібного світогляду у виробників продукту. Тому панові Казанському варто би знати: ухвалений 3 липня 2015 року Закон про заборону російського кіно (він же «закон Денисенка — Княжицького) дозволяє мільярдерам — власникам каналів вкладати гроші у виробництво контенту. Бюджет на це все одно є, вони повинні розвивати канали. Натомість право вирішувати, який контент створювати, залишається в тих самих менеджерів.

Тому міняю місцями фрази, сказані кількома абзацами вище. А саме: той контент, який викликає незадоволення чи навіть огиду пасіонарної меншості, — на совісті не так мільярдерів, які трусять калитками, як менеджерів, котрі добирають проекти для фінансування. Не бачу в них злобних антиукраїнських монстрів. Вони — дивись текст Павла Казаріна — чудово знають потреби аудиторії.

Глядач абсолютно всіх каналів, пропонованих різними крупними медійними групами, за п'ятнадцять років звик не до американських, бразильських, мексиканських, турецьких (про європейські мовчу, рідкісні гості) серіалів. У фаворі — російські клони. Навіть висока якість деяких — а росіяни нагуляли жирку й набули індустріального досвіду! — не відповідає базовим потребам саме українського громадянина, перерахованих паном Басарабом. Їхні сюжети оповідають про іншу державу з цінностями, чужими нам. Будь-яка інша сценарна пропозиція визначається категорично — це «голлівудщина», наш глядач не зрозуміє.

Зате гумор «Слуги народу» та «Сватів» мільйонам українців максимально близький. Через відсутність альтернативи. Але якби вона й була, навіть створена за мільярди Петра Порошенка, перепрошити співгромадян із чужим питомо українській ідентичності світоглядом вийде не скоро.

Справа в тому, що потреби в умовно «українському» (хоча яке воно — досі ніхто не сформулював) виникнуть лише як наслідок потужної, в хорошому розумінні — правильної держаної гуманітарної політики. І це не насадження патріотизму указами, законами, політичними з'їздами та штрафами. Гуманітарна політика для України — як гуманітарна допомога для потерпілих від воєн та стихійних лих. Хто забув: усяку таку катастрофу передусім визначають гуманітарною.

Україна періоду 1917–1991 років, у підрадянський час, потерпіла від двох великих війн, трьох Голодоморів, культурних чисток 1930-х та 1970-х років. На нашій території відбулася правдива гуманітарна катастрофа. Зарадити цьому міг процес відновлення ідентичності. Передусім — засобами кіно, телебачення, літератури, масової культури загалом. Процес поволі почався в 1990-х — і припинився від 2000 до 2014 року включно. Українське виробництво в той період означало територію, ресурси, та аж ніяк не орієнтацію на потреби саме українців у ідентифікації себе та своєї держави.

Чи були спроби поміняти ситуацію? Так, були. Всі вони, хто б що зараз про мене не подумав, робив канал «1+1». Так, 2004 року канал створив 4-серійний фільм «Украдене щастя» — сучасну адаптацію класичного твору Івана Франка, де були задіяні провідні українські актори й звучала українська мова. Наступний крок у цьому напрямку «плюси» зробили вже 2016-го — «Століття Якова» за романом нашого сучасника Володимира Лиса менш, ніж за рік показали в ефірі тричі! Останній раз — на День Незалежності, 24 серпня 2017 року. Наступного року стрічка отримала кілька «Телетріумфів», серед них — як найкращий міні-серіал. Також «Століття Якова» вже згадують у різних рейтингах як кращий український історичний фільм.

Тішуся через те, що причетний до створення успішного продукту. І сумую, що естафету не підхопили інші канали масово. Та й «Плюси» зараз трошки охололи. Успіх «Століття Якова», до речі, не найдорожчого телефільму в новітній історії українських серіалів, можна й треба було повторити та примножити. Він мав високі показники, отже — ту цільову аудиторію, про яку згадує Павло Казарін.

Чи зміг би протистояти «Слузі народу»? Ні. Бо комедію дивляться інші люди. Чи могла би бути такою ж успішною україномовна комедія, якої бракує Денисові Казанському — назвемо її «умовно пропагандистською», як міркує Завен Баблоян? Теж ні. Знову ж таки, через різницю в аудиторіях. Проте десятки «Століть Якова», помножені на десятки «Украдених щасть», помножені на десятки комедій, які між би зняти той-таки Сергій Притула, помножені на десятки детективів, мелодрам і драм, дія яких відбувається тут і тепер, в Україні, яка воює, виявляє російську агентуру й провадить декомунізацію, ще й україномовне — продукт, який врівноважив би «Слугу народу» зі «Сватами».

Все просто. Зеленський і його «Квартал» мали й мають ринок збуту свого продукту. А замовник, який його лобіює, звітує про очевидний успіх. Натомість працювати для іншої аудиторії — ризик. Якого боїться не власник каналу, а його найнятий менеджмент. Між тим ризик зі «Століттям Якова» себе виправдав. Лишається знайти мільярдера, краще — не одного, готового вливати гроші в серіали із розумінням, що грає в довгу та формує гуманітарну політику. Сприяє створенню продукту, близького українській ідентичності й потребам пасіонарної меншості. Яка стане незабаром більшістю. Ось за яких обставин, пане Казанський, серед таких інвесторів у кіно й серіали з'явиться Петро Порошенко. Або — вимагайте цього в держави Україна.

Фото: ТСН