В той же час, було і багато критиків такої ініціативи, особливо серед фахівців-медіаюристів, які доводили, що на практиці це б надало ще більше можливостей владі для розправи з тими, хто вступив з нею в конфлікт, адже все залежить від інтерпретації тих чи інших професійних принципів. Були і інші критичні зауваження, результатом чого пропозиція щодо редакційних статутів та підписання на їхній основі трудових угод не була внесена у законопроект за результатами парламентських слухань.

Між тим у нещодавно опублікованому Звіті експертів ПАРЄ щодо ситуації в Україні міститься та ж сама рекомендація щодо запровадження трудових договорів між журналістами та виданнями (власниками) на підставі редакційних документів, в яких були б закріплені базові стандарти журналістської діяльності та їх взаємин з менеджерами і власниками. „Детектор медіа” ще раз звернулась до експертів с запитанням:

- Які плюси і мінуси у пропозиції ввести законодавчу норму про укладення трудових угод журналістів з власниками видань на основі редакційних Статутів, до яких були б внесені професійні принципи діяльності медіа?





Михайло Вейсберг, президент Української асоціації видавців періодичної преси:



- Я отрицательно отношусь к попыткам выписать для журналистов некие отдельные условия взаимоотношений с работодателями. В стране существует КЗОТ, по которому все работающее население вполне удовлетворительно решает свои проблемы. Есть определенные профессии, которые можно отнести к группе риска. Например, бойцы ОМОНа или шоферы-дальнобойщики. Но никто не вносит законодательных норм об их особенных трудовых соглашениях с работодателями. Попытка журналистов выговорить себе какие-то отдельные условия выглядит инфантильной, ребячливой.

Предположим, есть газета, в которой не придерживаются профессиональных и демократических норм. У журналиста есть выбор: работать в этой газете или искать другую газету. У шофера, который нанимается в автотранспортное предприятие, такой же выбор. Здесь хорошие машины, а там – поломанные, здесь дают отдых после длительного рейса, а там заставляют сразу ехать в следующий. Предположение, что журналисты имеют право что-то выговорить для себя отдельно, связано, по-моему, с романтическим взглядом на профессию как на некую миссионерскую, просветительскую, крайне важную для общества деятельность. На самом деле - это просто работа. Те журналисты, которые это понимают, лучше договариваются с работодателями и гораздо реже вступают в конфликты с ним. Я больше 20 лет проработал журналистом в газете. И уверен, что взаимоотношения журналиста с работодателем не лежит в плоскости формальных трудовых соглашений.

Олександр Чекмишев, заступник директора Інституту журналістики:



- Про плюси.

1. Законодавче закріплення стандартів якісної журналістики, тобто професійних норм до підготовки журналістських матеріалів, у першу чергу інформаційних. 2. Розмежування кола обов’язків і повноважень між власником ЗМІ, керівником чи менеджером і журналістом.

3. Розмежування понять „цензура”, „втручання у творчу діяльність журналіста” та „редакційна правка”.

Пояснюю, про що йдеться. Чинне законодавство не оперує поняттями і дефініціями, які б визначали суть професійних журналістських стандартів під час підготовки матеріалів для масової аудиторії. Чому цю сферу треба регламентувати? Є два принципово різні підходи.

1.Не регламентувати нічого; умовно кажучи, це американська модель, яка Єрунтується на першій поправці до конституції США. Але у США діє прецедентне право. Тому ця модель для нас не підходить. Не тому, що вона погана чи гірша, а тому, що просто інша.

2. Друга модель Єрунтується на тому, що всі аспекти діяльності ЗМІ потрібно детально регламентувати. Умовно кажучи, це шведська модель. Нагадаю, в середині 70-х років шведський рігстаг ухвалив закон про місце і роль ЗМІ у суспільстві, згідно з яким було визначено такі головні функції, як інформування, громадської критики і контролю, налагодження процесу комунікації між різними групами суспільства. Таким чином було закріплено і конкретні стандарти щодо збалансованості інформації, надання об’єкту критики права на висловлення та представлення максимальної кількості позицій і точок зору. В українських реаліях застосування базових елементів такої моделі означатиме створення прозорих правил гри між власником ЗМІ, керівником та журналістом. До речі, рекомендації щодо запровадження трудових договорів на підставі редакційних документів, в яких були б закріплені базові стандарти журналістської діяльності та взаємини з менеджерами і власниками, містяться в останньому звіті ПАРЄ (Парламентської асамблеї Ради Європи) про ситуацію зі ЗМІ в Україні.

Про мінуси.

Передовсім я б відзначив, що подібні законодавчі зміни будуть з пересторогою сприйняті як владою, з одного боку, так і власниками, керівниками та журналістами – з іншого. Тому у процесі розробки і схвалення такого законодавства слід уникнути можливостей для різного роду зловживання та тиску влади на незалежні ЗМІ та журналістів.

Ще одна пересторога Єрунтується на тому, що частина журналістського цеху може негативно сприйняти такі нововведення з огляду на недостатню професійну підготовку. Тут потрібно сказати прямо: запровадження трудових договорів та редакційних документів з детально виписаними стандартами мусить бути медаллю з двома сторонами, де перша гарантуватиме невтручання влади і власників у редакційну політику ЗМІ та творчу діяльність журналістів, а друга сторона забезпечуватиме дотримання журналістами високих професійних стандартів та вимагатиме постійного професійного зростання.

Інакше кажучи, ми повинні розв’язати руки редакторам та журналістам у виконанні їх професійних обов’язків. Але при цьому жорстко вимагати дотримання норм журналістського професіоналізму. Тобто йдеться про такі зміни в законодавстві, які б забезпечували взаємоприйнятні правила гри, а не Єрунтувалися на репресивних методах. Інакше кажучи, ці правила повинні бути комфортними, а застосування санкцій носити винятковий характер.

Переконаний, такі зміни сприятимуть підвищенню загального якісного рівня української журналістики. Особливо це важливо тому, що понад 60% журналістів, як у Києві, так і в регіонах, не мають базової журналістської освіти. І тому часто чули про конкретні професійні стандарти лише краєм вуха. Звичайно, запровадження законодавчих змін не повинно означати заборону на професію. Але воно вимагатиме дотримання тими, хто не має журналістського диплому, основоположних професійних норм.

Так само я не пропоную сліпо копіювати західне законодавство. Тут є один принцип. Приміром, у Швеції чи в Італії водії їздять з різним темпераментом. Однак дотримуються однакових правил дорожнього руху. Нам потрібні саме такі однакові з європейськими правила діяльності ЗМІ. І тоді багатьох питань і проблем зі свободою слова, цензурою, редакційною політикою не виникатиме.

Ігор Солдатенко, співробітник громадської організації “Хартія-4”:



- Я вважаю, що будь-яка нова законодавча норма щодо регулювання діяльності ЗМІ не принесе користі. Навпаки, в сьогоднішніх українських умовах, коли закони не працюють, а застосовуються, нова норма може надати додаткові важелі впливу на ЗМІ.

В той же час переконаний, що редакційний статут АБСОЛЮТНО необхідний кожному засобу масової інформації. Насаджувати їх згори не можна, як не можна насадити культуру. Наявність редакційного статуту свідчить про рівень ЗМІ, про наявність професійних стандартів. Змусити ж ЗМІ, які створювалися, наприклад, з метою “кілерства”, мати свій статут, в якому містяться базові демократичні принципи роботи журналістів, можна, але ж це стане звичайнісіньким фарсом.

На мою думку, регуляція діяльності ЗМІ має лягти на саму індустрію. Більш того, органи саморегуляції мас-медіа, такі як Комісія зі скарг на пресу у Великобританії чи Рада преси у Німеччині, давно стали невід’ємною складовою демократичних суспільств.

Віктор Ніказаков, адвокат:



- Відповіддю на це питання може прислужитися парафраз зауваження відомого Пєлєвінського героя, - …знаєте, занадто загальні риси. Що завгодно може статися.

Ті, хто вносить зазначену в питанні пропозицію, мені здається, не зовсім знайомі з українським законодавством. Трудова угода, відповідно до українського законодавства, це угода між працівником ( в даному випадку журналістом) та роботодавцем (в даному випадку виданням в особі його керівника, директора, менеджера тощо). Що ж стосується власників, видань… Мені здається, що той, хто захоче укласти якусь угоду з якимось з власників якогось з українських видань, змушений буде неабияк попрацювати, щоби знайти того власника.

Наведу невеличкий приклад. Щоденна газета “NN” насправді являє собою структурний підрозділ (без прав юридичної особи) акціонерного товариства закритого типу “TTT” . До складу акціонерів АТЗТ “ТТТ” входить декілька юридичних осіб , до складу акціонерів котрих входить, в свою чергу, ще декілька фізичних та юридичних осіб. Коріння останніх губиться десь в офшорних зонах.

Реєструючий орган легально може визначити розмір пакетів акцій власників АТЗТ “ТТТ”. Але обличчя тих, хто володіє акціями юридичних осіб-акціонерів АТЗТ “ТТТ” і всіх, хто відстоїть далі(або глибше) за ними, залишається за лаштунками. З ким з цих власників рекомендує журналісту укладати трудову угоду автор пропозиції?

Дозволю собі зауважити, що наведений приклад не являє собою найвитонченнішу зі схем, до яких вдаються українські медіа-магнати з метою замаскувати свої участь у поділі інформаційного простору України.

Але повернімося до “плюсів” та “мінусів”. Без сумніву, треба поставити “плюс” автору чергової законодавчої ініціативи, оскільки він зарекомендував себе як активний борець за свободу слова в Україні. Все інше треба віднести на “мінус”, оскільки не варто витрачати зусиль для створення чергової “непрацюючої” норми права. Панове прогресивні реформатори, залиште цю роботу вашому Президенту.

PS. Коли я чую про “редакційні статути, до яких були б внесені демократичні та професійні принципи діяльності медіа”, я просто слізьми вмиваюсь і згадую дідуся Джеферсона. Які ж бо вони зараз, ці редакційні статути, чи невже антидемократичні?

Сподіваюсь, що і Україна прямуватиме в цьому напрямку – абсолютна більшість ЗМІ стане прибутковою і сформує індустрію зі своїми внутрішніми законами і професійними принципами, на які не матимуть впливу державні органи.

Микола Оніщук, народний депутат України:



- Стаття 34 Конституції України гарантує кожному громадянину право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Особливо це стосується журналістів, які за характером своєї професії мають виражати думки, погляди і переконання. Журналісти, через свої видання і публікації, впливають на формування суспільної думки. І від того, наскільки об’єктивно журналісти висвітлюють та коментують події, часто залежить, яким є vox populi. Напевно, недаремно у розвинених країнах засоби масової інформації називають „четвертою гілкою влади”.

У 1992 р. Верховна рада України прийняла Закон „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”. Стаття 2 цього Закону встановлює гарантії свободи діяльності друкованих засобів масової інформації. Зокрема, Законом проголошується, що свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань гарантуються Конституцією України і означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації. Закон декларує, що в Україні друковані засоби масової інформації є вільними та забороняє створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Законом також не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації, а також є заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об'єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв'ю. Таким чином, положення Закону виключають застосування цензури у засобах масової інформації. Але на практиці, на жаль, реальна ситуація не завжди відповідає декларативним нормам закону.

З повідомлень у пресі відомо, що в деяких ситуаціях до журналістів застосовуються певні засоби впливу та має місце само-цензура. Одними з способів викорінення само-цензури та тиску на журналістів з боку власників видань могло б бути укладення власниками видань трудових угод (контрактів) з журналістами при прийомі останніх на роботу.

Частина 3 Статті 21 Кодексу законів про працю України визначає, що контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Таким чином, за умови укладення трудового контракту, видавець та журналіст могли б безпосередньо визначити свої права та обов’язки, у тому числі щодо способів та порядку висвітлення інформації журналістом.

Але Кодексом законів про працю встановлено, що сфера застосування контракту визначається законами України. Тобто, якщо чинними законами України не передбачена можливість укладення контракту, власник і працівник не вправі такий контракт укласти, хоч би він і укладався при повному погодженні сторін і відсутності будь-якого тиску з боку власника. Наскільки мені відомо, наразі журналісти не належать до тих категорій працівників, з якими згідно з законом може укладатись трудовий контракт. Але якщо укладення трудових контрактів, дійсно, могло б покращити положення журналістів та встановити гарантії свободи їхнього волевиявлення, то сама ідея, дійсно, заслуговувала б на увагу, а також на законодавчу підтримку. Журналісти, наразі, мають самі визначитись, чи полегшить трудовий контракт їхнє положення та мають досягти консенсусу щодо необхідності введення законодавчої норми про укладення трудових контрактів з власниками видань. У разі, якщо такий консенсус буде досягнуто, професійні асоціації журналістів зможуть ініціювати процес винесення відповідного законопроекту на розгляд Верховної Ради та прийняття на його основі закону.