Відповідають: Ольга Лень, Діана Дуцик, Ярослав Галата, Олег Єльцов, Іван Середа, Ірина Коляка, Орест Сохар, Андрій Миселюк, Валерій Іванов, Віктор Шлінчак, Юхим Мармер, Олександр Харченко, Микола Козирєв, Анатолій Кльова, Сергей Гузь, Світлана Єгорова, В’ячеслав Козачук, Сергій Власов, Олег Юхт, Юрій Луценко, Світлана Конончук.

Ольга ЛЕНЬ, спецкор газети „Киевские ведомости”:

- Я не вважаю, що спротив зійшов нанівець насправді. Очікувати від журналістів якихось акцій протесту, якихось дуже крутих змін було б наївним. Насправді, населення давно вже усвідомило і місце преси, і її залежність. Очевидно, що для нас це погано. І те, що самі журналісти показали, що вони також не задоволені таким станом речей, можливо, стало й сигналом для суспільства: це не є нормально.

Ми розуміємо, що ситуація зав’язана на декількох речах. Перше, на тому, що поки медіа не мають вигляду самодостатнього бізнесу, до того часу не можна говорити про те, що медіа можуть бути більш незалежними та більш цікавими. Давати інформацію суспільству можна тоді, коли суспільство готове за це платити. Тоді медіа будуть зорієнтовані на потреби глядача, читача. Коли ж прибутки медіа отримуються не від глядача, то вони й не орієнтується на нього, й виходить замкнутий круг.

Хоча дуже добра річ, що журналісти таки внаслідок осінніх акції створили профспілку. Саме у такий спосіб потрібно добиватися захисту прав: через колективні угоди, через чітке визначення редакційної політики, внаслідок чого журналіст буде знати, що звільнити його з роботи можливо лише через невиконання певних умов контракту. Це буде встановлення чітких правил гри. Найбільша проблема українських ЗМІ, на мою думку, це повна відсутність будь-яких правил. Жоден журналіст не впевнений у своєму майбутньому. І не секрет, що інформаційна політика редакції змінюється в залежності від певних телефонних дзвінків.

Важливо, щоб профспілка стала реальною силою, до якої б дійсно почали звертатися журналісти і яка б стала на захист журналістів. Іншого результату осінніх журналістських акцій я не бачу, і його не могло бути апріорі.

Діана ДУЦИК, кореспондент газети „Україна молода”:

Ми всі, здається, поспішили з оцінками тих процесів, які зародилися в журналістському середовищі цієї осені. Теля ще не народилося, а вже всі почали розказувати, яким воно буде гарним. Тому маємо тепер таке велике розчарування. Але важливим, на мою думку, є інший фактор: створення незалежної профспілки.

Тим паче, проведення парламентських слухань з питань свободи слова – це ще не консолідація усіх українських журналістів. Це тільки її перші паростки. Для того, щоб боротьба з цензурою була успішною, факт її наявності (цензури) повинні визнати не 20, не 30, і навіть не 500 осіб. Цього замало. Її повинні визнати і ті журналісти, які кожного дня, працюючи в тих чи інших медіа, як в Києві, та і в регіонах, виконують неадекватні до потреб суспільства замовлення своїх редакторів або власників. Одні за рутиною журналістських буднів, навіть, можливо, не мають часу усвідомити, в якій ситуації вони зараз перебувають. І задумуються над цим, як не прикро, лише тоді, коли трапляються чергове резонансне вбивство. Інші взагалі не мають бажання над цим задумуватися. Тобто критична маса незадоволених в журналістському середовищі ще не визріла. Окрім того, керівники ЗМІ (менеджери) як друкованих, так і електронних теж не готові до будь-яких радикальних змін. І це чимало важить.

Нещодавно мені до рук потрапила книжка нобелівського лауреата в галузі економіки, відомого представника англійської ліберальної школи соціальної філософії Фрідріха Гаєка „Конституція свободи” . Він зачіпає одну цікаву проблему, стверджуючи, що „інтелектуальні лідери руху за свободу занадто часто обмежували свою увагу тими правами на свободу, які найближчі їхнім серцям. І майже оминали обмеження свободи, які не торкалися їх безпосередньо”.

То чи не варто змінити тактику?

Євген МАГДА, “Діарама плюс “МК”:

- Думаю, що осінній спротив журналістів зійшов нанівець з кількох причин. Насамперед, це відсутність корпоративної солідарності. На жаль, в Україні виникла така ситуація, коли свобода слова, навіть в нинішньому ерзацовому вигляді, можлива лише там, де є сильний власник, що прикриває своїх журналістів. Мені видається, що однією з професійних хвороб українських журналістів є прагнення до месіанства. Дуже важко, коли всі намагаються бути месіями, виступити єдиним фронтом проти влади.

Але я хотів би сподіватися, що влада (внаслідок осінніх акцій) навчилася одній простій речі: сьогодні усі журналісти, які не є провладними, об’єктивно виступають на боці опозиції. Бо так виходить, що завдання опозиції і журналістів, які не хочуть слідувати тому, що є в „темниках” чи в тих вказівках, які розсилаються від імені АП, співпадають. Тобто сама влада ставить зараз перед журналістами один вибір: бути або з нею, або з опозицією. І, таким чином, чим ближче до виборів, тим менше журналістів залишатиметься на нейтральній смузі.

Ярослав ГАЛАТА, ТК “Експрес-інформ”:

- Я не вважаю, що акція журналістів повністю зійшла нанівець. Тому що свобода слова в країні на постійному ланцюжку, який то скорочується, то подовжується владою. А в моменти таких-от парламентських слухань, які, здається, вже вчетверте проводяться в Україні, цей ланцюжок намагаються зробити довшим, щоб показати, що свобода слова у нас є . Така тенденція спостерігається вже багато років і, думаю, буде продовжуватися. З приходом на посаду глави АП Віктора Медведчука скорочення ланцюжка було, напевно, максимальним. Тому після парламентських слухань вже очевидно, що ситуація дещо покращилася. Навіть на “Інтері” можна помітити різницю між російськомовним та україномовним (що йде пізно ввечері) випусками новин. Але я гадаю, що за два-три місяці будуть нові спроби цей ланцюжок защемити. Тому нові акції журналістів можливі, але, швидше, ближче до нових виборів Президента і вони більше будуть схожі на намагання політиків залучити на свій бік ті чи інші медіа.

Олег ЄЛЬЦОВ, керівник проекту “Україна кримінальна”:

- Я и не верил, что изначально в этом заложена какая-то конструктивная идея. Я остаюсь при мнении, что все журналисткие организации, комитеты по журналистской этике, акции направлены на создание какого-то имиджа. Почему? Потому что нет реальных результатов их деятельности. Нужно элементарно тратить гранты не на встречи и митинги, а на конкретные вещи: нанимать юристов, которые бы защищали журналистов, нужно добиваться, чтобы был введен статус независимого журналиста, чтобы журналист не считался безработным, если он не числится в штате какой-то редакции.

Іван СЕРЕДА, журналіст, м. Севастополь ( насправді це псевдонім журналіста з Севастополя, ім’я якого редакції відоме):

- О каком массовом движении журналистов вы говорите? Мы здесь, в Севастополе, не видели массового протеста. Тексты в интернете? Разговоры в парламенте? Для нас это все далеко, а перед глазами - полное отсутствие поддержки. Вместо профессиональной этики - профессиональный цинизм, вместо журналистики - реклама и пиар, а вместо свободы слова – „темники”. Да нет, даже не темники, а готовые статьи. Что уж утруждать журналистов? А они пусть пишут „всякую культуру” и спорт... Чем, по-вашему, занимается местное управление по прессе? Работают они, бедные. Им же надо во все значимые газеты города "политику" написать, сюжеты на ТВ "закинуть", да "порекомендовать" пару киевских изданий, где "все правильно написано"... О политике никто, кроме людей "проверенных", не пишет. И журналисты молчат. Потому что жизнь дорога, потому что дети в школу ходят, потому что надо платить за свет, и воду, и газ, и телефон... Вторая причина - нищета. Это, возможно, в Киеве легко можно воспротивиться "хозяйской воле", найти другую работу по профессии, а в провинциальном Севастополе, где журналист с образованием больше 100 у.е. в месяц не получает, где независимой прессы просто нет (а есть ли такая вообще?), а единственная городская "ежедневка" боится всего и всех... Грустно это все. И чего я журналистом стал, зачем высшее образование по профессии приобретаю? Был бы себе слесарем-сантехником...

Ірина КОЛЯКА, політолог:

- Я не считаю, что борьба за свободу слова со стороны журналистов пошла на спад. Во-первых, активной фазой сопротивления пишущая братия подтвердила на весь мир то, о чем у нас в стране говорили только в кулуарных разговорах – закручивание гаек в СМИ достигло своего беспрецедентного уровня. Вдобавок ко всему, интересы журналистов совпали с интересами собственников изданий. Ведь при выполнении рекомендаций Администрации Президента все СМИ перестали бы быть коммерческими проектами. На данный момент господин Васильев может посылать свои неоднократные письма в ПАСЕ и дальше – одурачить уже никого не удастся.

Во-вторых, предзабастовочный период очень ярко показал человеческие принципы нравственности и морали самих журналистов. Ведь для некоторых акул пера состояние нахождения в грязи было и есть звездным часом. А такое яркое проявление и реакция коллег на такое положение дел очень повлияло на позиции большей части журналистов. Да и собственники СМИ стали более осторожными в своих требованиях к журналистам.

В- третьих, в настоящий момент журналисты просто перешли от протестных форм борьбы за свои права к рутинной повседневной работе по отставанию права на профессиию. Согласитесь, при всем старании власти информационная блокада все-таки была прорвана. Многие журналисты, особенно телевизионщики, стали пользоваться уже подзабытым слегка «эзоповым стилем», что дало положительные результаты. Ведь большая часть зрителей сформировалась еще при советской власти.

Поэтому борьба все-таки продолжается, просто сейчас она не так заметна ввиду отсутствия активных скандальных форм.

Орест СОХАР, заступник головного редактора журналу «ПіК»:

- Спротив зійшов нанівець тому, що він був великою мірою формальним, таким же формальним, як і нинішня більшість у парламенті. До спротиву були готові журналісти незалежні, яким дедалі складніше працювати в цих умовах. Але їх насправді дуже мало, вони не можуть організувати якогось серйозного руху. З іншого боку, значна більшість журналістів працює у провладних, олігархічних медіа. І не має насправді внутрішньої рішучості приєднатися до тієї частини журналістів, які не працюють на відверто заангажовані медіа.

Очевидно, що ситуація ще не настільки погана в державі, щоб ця журналістська пружина вистрелила, вона ще не до кінця накручена. Очевидно, є й інша проблема: у журналістському колі є так звані «тусовки». І цей осінній рух не став «міжтусовочним». Значною мірою він спробував об`єднати київських журналістів, але не вдалося включити регіональних журналістів, тому, очевидно, потрібна зовсім інша модель цієї акції.

Андрій МИСЕЛЮК, редактор відділу політики інтернет-газети ForUm:

- Теоретически журналисты, которые борются с цензурой, могли бы ждать помощи от оппозиционных политиков. Практически такой помощи они не получили. Наверное, главная причина этого в том, что оппозиция не видит смысла практически помогать журналистам – здесь нет легких дивидендов. Часть оппозиционных политиков привыкла пользовать прессу не хуже своих антагонистов - партии власти, другая часть способна клеймить власть, душащую свободу, но не может оказать даже минимальную практическую помощь: к примеру, открыть постоянную юридическую консультацию для тех журналистов, которые хотят и могут бороться с цензурой и (или) потеряли работу из-за нее.

Самый тяжелый случай – с «Нашей Украиной». Ющенко постоянно обещает как-то помочь журналистам, создать свой медиа-холдинг, предоставить журналистам «депутатские» полосы в газетах etc. Но ничего до сих пор не сделал. Когда у него еще было устойчивое финансовое и политическое положение, привлечение журналистов в такой медиа-холдинг было бы, наверное, лучшей формой спасения Украины от цензуры. Тем более, что многие очень хотели пойти в этот холдинг. Но, наверное, Виктор Андреевич и советники начнут этим заниматься только когда это будет нужно им самим – с началом президентской кампании Ющенко.

Одним словом, оппозиция серьезно не проникается «потусторонними» для нее проблемами цензуры потому, что не хочет этого делать, не может этого делать и, что хуже всего - не понимает, зачем ей это вообще нужно.

Валерій ІВАНОВ, професор, президент Академії української преси:

- На мій погляд, питання про те, чому акції журналістського протесту зійшли нанівець, надто категоричне. Але треба погодитися з тим, що акції втратили ту гостроту, яка була притаманна їм на початку жовтня. Причин тут кілька. По-перше, не може суспільна напруга весь час триматися на одному рівні. Звичайно, мають бути приливи та відливи. Але, по-друге, є і суб’єктивні фактори. Це те, що журналісти не є професійними борцями, в тому числі за свободу слова. Вони вміють професійно виконувати свою роботу і продовжували би це робити, але влада „виштовхнула” їх з робочих місць і „примусила” вдаватися до різноманітних акцій протесту.

Не можна сказати, що акції ні до чого не призвели. Журналісти переконалися, що їх голос може бути почутий. Голос журналістів - не як ретрансляторів думок можновладців, або їх політичних опонентів, а власні думки, міркування щодо основ журналістської діяльності. А якщо буде розвиватися журналістська профспілка, і вона дійсно візьметься за захист інтересів працівників медіа, то можна буде сказати, що і „надзавдання” акцій протесту виконане.

Віктор ШЛІНЧАК, головний редактор інтернет-видання „Главред”:

- Бо було дуже багато журналістів, які хотіли використати цю ситуацію. І просто, я вважаю, цю проблему ще й заговорили. Вже набридло говорити про свободу слова. Треба робити якісь реальні речі, а не займатися демагогією з парламентської трибуни.

Юхим МАРМЕР, головний редактор щотижневика "Україна-Центр", м.Кіровоград:

Если бы журналистский "спротив" начался чуть позже, тогда бы аналогия с декабристами и их неудачей была бы полной. Проблему острого противостояния между властью и журналистами нельзя решать только лишь на уровне столицы и силами кучки (пусть даже и могучей) киевских журналистов. Даже если бы эта революция удалась, то ее плодами неизбежно воспользовались бы, по исторической традиции, „мародеры” и конформисты от СМИ.

Организаторы борьбы с цензурой упустили тот факт, что их единственные, по большому счету, "симпатики" находятся в регионах - это негосударственные и относительно независимые от власти и политических группировок СМИ. Практически у каждого регионального издания есть свои проблемы, лежащие в области свободы слова. Если бы киевляне смогли оказать реальную и результативную помощь регионалам (кировоградцам, черкасчанам и др.), то прошедшие акции не стали бы гласом вопиющего в пустыне.

Объединение независимых журналистов должно идти через регионы. Необходимо в каждой области провести круглые столы с участием влиятельных столичных делегаций (депутатов, известных журналистов, правозащитников), местных представителей СМИ и представителей всех веток региональных властей. На этих встречах необходимо четко оговорить "правила игры" и механизмы защиты свободы слова в регионах. Когда регионалы почуствуют реальную помощь и защиту, только тога появиться реальная возможность проводить всеукраинские акции. Иначе все это - "игры патриотов", PR и еще одна возможность выступить в парламенте депутатам Гмыре и Олийныку (кто слышал, поймет).

Олександр ХАРЧЕНКО, головний редактор УНІАН:

- Насамперед, такий варіант розвитку подій був запрограмований. Адже кожен процес має свої фази. Після яскравих, видовищних подій (колективний протест, пікети, заяви, короткотермінові страйки) мав настати час рутинної, чорнової роботи. І, наскільки мені відомо, вона триває: створюються осередки медіа-проспілки, налагоджуються зв`язки з регіонами тощо. Наївно було б сподіватись, що все відбуватиметься так же бурхливо та стрімко, як розпочиналось: день-два мітингів та страйків - і свобода слова перемогла.

Водночас, зрозуміло, що результат та темпи процесу могли б бути куди кращими. І тут, видається, є кілька пояснень того, чому надії не до кінця справдились.

По-перше, суто технологічна причина. Дуже важко знайти прийнятну форму боротьби з цензурою - ефективну з точки зору досягнення результату, юридично захищену та публічно привабливу. Наскільки мені відомо, обговорювались різні ідеї, однак оптимального рішення так і не було знайдено. Справді, що це може бути? Страйк? Але у якій формі він може відбутись на телебаченні, радіо, в тих же газетах? І так далі. Обговорили, посперечались, поіронізували, і вирішили, як це часто водиться, що краще нічого масштабного не починати, ніж починати без упевненості в результаті.

По-друге, ефективній боротьбі заважає тіньовий характер наших медіа, про що вже говорено дуже багато. Справді, кого звинуватити в цензурі на конкретному каналі чи в конкретній газеті, коли реальні власники не "світяться"? Безперечно, в "тусовці" всі добре знають, хто саме стоїть за яким каналом і за якою газетою, але що з того? Формально газетою чи каналом володіють дві-три бабусі з далеких островів, чи офшорна міні-структурка, що не мають стосунку ні до лідера партії, ні до Адміністрації Президента. З ким воювати?

Але, зрештою, не можна не визнати, що є і суб`єктивний фактор. Для того, щоб революція відбулась, потрібна ще й така дрібниця, як революціонери. Останнім же необхідна, банально кажучи, політична воля, аби наважитись на вчинки. А вона є, відверто кажучи, зовсім у небагатьох. "По жизні" це можна зрозуміти - припустимо, ти працюєш на популярному телеканалі, миготиш на екрані, чи в "крутій" газеті, де платять чималі гроші, а тобі кажуть: заяви про цензуру у твоєму виданні, протестуй, судись, голодуй і таке інше. Ти думаєш: ну і що буде завтра? Залишишся без зарплати, без появи на екрані, без колонки в газеті. Воно мені треба? Тож і виходить, що приймається компромісний варіант: людина залишається при роботі, але при цьому виступає з заявами про цензуру "взагалі", про свободу слова " в загальних рисах" і таке інше. Коли ж врахувати, що на це ще накладається притаманний, чого гріха таїти, нашим багатьом "зіркам-зірочкам" снобізм, пиха та презирство до своїх колег, то виходить той результат, що його маємо. Це ж бо треба так боротись за свободу слова, щоб і в різноманітних фондах-фундаціях замалюватись, і без платні не залишитись, і щоб інша "зірка" більшого гранта не отримала, і ще багато чого іншого. Тобто, і через це треба переступити, грубо кажучи, полюбити свободу слова, а не себе в боротьбі за цю свободу, аби чогось вдалось досягти в цій країні.

Микола КОЗИРЄВ, голова правління Громадського комітету захисту конституційних прав та свобод громадян, Луганськ

- Журналисты относятся к той социальной категории, кому трудно организованно выступить против режима без своих читателей/зрителей/слушателей. В Праге, кажется, года два назад тысячи и тысячи горожан целыми сутками стояли на площади, протестуя против чиновничьей попытки изменить руководство на телевидении: они подозревали, что бюрократия изменит редакционную политику свободной студии. Это возможно в стране, где ценность свободы имеет не только гуманитарное, но и социальное, экономическое измерение.

У нас, к сожалению, пока что положение таково, что прибыль приносит несвобода и бесправие. Всем. Прямо в конверте. В УНИАН произошло то же, что и в Праге - и что? Журналисты УНИАН сделали, считаю, максимум возможного в смысле протеста против наглости и цинизма власти. Что сделали горожане? Ничего. Это значит, что независимое информационное агентство киевлянам не нужно. Оно ничего для них, увы, не значит. Может, это вина, скорее, УНИАН, чем киевлян. Но что это меняет?

Кажется, нам труднее всего понять, что мы не живем в социальном времени. У нас есть только рабочее время и время отдыха. Нет социального времени, - значит, нет и социального пространства. Потому нет и той "площади", которая есть в Праге, где нечто совершается социальным усилием во времени. И потому – кризис самоидентификации. "Ситуация человека" сегодня в Украине такова, что её невозможно перебороть, её можно только превозмочь с помощью вновь открытых нравственных ориентиров. Вот когда перед лицом погибели общество обретет потребность в моральном очищении и возвышении, в том числе и в экономике, тогда свободное слово журналиста будет гражданским действием. Усилием во времени. "Самостояньем человека". Тогда появится мотивация к самосборке, организованности. "Осенний протест" сошел на нет, потому что парламентские слушания о свободе слова и цензуре не привели к самоотставке ни господина Васильева, ни господина Чижа.

Анатолій КЛЬОВА, собкор "Секретные материалы 20 век", м.Харків:

- Ваша акция пошла на затухание из-за неумелой организации ее тылов и перекладывания всей рутинной работы борьбы на Томенко. Здесь надо было выработать большую программу скоординированных действий. Определить роль каждого из партнеров, завершая и СЖУ, найти пути к журналистам, работающих на СМИ, неподконтрольным "темникам" и их крестным отцам. Не надо было бояться пригласить к себе в союзники журналистов старшего поколения: именно им больше верят сегодня в массах. Если бы вы выступили тандемом поколений – с вами бы вынуждены были считаться. А так пошла молва: Шевченко делал все ради мандата на "Голосе".

К тому же, вы не учли и мое пожелание обеспечить СМИ и участников акции полной стенограммой слушаний, а тот материал может стать очень сильным подспорьем тем, кто будет работать по теме. Мой вывод: хорошая акция угасает только из-за того, что вы не смогли сконцентрировать свои силы. Это может сыграть плохую роль: ваши оппоненты выступят против вас сильно, разобщат всех, кто все еще остается одиноким. Поэтому надо все же создавать свой союз, ассоциацию, гильдию в составе СЖУ, вырабатывать свою линию и отстаивать ее. Без этого вас растопчут словесами тех же покупных "киселевых". Я бы не хотел этого украинской журналистике. Но тут надо думать мозговикам вашего центра.

Відділ політики, «Україна молода”:

- Бо закінчилося фінансування з-за кордону, народ, який страйкував, успішно подався на гранти і очікує нову хвилю грошей, а всім решті з нормальних це мишаче возькання впеклося по саме нікуди.

Сергей ГУЗЬ, Незалежна медіа-рофспілка:

Я не думаю, что осенний подъем сошел на нет. Скорее, он из эмоциональных выступлений траснформировался в более конкретные действия. Эти действия не всегда имеют яркую окраску, но в перспективе могут дать очень существенный результат. Это как нагрев воды в электрочайнике: сначала она шумит, потом на некоторое время стихает, а затем резко и бурно закипает.

Процесс нагрева продолжается. Подтверждение тому: активность журналистов в регионах. Только за последний месяц было два ярких выступления против вмешательства в редакционную политику СМИ и попыток ввести цензуру. Сейчас важно консолидировать действия журналистов. Мне кажется, что маленькие, но постоянные победы на пути к свободе слова более важны, чем ожидание революции. Никто не придет и за нас эту рутинную работу не выполнит. Главное препятствие сейчас - взаимные обвинения журналистов, особенно в Киеве. Все они направлены в прошлое. Эти обвинения не эффективны и не дадут положительного результата. Важно определиться в том, что нужно сделать сегодня и завтра, определиться в тех объединяющих критериях, которые примирят амбиции журналистов. И такие общие интересы есть: например, профессиональная честь, кодекс, стандарты качественной журналистики. Это то общее, что должно быть неотъемлемым правом каждого журналиста.

Світлана ЄГОРОВА, журналіст, Південна Корея:

- Всі журналісти, які працюють на державних теле-, радіо каналах та у газетах розуміють, що за непокору "вилетять" з роботи ОДНОЗНАЧНО. Тим більше, що у радіо та телекомпаніях в основному "допрацьовує" до пенсії левова частка журналістів (навіть якщо їм 10 років до пенсії - вони все одно матимуть пенсію СЛУЖБОВЦЯ). А молодь, яка там же працює за копійки, через кар’єру телерадіожурналіста (що досі вважається престижною), - не сміють висловлювати свої думки ( ці журналісти, як правило, утримуються батьками або ж згодні на "тимчасові труднощі" заради майбутнього). Журналісти, які працюють "на хазяїна", тим паче висловлюватимуть виключно нав’язану їм думку... Адже покажіть хоча б одну профспілку чи суд, який би захистив журналіста проти Медведчука-юриста... При цьому тиск податкової відчувається сьогодні не тільки на журналістах, їх виданнях, але й на громадських організаціях. Всюди СТРАХ - безробіття, понівечення, убивства, компромату, страх за рідних дітей.

В’ячеслав КОЗАЧУК, журнал "БудМайстер":

Во-первых, на мой взгляд, основная часть проблемы заключается в том, что это противостояние вылилось в очередную, эпизодическую, ситуационно обусловленную кампанию, проходящую под очередным лозунгом. Отношение к подобным кампаниям уже хорошо известно: еще не так давно весь советский народ был ими, что называется, сыт.

Во-вторых, противостояние не получило достаточного общественного резонанса. Кампания по борьбе с цензурой (кстати, почему речь идет только о политической? У нас в стране цензура есть и в других направлениях) проходила как-то кулуарно, ее даже нельзя назвать корпоративной борьбой.

В-третьих, не было четко видно, кто же возглавляет эту борьбу. Лидеры не были широко известны, а те, кого знали, не имели достаточного „веса” в глазах не только общества, но даже и журналистов. Поэтому многие мои коллеги, с которыми я обсуждал эту проблему, восприняли кампанию как попытку отдельных субъектов решить подобным образом ряд своих личных проблем..

Сергій ВЛАСОВ, заступник редактора газети "Коммунист Кривбасса":

На мой взгляд, протестные акции журналистов против политической цензуры сошли на нет, т.к. наша братия столь разнородна в своих политических устремлениях, так зависима от работодателей, что пока говорить о действенности наших совместных выступлений не приходится.

Кроме того, существуют и объективные причины. Главная из которых - отсутствие единого координационного центра. К сказанному добавлю, что у нас, к сожалению, абсолютно нет практического опыта проведения совместных протестных акций. В этом смысле только оппозиционная действующему режиму пресса имеет его. Многие журналисты до сих пор не поняли, что нас в состоянии защитить только собственная профессия. И если где-то попираются властями либо работодателями права хотя бы одного из наших коллег, это немедленно должно стать предметом широкомасштабного информирования общественности ВСЕМИ СМИ Украины. Создание нашего независимого профсоюза, безусловно, будет иметь положительное координирующее значение.

Олег ЮХТ, генеральный директор Агентства Телевидения „Новости”, Харьков:

- Проблема заключается в том, что:

1. К сожалению, это не является насущной потребностью общества. И раньше мы (я имею ввиду все СМИ) все время что-то скрывали, или недоговаривали. И зрители и читатели это ясно осознавали, и уже к этому привыкли. В среде, особенно столичных СМИ, считалось, что ничего страшного не происходит, если владельцы мягко и недвусмысленно поправляли журналистов, что не стоит показывать, а что стоит замолчать. Создаваемая нами виртуальная реальность отличалась от той, в которой жили украинцы. А то, что сейчас киевские (т.к., по крайне мере, в Харькове Администрация Президента не имеет никакого влияния, а местный губернатор не считает нужным вмешиваться в работу СМИ) журналисты считают оскорбительным для себя вмешательство именно одного человека из Администрации ТВ свою работу - это, простите, с точки зрения общества, личная проблема этих журналистов. Это мы почему то принимаем советы владельцев и воплощаем их, и не принимаем „темники” Васильева. Для наших потребителей хрен редьки не слаще.

2. Мое мнение, что киевских журналистов все таки устраивает, то что они живут намного лучше, чем многие граждане и они, соответственно, принимают такие условия. И для них (не для всех, конечно, но для многих) реальная свобода слова не является насущной потребностью. Иначе почему многие активисты, выступавшие и подписавшие, и вступившие, продолжают мириться с тем, что выпускают их СМИ?! Им что, грозит голодная смерть? Или опасаются за свою безопасность или своих близких? Да нет же. Просто, если открыто с этим бороться - возникает угроза увольнения и, соответственно, возвращения статуса „простого смертного” и снижение уровня жизни. „Кому это нужно?” – наверняка задается каждый таким вопросом. НЕВОЗМОЖНО развитие свободных независимых СМИ в экономически несвободном государстве. Какая существенная разница между вмешательством в работу СМИ Медведчука и конкретного владельца? Только та, что второе нам привычно, а первое как то выглядит оскорбительно. Смешно, ей Богу. Не поймите меня так, что я считаю подобные акции бессмысленными. Просто надо идти дальше.

Юрій ЛУЦЕНКО, народний депутат (СПУ):

- У газеті, де я є головним редактором, не було цього спротиву, бо ми не підлягаємо цензурі. Тому нам важко відповідати за колег, які його витримують. Нас поки що цитують у листах до Ханне Северінсен, так що зі свободою слова у нас все нормально.

Узагалі я б не сказав, що спротив журналістів зійшов нанівець. Все ж таки в Україні існують видання, в яких журналісти намагаються бути об’єктивними і чесними. Таких видань багато, зокрема, у провінції, де найважче з цим справлятися. Як приклад, я можу назвати Тетяну Просяник з „Інформ-бюлетня”(Кременчук). Вона боролася і бореться за матеріальне виживання своєї газети, але ніколи не боролася за свободу слова, бо є вільною.

Щодо інших газет – так, певним чином видання вдається купувати. Чи вдається при цьому купувати совість журналістів, мені важко судити. Кожен, очевидно, має свою межу свободи і гідності.

Якщо говорити про редакційні форми спротиву – профспілки, петиції, оргкомітети - я до них ставлюся досить критично. Ніяка профспілка, ніяка петиція не може допомогти людині бути вільною. Вона або вільна, або ні. Ніхто не врятує її від необхідності вибирати: вона має або стати на позицію вільного журналіста, або далі буде коритися цензорам, одною рукою пишучи заказні матеріали, а іншою - пишучи петиції та організовуючи профспілки. Я не вірю в цей шлях. Свобода – справа індивідуальна.

Жодного журналіста, який ішов до кінця, влада ще не змогла зломити, хіба що вбити. На цей момент немає проблеми професійного захисту журналістів. Є боязнь журналістів іти до кінця. Вільні журналісти можуть знайти вільні видання. А вільні тележурналісти можуть залишитися чесними, відійшовши або на інший канал, або в сторону. Їм для цього не потрібна допомога профспілки. А щодо солідарності журналістів, на жаль, я в неї сьогодні не вірю.

Світлана КОНОНЧУК, керівник політичних програм УНЦПД, головний редактор журналу "Контекст":

Підстави для песимістичної оцінки результатів акцій журналістів (а саме вони вчуваються в підтексті запитання) криються, як на мене, в недостатній представленості наслідків діяльності працівників мас-медіа в соціумі: тут якраз досягнуто суттєвого результату: увагу до “темників” і до намагання диктату з боку влади привернуто, і навіть на міжнародному рівні.

Сергій Васильєв з Ханною Северинсен листується? Листується (чи хотів він того?). Профспілку працівників ЗМІ створено? Створено (і не тільки в столиці, а й в регіонах, що є напрочуд важливим показником суспільних процесів різного рівня). Інша річ, що після створення профспілки слід займатися безліччю копіткої, рутинної, повсякденної функціонерської роботи, яка не є симпатичною з точки зору ефектності. Проте саме цій профспілці належить стати засадничою для журналістів структурою, що в разі нездоланності поступу має спричинитися до подолання розриву між функціонуванням ЗМІ як таких і соціальною захищеністю працівників “мас-медіа”. Крім того, аналітики (в тому числі із-за кордону) відзначають ріст громадянської свідомості у середовищі українських журналістів.

Песимізм, скоріше, продиктований змістом непростих стосунків всередині цеху як такого і, зокрема, між тими київськими журналістами, які були причетні до “хвилі свободи”. Не приступаючи до коментування міжсуб’єктних відносин (“Детектор медіа”, вірогідно, краще поінформована про причини складнощів), зауважу, що солідарність працівників ЗМІ (як і, скажімо, “мозкових центрів”) у розумінні єдності та одностайності навряд чи коли-небудь може бути досягнута, а тому не варто покладатися на ці сподівання і перейматися недосягненістю ідеалу в одній окремо взятій країні.

Чого, на мою думку, не варто полишати журналістам, так це “витягування себе за волосся”, як мінімум у постійному процесі зміни законодавства шляхом участі у діяльності Громадської Ради спільно з Комітетом ВР та шляхом відстоювання своїх прав як працівників на робочому місці через профспілку. “Не пропадет их скорбный труд” у разі, якщо не облишать “дум высокое стремленье”.

Антон Чернов, Оксана Лисенко, Дмитро Підченко, „Детектор медіа”